Активна громадська діячка Зоряна розповідає про те, як їй та її сім’ї довелося покинути своє рідне село, та переїхати до родичів за багато кілометрів від батьківського дому, від батьків, улюбленої справи

24 лютого життя кожного українця кардинально змінилась. Війна внесла свої корективи. Через вторгнення росії в Україну, за даними ООН, близько 10 млн людей покинули свої домівки та переїхали в більш безпечні для життя місця, з них 3,5 млн виїхали закордон. Та попри те, що нас розкидало по всьому світу, кожен на своєму місці, кожен робить все залежне від нього та свято вірить в Перемогу. Кожен українець прагне повернення додому для розбудови своєї країни, свого міста чи села, своїх будинків. 

“Дім - це коли є пакет з пакетами” або як вмістити усе життя у кілька валіз і переїхати з рідного села в Донецькій області на Полтавщину - розповідає Зоряна, активна громадська діячка, яка разом з сестрою піднімали розвиток культури у своєму селі та вірить в те, що скоро вони повернуться додому в рідне село, що на Донеччині та почнуть розбудовувати свою домівку і робити її ще кращою.

 

- Розкажіть, будь ласка, про себе: звідки переїхали? Чим займалися до війни?

Зоряна, директорка будинку культури в селі Донецької області, наразі село окуповане. Активістка, голова громадської організації, що реалізувала масу проєктів у селі, маємо великий актив молоді.

Маю рідну сестру, чому говорю “ми”, бо завжди разом.

Найбільше займалися творчістю: співали, танцювали, декламували вірші. Маємо багато перемог на міжнародних, обласних конкурсах. Зараз болить душа за нашими вихованцями. І взагалі не можу досі зрозуміти того, що відбулось. 

Наше село україномовне. Зараз з Вами я розмовляю чистою українською мовою, тому що це інтерв’ю, у мене це як правило, під час публічного спілкування, а так, в житті, спілкуємось суржиком, українським суржиком. Зараз, дивлячись на історію боротьби з українською мовою, я розумію, що це справжнє диво, що наше село відстояло свою мову. Це якщо коротко. Діти в нашому селі залюбки співають гімн України. Осіннє свято, що проводили в селі - День Єднання. Ми клеїли дітям і собі, у мене є фото, жовто-блакитні сердечка на щічках, з прапорами фотографувались. Це було спонтанне свято і для мене це була справжня гордість, що ми ось так швидко організували свято й у нас було, що показати людям. У нас в арсеналі безліч українських віршів, пісень, тому ми так швидко зібралися біля будинку культури й провели свято. А зараз, на жаль, я не можу туди повернутися.

- Чи знаєте Ви, яка доля Вашого села на цю мить? Яка ситуація?

- У нас вже є самопроголошена староста. Дуже багато виявилось зрадників у селі. Найбільше мене бентежить, що серед зрадників, вчителі. Я сама за освітою - вчителька початкових класів та англійської мови. Тому для мене - це взагалі шок. Як люди, які… Я не можу це коментувати. Я знаю, що ми повернемося додому. Я дуже хочу, щоб, коли ми повернемось, щоб взяли інтерв'ю у наших батьків, які залишилися там, про те, як бути батькам активіста на окупованій території, з якими приниженнями вони зіткнулися, з яким цькування, скільки брехні вони пережили. Але вони тримаються, вони нам говорять, щоб ні в якому разі не поверталися. Тому що там взагалі приписали й співпрацю з “Айдаром”, і з “Правим Сектором”, взагалі, все, що лякає окупантів, приписали нам. Тому ми там у розшуку.  

Для мене зараз наше село - це наші батьки, наші діти, які залишилися там. Я зараз про вихованців, наші діти виїхали з нами. Але ті діти, яких ми виховували, залишились там, багато хто і виїхав, але багато хто і залишився. Село не дуже сильно постраждало від обстрілів, у порівнянні з сусідніми селами, тому що воно знаходиться не на трасі, воно так, як “апендицит” у нас називають. Тому що від траси більш далеко. Світла немає, воду качають, зв'язку немає. Батьки, щоб нам зателефонувати, взагалі виїжджають хтозна-куди раз на тиждень і потім там спілкуємось, вони звикли жити великою родиною. В них троє онуків, які завжди були у хаті, для них зараз дуже тяжко, що ми зараз на відстані знаходимось. 

Дуже багато тих, які чекали “спасіння” цього, зараз уже жалкують, вже розуміють, що нічого гарного не буде. Хати, які залишилися без господарів у селі, зруйновані, розкрадені, навіть було таке, що заходять і кажуть, що ми тут будем жити! Виходьте! Кадирівців жили багато в селі, змушували людей форму прати їм і так далі. Люди проукраїнські, але вимушені мовчати й робити те, що кажуть окупанти. Це тільки “верхушка” того, що ми знаємо. 

- Як ви дізналися про те, що в нашій країні почалась війна? 

Зрозуміла спочатку з новин, але в мене таке було, знаєте, що це до нас не дійде, що це якось локально буде. Взагалі була відразу паніка, коли дізнались, що б'ють саме по містах. Чули й вибухи там, і як стріляють, але я, як позитивна людина, думала, що це все швидко закінчиться. Звичайно, ніхто не хоче вірити, що це може бути з нами. 

- Коли Ви вирішили виїжджати? Що чи хто спонукав на цей крок?

До нас прийшла вчителька історії, наша родичка, і от вона зіграла роль в тому, щоб ми виїжджали. Почала плакати, бо ж вона розуміється більше в цих питаннях, і наполягала, щоб виїжджати. Ми хотіли зберегти дітей. Як моя сестра написала, ми були не праві, що думали тільки про дітей, нам в першу чергу треба було думати про нас. Знаєте, страшно уявити, що було б з сестрою, якби вона залишилася на окупованій території. Вона очолює відділ культури, вона держслужбовець, її там шукали, як нікого. У страху очі великі, так оце і їй прописали все, що можна. Маленька дівчина, 40 кг, але для них вона - терорист номер один, тому зараз я дуже рада, що ми виїхали. Тоді ж - я чинила опір до останнього. Мені було дуже важко розлучатися з батьками, тому що ми цього ніколи не робили. Деякі люди вважають нас нерозумними, що ми живемо з батьками, а для нас це все в задоволення, і ми не уявляємо себе один без одного. Вже тато наш хоче до нас їхати, але мама не може залишити своїх батьків, корів. Ну, все, як у всіх: господарство, хати. 

Моєю сестрою був створений чат в нашому селі серед молоді, де ми спілкувалися на тему безпеки, встановлювали правила, що ми ні в якому разі не пишемо про місця нашої армії, наших захисників, де вони їдуть, де вони стоять і т.д. Наразі чат видалений, щоб не наражати на небезпеку молодь, яка там залишилася, бо окупанти будуть перевіряти телефон, а у нас був дуже патріотичний чат, і ми не додавали туди людей, про яких точно знали, що вони проросійських поглядів і, звичайно, писали, як ми віримо ЗСУ, людей, країну. Але ми створили чат тих, хто виїхав, підтримуємо зв’язок з тими, хто зараз на неокупованій території, навіть зустрічаємось в Зумі періодично: раз на 5 днів, раз на 4 дні й спілкуємось, щоб побачити один одного. Наші друзі - це молодь.

Ми виїхали 5 березня і вже 8 - 10 наше село обстрілювали окупанти.

- Як ви пережили переїзд? Чи було це легко? Хто вам допомагав?

- Нам в цьому плані пощастило, тому що ми поїхали до родичів на Полтавщину, нам віддали маленьку хатинку з двох кімнат, ми тут живемо в дев’ятьох, четверо з нас - діти. Тому ми знали, куди їхати, родичі погодилися прийняти, перешкод на дорозі, як таких, не було. Ми їхали своїми машинами. На вікнах написи “ДІТИ”. Наші захисники нас перевіряли, але все це було ввічливо, нормально. Ми дякували їм, махали, щоб хоч якось підтримати. Лиш одного разу мого чоловіка довго перевіряли, бо щось там з кимось він був схожий, потім наші захисники ще й перепросили. Ми відповіли, що нічого, ми розуміємо, що зараз це необхідність. Легко виїхали через те, що там ще були всі наші. Ми не перетинали блокпостів з російськими військовими. Ось так. По дорозі до Полтавщини переночували в одного знайомого в Дніпропетровській області. 

- Як Ви себе почуваєте на новому місці? Як зараз складається Ваше життя?

Звичайно, перші дні було дуже складно адаптуватися: і дітям жити трохи в інших умовах. Перший тиждень їм було все не таке, вдома - кращі умови життя і т.д. Але вже понад місяць тут живемо. Як кажуть: “Дім - це коли є пакет з пакетами”. Так оце у нас є тут пакет з пакетами, вже сміємося, що ми вже, як вдома. В мене є ще таке правило: гріх жалітись. Це такий мій зараз девіз. Але нам на шляху трапляється дуже багато добрих людей і ми намагаємось також бути добрими людьми на чиємусь шляху. Нам допомагають і ми, чим можемо, допомагаємо: і в інформаційному плані, і нам друзі прислали весняний одяг, бо ми ж в зимовому приїхали, а вже тепло. То ми собі відібрали, дуже багато речей залишилося, майже нові. Ми занесли до сільради, вони вже віддали іншим переселенцям і родинам, які цього потребують. Мені легко, бо я готую їжу на дев’ять осіб і це у мене такий антистрес. У нас у кожного розподілені обов'язки, ми адаптувались, ми живемо, але ми чекаємо. От у нас тато запитує: “Ви не розглядаєте можливість, хату купувати й жити не в родичів, а у власному будинку?”. Кажу, що для нас це - наче здатися. Ми чекаємо, ми дуже хочемо повернутися додому. Звичайно, важко, але я розумію, що є люди, яким набагато важче і тому не дозволяю собі ні розкисати, ні опускати руки. Хочеться триматися і навіть бути прикладом для когось, щоб розуміли, що треба триматися. З нами поряд діти й ми намагаємось підтримувати свій психологічний стан. Хоча новини про Бучу і про інші міста, місто Маріуполь, наприклад. Маріуполь і Волноваха - це міста, в які ми найчастіше їздили, ми там святкували дні народження, їздили на каток взимку, на фотосесії до Маріуполя, Смайл парк, кругом там дітей возили… І зараз бачимо відео - і це страшне. 

- Виходячи з нашої розмови, Ви - творча людина, хороший організатор. Чи плануєте ви щось організовувати й створювати в Полтавській області?

Ми не тільки плануємо, а й створюємо. Я пишу вірші. Я давно їх пишу, ми записували, викладали відео на Facebook. Разом з племінницею читали вірші Шевченка, знімали відео. У нас обласний конкурс. Дистанційно, бо ми всі виїхали, але Шевченко максимально актуальний сьогодні. Ми продовжуємо цим займатися і зараз. Вірші якось дуже важко пишуться, але, я думаю, муза прийде і продовжимо займатися творчістю. 

Ще хочу поділитися: ми уже були на фінішній прямій з нашою молоддю, ми організували історичний клуб нашого села. Створювали стенди, але не встигли надрукувати. Про історію створення нашого села, як воно заселялося, ким, який період розвитку. І, от я дуже хочу, коли ми повернемось, я вже з молоддю переговорила щодо цього, всі підтримали цю ідею. Хочеться максимально включитися в процес. От мені, от ці люди, які зараз перевзуваються, або взагалі чекали “руського міра” на нашій землі, це просто про їх необізнаність. Вони не розуміють, що наше село - українське і воно заселялось 1844 переселенцями з Чернігівської та Харківської губерній. І переселялися ці люди не по своїй волі, а через указ Миколи І, який змусив людей під конвоєм переселяли насильно на чужі землі. Я вважаю, що це також горе було для людей, що вони жили десь в Стародавньому Чернігові, це дуже давнє місто, і їх перекинули до нас. Вони освоїлись, саме тому ми і є україномовним селом. І хочеться цю історичну пам’ятку вкласти в голови неосвідчених. Якщо старших людей може вже й не переробити, але для дітей знати це важливо. Я, наприклад, не знала, була в шоці, це було настільки цікаво дізнаватися ті факти! По перше, у нас є ці джерела, звідки дізнаватися. У нас в Будинку культури багато альбомів. Я для себе поставила за мету - довести до кінця цей проєкт. Ми створимо там навіть цілий фільм. Ми встигли поговорити із старожилами, яким по 80 - 87 років. Чоловік і жінка у нашому селі, які розказували дуже цікаві факти. Ставлю собі завдання донести хоча б дітям, молоді, пояснити, звідки пішло наше село? Хто ми є? Що ми є українці!

- Чим ви будете займатися після Перемоги?

- Перше, ми дочекаємося дозволу їхати додому. Дозволу і від держави, коли все там буде розміноване, і від батьків, коли вони будуть розуміти, що нам там буде безпечно. Наобіймаюся з батьками, мені цього дуже не вистачає. Мені - 31 рік, але я завжди обіймалася з мамою, з татом для мене такі тактильні відчуття важливі, цього зараз дуже не вистачає. Ми започаткуємо якусь дуже круту традицію на День Перемоги, на День Перемоги в цій війні. Це щось буде грандіозне, масове і пов'язано з моєю роботою. Просто не можемо цього не зробити, тому що, коли ще наше село не окуповували, ми у цьому нашому великому чаті, там більше 80 осіб було, а село до 1000 населення, ми вже там обговорювали, як будемо святкувати Перемогу. Хтось писав: “Принесу вареників”, а хтось - “Ловлю на слові”. Тобто, як це все буде, це ми зробимо. Ми відбудуємо все, що у нас пошкоджено, ми вміємо це робити, ми вміємо писати проєкти, ми вміємо залучати спонсорів, партнерів. У нас дуже гарно була налагоджена співпраця: бізнес, влада та місцеві активісти. Ми знаємо що робити. Дайте нам повернутися! Ми відбудуємо, ми вміємо самі шпаклювати, фарбувати, у нас також дуже велика компанія в цьому плані. Тобто, нам дати повернутися, а що робити далі - ми знаємо. Єдине, що я повернуся більше жорсткою людиною. У нас були люди, які не любили слухати гімн України і ми не йшли у них на поводу, але і нічого не казали їм. Як можна не любити слухати гімн держави в якій живете, в якій отримуєте пенсію… Я тоді не вступала з ними в спір, нічого і не доводила. Зараз, я думаю, що у мене не вистачить нервів. І я навіть не хочу, щоб мені їх вистачало, щоб я якось стримувалася. Я буду вже більш розповідати, що до чого. 

В мене не буде толерантності після того, як побили нашого друга. Можливо, він для них він був небезпечний, бо він молодий, видний, проукраїнський, активний хлопець. Орки зайшли в село, а він їх зустрічає: “Слава Україні”. Ми його за це насварили, бо кажемо, що треба життя зберегти, але він такий. Але останньою краплею моєї толерантності було наступне: в нашому селі побили двох чоловіків за 50 років. Здали наші люди, чоловіки були дуже проукраїнські, вони не виступали публічно, не кричали про це в центрі села, що вони за Україну. Просто це було в їх душі. Я навіть за одного тільки тут дізналася, що він проукраїнський. І їх побили. Один дуже злякався, щось з серцем було, але, Слава Богу, живі здорові. А для мене - це було останньою краплею, тому що я розуміла, що здали свої люди. Жодної толерантності до людей, жителів нашого села, що таке зробили від мене ніколи не дочекаються. Один з побитих чоловіків - це батько мого близького друга. Тут моя толерантність завершилась

Хочу ще розказати одну історію нашого друга. Він керівник молодіжного центру в нашому селі, в нас дуже класний Молодіжний центр. Друга забрали, коли окупували село, ті проводили зачистку. Його дуже побили, перевіряли татуювання на тілі, тримали всього добу і повернули додому. Він прийшов до наших батьків, моя мама дуже плакала, був дуже побитий. Він ще й опікун двох дітей, матір лишили батьківських прав. Справжнє щастя, що повернули й зміг виїхати з села в Польщу, як опікун. Він дітей відправив до Іспанії, а сам повернувся до Польщі й зараз на кордоні волонтерить. Каже: “Я не можу там сидіти. В Іспанії його знайомі кажуть: “ Відпочивай!”. А він не може - повернувся і допомагає. Одного хлопця забрали з кінцями - у нього татуювання герба України на грудях. Кажуть, що ніби живий. Кажуть, що у в’язниці десь, а там сказали: “Виводить татуювання”. Деталей не знаю і наслідків усіх теж. 

- Що дає вам ресурс? Що дає можливість вам рухатись вперед?

- У нас в сім'ї, зараз в будинку, є моя донька, їй 6 років. І в нас є 2-річний мій племінник. Ось це - найбільший ресурс. Діти взагалі не дають впасти ні в яку депресію. Ти тримаєшся, щоб вони не бачили, як ти там плачеш, чи ще щось. І вони дуже розряджають обстановку. Вони, звичайно, і проблем додають, тому що ти розумієш, що ти десь міг би волонтерити, а ти маєш сидіти з ними: годувати, відповідати за їх безпеку. Але вони дуже тримають в строю. От саме на психологічний стан дуже регулюють зараз діти. Ну, і взагалі, пісня “Ой, у лузі червона калина” - ми з цією піснею прокидаємось і засинаємо. Ми вже всі її знаємо, всі співаємо. От так от, діти й творчість. Ми творимо тут, наскільки це можливо. Каюсь, що не взяла з собою маленький мікрофон, тоді вірші краще записуються. Тому творчість і діти тримають у тонусі. 

Я вже готувалася збірку випустити. Після війни зробимо це. Я написала вірш, він гарно відображав мою позицію на той час до війни, але так само переживала за цих людей, яким може не сподобатися. Зараз я вже цим не переймаюсь. Там є слова: “Де хтось прославляє свою приналежність до кепських сусідів-катів”. Такі слова були. Тоді я не знала, наскільки вони могли стати катами для нас, але до війни я розуміла цю суть. Я притримала вірш, тільки через те, що ми з одним дуже талановитим хлопцем з Маріуполя домовились зняти його разом. І я його тримала, тримала, почалась війна, розумію, що зараз це неможливо і його вже записала голосом, ми просто зробили картинку і цей вірш виклали. 

Я, коли його написала, то вирішила, що все, можна робити збірку, я його полюбила, я критично ставлюсь до своєї творчості, я думаю, що ще недостатньо гарно. Друзі пишуть: “Давай збірку!”, а я кажу, що ще ні, ще не написано те, що треба. А, коли написала вірш, відчула, що потрібно завершити цей вірш такою фразою: “Таку історію ми заслужили. За неї - Героям слава!”.

А перед цим описується квітучий каштан в Києві, повернення заробітчан і все дійсно те, що заслужила наша Україна і наші українці. Я дуже вірю, що все буде, інакше і бути не може.

- Що побажаєте українцям та Україні?

- Хочу побажати всім українцям - віри. Віри у власні сили, віри в Україну, віри в Збройні сили України, віри в президента, віри в кожного, хто може наблизити нашу Перемогу. Перемога буде за нами - 100%, ми на своїй землі, ми неймовірно сильні. Починаючи від воїнів, закінчуючи маленькими дітьми, які малюють малюнки. Волонтери - це взагалі окрема історія. Будьте, будь ласка, всі небайдужими один до одного. Підтримуйте один одного, чим тільки можна і, не забуваємо, що слово - це також велика зброя і словом можна витягти людину з глибокої депресії. І будьмо разом, і покажемо на весь світ, яка у нас сильна нація. Я хочу сказати, що ще не все вони бачили. Ще, коли побачать, як ми будемо це все відбудовувати, тоді вони зрозуміють, наскільки ми сильні. Україна безмежно заслуговує на свій розквіт і я дуже вірю, що скоро цей процес розквіту розпочнеться: і для України, і для кожного українця.  

***

Війна торкається всіх! Навіть тих, хто в основі байдужий.

Від тих, що очі просто закрили, до тих, що від страху замружили.

Від тих, хто в пекельній гарячій точці, до тих, що через екрани.

Від тих, хто народжений у сорочці, до тих, що бинтують рани.

Від зрадників, котрі навмисне забули, з якого вони вийшли роду,

І до героя, який не здався й загинув в бою за свободу.

Війна проявляється різним узором, відбитком, міткою, шрамом…

Для когось звучить гучним різким громом, для когось - риданням мами.

Та все ж вона кожним була почута, але не кожним збагнута.

Комусь зав’язала міцніше, комусь послабила пута.

Та тільки війною зірвані маски вдягались на інші обличчя.

Уроки історії йшли наче казка… Сторіччя міняло сторіччя.

В дитинстві збентежені плутались часто у датах, в подіях, в роках,

Допоки себе не впізнали на клятих сьогоднішніх сторінках.

Де знову держава свою незалежність виборює кров’ю синів,

Де хтось прославляє свою приналежність до кепських сусідів-катів,

Де знову пекельні страждання, де втрати у чорно-багряних відтінках!

Скоріше б війну оцю дописати та перегорнути сторінку.

На чистому аркуші точно з абзацу вписати свою перемогу!

І більше ніколи до свого палацу не підпускати того,

Хто вдарить у спину, хоча і за брата часто себе видає.

І назавжди народу забрати те, що по праву своє!

Намалювати квітучу державу, повернення заробітчан…

Для українців старість ласкаву, в столиці квітучий каштан!

І не шкодуючи фарби вписати все, що давно заслужили.

І Батьківщини ніде не шукати, бо тут нас батьки народили.

В країні, де люди живуть щасливі, вранці смачніша кава.

Таку історію ми заслужили. За неї героям слава!

Авторка: Інна Душка, організаторка заходів Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”