“Сьогодні збагнув, що почався дев’ятий місяць життя в окупації. Мабуть, не звернув би увагу на дату якби не попросили відповісти на питання, адже зараз я - очевидець подій. Не буду казати за інших… Можливо, моя історія є унікальною, можливо - ні. Кожен, хто прочитає з окупованого міста - може порівняти свої відчуття з моїми”. 

- Які у вас зараз відчуття? Скільки часу Ви живете в окупації?

Зараз я відчуваю себе закритим у великій одиночній камері цілого власного будинку, який будував десятиріччями. Я в «тюрмі», хоча я не скоював жодного злочину. Я “засуджений” безстроково до життя в умовах, які є морально нестерпними. Я людина з закордонним паспортом в «чужій» країні, до якої я не збирався і кордон якої не пересікав. Я радію, що мої сусіди й знайомі, з якими спілкуюся під час коротких вилазок - адекватні люди, які всі за Україну. Це насправді маленький кусочок щастя в окупованому місті. Я ненавиджу тих, хто “нареферендливши” примусово “переселивши” мене, заставивши існувати так гидко. Я щодня радію коли «вони» вмирають, щоденні зведення Генштабу - це як ліки на рани моєї замерлої душі. Я не буду з ними співпрацювати, не купуватиму їх зв’язок, Але зараз треба вижити... Я не ношу з собою нічого такого, щоб «вони» не побачили. Я хочу їх вбити, але проходжу мимо, опустивши додолу очі… Я дочекаюся! Я живу сьогоденням, інакше - зійдеш з розуму. Я думаю, все буде добре, треба дожити до деокупації, а вже потім - вирішуватиму, що робитиму далі.  Я просто зараз існую в «черзі» днів, схожих один на інший. В просторі часу, де лише віддалена робота дозволяє відрізняти дні тижня, хоча інколи навіть і тут плутаюсь. Я сьогодні ще живий, але намагаюся не дивитися у віддалене майбутнє. Я поки ще «Людина», яка зараз майже нікому і нічому не довіряє. Окрім ЗСУ… Я в них вірю і маю надію, незначну, але я впевнений - вона справдиться. Я доначу, коли є зарплата: на гуманітарні потреби, на потреби передової. Небагато, скільки можу. Я щодня чекаю розмови з рідними й друзями. Я усміхаюсь їм під час спілкування в месенджерах. Я - оптиміст для них. Добре, що ніхто не знає, що всередині мене. Я радію, коли вони мають можливість бачити мене на екрані (Боже бережи Америку за створений Internet, дякую тим хто протягнув і ремонтував оптику та придумав VPN. Це зараз - величезне вікно у світ життя). Я намагаюся не ставити собі питання, чому я не виїхав своєчасно, чому не кинув все. Але я знаю, що це все лише мої відчуття, насправді все не так.

 

- На що схоже життя в окупації?  

- Особисто для мене життя в окупації - це як тюрма, хоча звідки мені знати? Я ніколи не “сидів”. Відчуваю наче утримуюсь в “одиночці”, в якій сьогодні не б'ють, бо ти не попав на очі тюремникам. Щодня радієш маленьким успіхам: сьогодні купив хліба, картоплі, розрахувався карткою, є Інтернет. І це вже радість. Бо, коли цього не було, було дійсно погано. Мої рідні евакуювалися. Вони майже в безпеці. На це було витрачено багато зусиль і це радує. Не довіряєш людям. Бо є знайомі, які перейшли на сторону ворога, тому зараз кажеш собі: мовчи. Мовчи в соцмережах, мовчи просто на вулиці. Хоча послати деяких дуже хочеться у слід за кораблем. Звик до вибухів, вже не звертаю на них уваги. В принципі, мені дуже повезло - мій будиночок в центрі забудови приватного сектору, поруч майже немає шалено дорогих будинків і важливих доріг. В моєму районі немає нічого такого, щоб зацікавило “цих”. А може я їх просто не бачу за закритими воротами та забором. Хоча, на вулицях поблизу магазинів багато бухаючих (пияк, - ред.) в цивільному. Вони групуються по декілька осіб і “квасять” спозаранку. Чомусь мені інколи здається вони не місцеві, хоча можу помилятися. З ними не спілкуюся й обходжу подалі”. 

 

- Опишіть свій побут, будь ласка.

- Зранку - будильник. Прокинувся, поснідав. Перевдягнув капці - й за онлайн роботу. Якщо немає Інтернету - попрацював за комп’ютером над тим, що можу. Раз на два дні зранку збігав по хліб до найближчого магазинчика. Телефон з собою не беру. Добре, що тут приймають українські картки. Це зараз здорово, хоча і йти багатьом іншим далеко треба. Мені повезло, якщо є Інтернет - можу тут заплатити з картки. В принципі, я і раніше заробляв середню зарплату по країні, може трошки більше. І витрачав небагато, тому запас трохи є і я оптиміст. Раз на тиждень зранку до риночку за овочами. Тут вже треба “нал”. Добре, хоч небагато треба одному. Поки працювали банки - трошки зняв з картки. Виїжджали батьки й знайомі - залишили “нал” в обмін на “безнал”. Зараз тут з цим туго. Раз на два тижні - за маслом та сиром або за цукерками й печивом. Або за тим, що потрібно І це все, чим можу собі дозволити поласувати.  Весь час намагаюсь економити, бо раніше, коли була родина, - закупився, розраховуючи на всіх на пару місяців окупації. Але зараз - це не суттєво, мені треба небагато. Зараз їм що купив раніше, готую на пару днів, а також - більше налягаю на “закатку”, варення і мед. Думаю, ще довго буду доїдати те, що в льоху. Хвилювався влітку, коли родина виїхала, а в мене була купа м’яса і вимикали світло. От тоді була паніка: що в жару з ним робити? Зараз легше - прохолодно і в холодильнику цього суттєво поменшало. 

Обід. Трошки роботи онлайн після обіду. Готую вечерю. Спілкуюся онлайн з родиною. Але зараз вони можуть дзвонити й посеред доби, бо у них світло по годинах. Подивився новини і Ют'юб: "присів" на Золкіна. Пограв в старенькі ігри на комп’ютері, особливо, коли не було Інтернету - читав книжки в телефоні. Коли не було світла і води добу - тоді просто малював... 

Сон. 

І так щодня. Раз на тиждень йду маленькими вулицями перевірити, чи все в порядку вдома у батьків, забираю з порожнього дому частину продуктів. Через пару тижнів можу прибратися і закинути речі в пралку-автомат. Раніше на тижні було їх декілька…

 

- Як люди сприймають окупантів?  

- Не можу сказати, як сприймають, бо моє коло спілкування «порохоботи», тому в них до окупантів лише негатив. Допомагаємо ЗСУ, чим можемо: інформацією грошима, молитвами, хто, чим може. Обірвав спілкування з усіма хто підтримував “Совок”: повидаляв із друзів і закрив профіль. Хоча є ті, кому “все одно” і вони зараз жаліються, шо ні українську пенсію не зняти, ні російську допомогу вже не дають, але й трошки видно вже остерігаються. Думаю, це просто їх жлобство, але на людях це зараз небезпечно показувати. Хоча на ринку чую багато різного, наприклад: на Покрову багато хто вітав один одного зі святом і всі розуміли, з яким. 

- Як боретесь, захищаєтесь від них?  

- Як можна захищатися від озброєних уродів? Ніяк. Правило для мене - просто на очі не попадатися. У них своєї роботи багато, їм зараз не до нас - це мене і спасає поки. 

 

- Як вам вдається займатися громадською активністю зараз?  

 - Фактично, я використовую “проксі”. Співпрацюю з керівництвом партнерської громадської організації, які виїхали. Допомагав їм розробляти проєкт, який я сформулював. Вигорить - робитимемо разом або робитимуть вони. Для мене це - не суттєво, хто робитиме. Відвідував онлайн-тренінги, інколи дивлюся цікаві громадські семінари. Але суттєвого бажання не має, мабуть, пересичення. Або моральне вигорання. 

 

- Що зараз вам найважче робити? 

- Дивитися в майбутнє і щось планувати. Ніколи не знаєш, буде завтра. 

 

- Чи змінилися ваші цінності, пріоритети?  

- Змінилися і суттєво. Якщо після 2014 я ще міг виправдовувати тих, хто схибив, десь засвітився в колабораціонізмі, якось сам толерантно ставився до відновлення після люстрації, то зараз розумію – ніякої пощади. Схибив - маєш відповідати по максимуму, Я схиблю - я і відповідатиму. Вулиць Ушакова, Суворова, Потьомкіна не має бути в Херсоні й т.п. 

 

- Чи була можливість виїхати з окупованої території й, якщо так, то чому ви прийняли для себе рішення залишитися? 

- Доля, мабуть, і трошки небажання, бо завжди вважав так: жінки та діти - вперед. Спочатку не встиг з родиною виїхати, бо не мав автотранспорту, потім не було з ким виїхати. Потім було “вікно” в липні - за можливості виїхали діти. Потім, в серпні, поїхали батько і дружина зі знайомими до дітей. А от мені місця не було (виїжджали, до речі, 9 днів). Насправді можливість виїхати з окупованої території зменшувалася з кожним днем, але я ж не полізу поперед дітей і жінок. Я ж свідомий українець. А у Василівці пропускають обмежену кількість. Та й думав: скоро вже. Ще трошки почекаю, як зараз шуткую: “довбаний Арестович”. Мабуть, якби орки шукали, то може б і виїхав. А так - думаю: може я тут буду з часом потрібніший, ніж в евакуації. В ЗСУ, як розумію, поки не візьмуть. Я бухгалтер, який ніколи не служив і не підпадаю під мобілізацію, а чим займатися на неокупованій території - я поки що не знаю. Та й робота дозволяє.