Мама 7-річного хлопчика розповідає про те, як їй та її сім’ї довелося вже вдруге залишати дім, друзів та в черговий раз тікати від війни до Тернополя. 

Мама 7-річного хлопчика розповідає про те, як їй та її сім’ї довелося вже вдруге залишати дім, друзів та в черговий раз тікати від війни до Тернополя. 

Війна в Україні розпочалася ще 8 років тому, у 2014 році, коли російські окупанти анексували АР Крим та частину територій Луганської й Донецької областей. Більшість проукраїнських громадян, які не змогли змиритися з новою владою, змушені були залишити свої домівки та виїхати в безпечні області України, підконтрольні українській владі. 

Тетяна, спільно зі своїм чоловіком, до війни жили в Донецьку і чекали народження дитини. Та, коли місто почали обстрілювати, змушені були переїхати в Маріуполь з надією на мир, життя. Планували купити квартиру. Не встигли.

- Розкажіть, будь ласка, про себе: звідки переїхали? Чим займалися до війни?

- Мене звати Тетяна. Я родом з невеликого селища Донське, це біля Волновахи. За фахом я радіофізик, закінчила університет в Донецьку. Жили в Донецьку, бо мій чоловік сам з Донецька. Події у 2014 році для нас були шоком, ми до кінця не вірили. Я тоді була вагітна, ми жили в районі залізничного вокзалу, було дуже чутно як бомбили аеропорт, були “прильоти” на вокзал. Ми вирішили їхати з Донецька, рятуючи життя ще ненародженої дитини та своє. Коли приїхали до Маріуполя, місто було дуже сіре, промислове, але з 2014 року у нас на очах воно дуже змінилося і перетворилося на красиве, культурне місто. І це не могло не додавати настрою, ми полюбили Маріуполь. Тут море. Нам вдалося знайти квартиру у Приморському районі, недалечко від моря. Ми дуже любили всією родиною ходити до нього пішки, годувати чайок, в місті були гарні парки. Тому якось так життя здавалося, що життя налагодили. 

Ми орендували квартиру, але й планували купівлю власної. Ми просто не встигли. 24 лютого 2022 прийшла війна. Мабуть, це і до кращого, що не встигли купити, тому що це ще були б інші проблеми.

В Маріуполі до війни я займалася репетиторством з дітьми, викладала англійську мову і виховувала дитину. 

- Коли ви вирішили виїжджати? Що чи хто спонукав на цей крок?

- У Донецьку, у 2014 році ми були свідками тих подій. бачили, як це все відбувалося, бачили тих російських людей, які були заслані до Донецька навмисно, щоб робити всі ці дії, що вони робили. Якраз 9 травня ми були на площі леніна в Донецьку, в центрі міста, і ми бачили, що більшість людей - явно не наші. Лиш маленький відсоток донецьких, а всі інші - привезені. Вони слабо орієнтувалися в центрі, всім роздавали триколори, стрічки, була агітація за референдум. І ми тоді зрозуміли, що ми втрачаємо місто, місто втратило свою українську владу і вже там панували зовсім інші люди, інші настрої. Ми підтримували Донецьк як український, ніякий інший, лиш в складі України. Це були перші дзвіночки, що щось відбувається не так, що буде ще гірше. Тому вирішили виїжджати: виїхали не відразу, лиш влітку. Вже велися бойові дії. Я зібрала валізу і кота. Чоловік залишився ще працювати, він восени повернувся з Донецька. Вже були блокпости, немісцеві люди. А вже в Маріуполі, коли почалася війна 24 лютого, ми почули дуже гучні вибухи зі сторони східного району і зрозуміли, що не треба чекати, як у Донецьку. Ми там чекали, мали надію, що це скоро закінчиться і ми можемо нормально жити. А тут зрозуміли, що війна. 25-го лютого ми всією сім'єю погодились, що треба їхати, бо мали приклад в Донецьку і розуміли, що, якщо такі дії почались, то вони не закінчаться через день, через тиждень. Такий досвід дав нам розуміння, що не треба чекати. Вирушили до Дніпра, там живе мій рідний брат і деякий час там знаходились.

- Як ви пережили переїзд? Чи було це легко? Хто вам допомагав?

- Було важко їхати. Дуже важко: нас проводжали друзі, але вони були місцеві, маріупольські люди, і вони не до кінця розуміли, що відбувається. Ми їх попереджали, що не треба чекати, виїжджайте, але вони… Та, я їх розумію. Їм важко було залишати оселі, рідних, які не хотіли переїжджати. Ми їхали містом, бачили людей, в них був вже пригнічений настрій: хтось з валізами, хтось побіг за продуктами в магазини. В місті вже було багато українських військових, техніки, були вже наші блокпости на виїзді з Маріуполя. Дорога була спокійною, але настрій був не дуже спокійний, бо зрозуміли, що вже війна.

- Ваші друзі змогли виїхати?

- Друзі виїжджали вже наприкінці березня, вони встигли пожити у підвалах, готувати їжу на вогнищі у дворі. Ми залишили другу свою машину. Друзі витягли з неї акумулятор, щоб заряджати телефони. Кажуть, що наша машина їх врятувала - був телефонний зв’язок. Вони виїхали, але встигли побачити всі ці жахи й події. І відчули на собі.

- Як зараз у вашому місті? Чи залишився хтось зі знайомих?

- Коли ми виїжджали, наш Приморський район був найбезпечніший: туди не було жодного “прильоту”. Але зараз вони знищують все. По цьому району вже й авіація, і з моря, і артилерія, і танки… Це просто жах. Я нещодавно побачила школу, тільки-но відбудували, вона була нова, показова, там було все дуже гарно, і вже її немає. 

В місті, мабуть, вже нічого не вціліло. Я завжди пам'ятала Маріуполь, як сіре, брудне місто, там взагалі нічого не робили. Єдиною прикрасою було море і все. А от після 2014 року все дуже і дуже потужно змінювалось. Скільки фестивалів, концертів, в театрі були хороші вистави, так культурно розвинулось місто за такий короткий час, це дуже потужно. Зараз дуже сумно розуміти, що міста немає.

В кожного є зараз знайомі, чи навіть родичі, друзі, які там назавжди залишились. Бо вже загинули. 

У нас зник зв’язок з тіткою, вона самотня. Коли ми виїжджали, ми говорили їй їхати з нами. Або щоб вона приїхала до нас в Приморський район. І з 2 березня пропав зв'язок з нею. Ми не знаємо, що з нею. Були контакти сусідів, але із сусідами зв’язку немає. Мама кожного дня їй телефонує, тітка поза зоною. Але мама говорить, що вона не може втратити надію. Але ми й гадки не маємо, що там і як там. І ці думки, не знання так пригнічують.

Ще варіант: їх могли вивезти на ту сторону. Ми щоразу перевіряємо на донецьких сайтах списки людей, яких вивезли. Але там ні її, ні сусідів немає. 

- Як ви себе почуваєте на новому місці? Як зараз складається ваше життя?

- Ми посиділи трошки в Дніпрі, оговтались, якщо можна так сказати, і вирушили на захід України, бо в чоловіка є тут робота. Ми в Тернополі. Добрі люди допомогли знайти житло. Тут нікого немає. Ми тут і мабуть, нікуди їхати більше не будемо. Будемо чекати перемоги. 

Тут дуже гарно, спокійно, є звісно сирени, трохи нервово, коли чуємо. Намагаємось вийти в коридор, намагаємось пересидіти цю повітряну тривогу. А в цілому - дуже неспокійно за весь наш Донецький край, бо там залишаються рідні, деякі друзі. Намагаємось з цим жити. Продовжувати жити. Це такий емоційний стан. А стосовно міста - все дуже гарно, добрі люди. Нам допомогли з квартирою, допомагають якщо є якісь питання. Дитину оформили до школи, але він дуже сумує за Маріупольською гімназією, друзями, дітьми з класу, вчителькою. Згадує все це… Каже: “Коли Світлана Григорівна вийде на зв’язок, я розповім, що я у Тернополі, що тут є пам'ятник Шевченку”.

- Яка у Вас сфера діяльності? Чи влаштувалися на нове місце роботи в новому регіоні?

- Син тут познайомився з хлопчинками у дворі, вони знаходять спільну мову, хоч йому дуже важко: ми російськомовні. Він знає українську, він розуміє, читає, але не розмовляє, але думаю, що навчиться. Ми з чоловіком розмовляємо, що б він (син - ред.) чув, бо в Маріуполі не було практики, де розмовляти. Школа, звісно, україномовна. Але він ще не встиг “виговоритися”, але тут буде змога. Я сподіваюсь, що в плані розмови в нього все вийде.

Зараз лише чоловік працює, я з дитиною, поруч з сином. Навчання через ZOOM. У нього перший клас, він першачок. Тому вся увага приділяється йому, його психічному стану. Коли жили в брата в Дніпрі, у нього був страх сирен, були навіть попадання, він лякався. Першим йшов до коридору, брав з собою іграшки, ковдру, облаштовувався, щоб не було так страшно. В нього на телефон також приходили повідомлення про повітряну тривогу, він говорить: “Тато, мамо, бігом до коридору!”. Маю надію, що теж згодом буду працювати, коли трошки оговтається син.

Особисто мені дуже хочеться, я чомусь так для себе вирішила, що те, що в мене вже є, той диплом що маю, я навряд чи зможу тут працювати за цим фахом, тому якось так мені відчувається, що варто закінчувати ще одне вище. Тому такі плани я собі ставлю. Буду бачити, зараз закінчиться навчальний рік, подивлюсь, які тут є вузи і щось виберу. Хотіла б щось з дітьми, чи викладання в початкових класів. До війни дуже цікавилась дитячою психологією, закінчувала курси, бо то було так, для себе. У мене дитина і дуже цікаво, як працює дитяча психіка. Тому зараз поки думаю, як це буде далі.

- Чи є в Тернополі Центри підтримки, консультації психолога? Чи зверталися ви за допомогою?

- Я такі не шукала тут, але я брала консультації онлайн у психолога і ми слухали її поради. Вона каже, що треба час і все, що ми робимо - ми робимо правильно, але зміни будуть не швидкі, поки йдуть всі ці бойові дії. Син все чує, бачить, ми не можемо його ізолювати. Тому ми намагаємось дотримуватись певних правил, обмежень. Ми отримали консультації й нам цього досить.

- Чого найбільше не вистачає зараз?

Живого контакту з друзями, бо онлайн це є онлайн. А коли вони поруч, то можна обійматися і якось чути, відчувати. На відстані - це одне, а коли вони поруч - то інше. Не вистачає спокою, це для всіх, мабуть, зараз так. Якісь такі речі. Ми тут у Тернополі дуже часто згадуємо, що ми залишили в Маріуполі. Та все залишили. Тільки валізу і кота забрали. Кіт взагалі багато подорожував, перед тим, як переїхати до Маріуполя. Де тільки ми не були. Зараз він в Дніпрі в брата, бо ж не знали, як тут в Тернополі. Зараз домовились з господарем, ніби все гаразд, тому чекаємо кота, бо вже скучили за ним.

Не вистачає звичного, що було до війни, моментів цих не вистачає, бо все там залишилось. 

- Де ви черпаєте ресурс для себе?

- Це дуже непросте питання, бо інколи впадаєш в такий відчай, що здається, що вже немає нічого, щоб могло тебе підтримати. Ти, ніби, й розумієш, що такий стан, ніби й нормальний для цього часу. Ресурс, мабуть, зв’язки з друзями. Вони виїхали, але ми спілкуємось дистанційно, це додає сил. Ми маємо певні спогади, разом ми можемо щось проговорити, підтримати. Рідні, друзі - це, насамперед, важливий ресурс, що додає сил, бо вони живі й в безпеці.

І мрії. Ми віримо, що ми відбудуємо Маріуполь і повернемось додому.

- Що будете робити після Перемоги?

- Поїдемо відбудовувати місто, чоловік теж так каже і всі друзі. Як тільки нам скажуть, що нам можна повертатись, так відразу і поїдемо

Щоб Ви побажали українцям і Україні?

Мабуть, вірити. Вірити нашій владі, нашому президенту, нашим військовим, просто нашим людям, Вони - неймовірні.

Як війна показала, у нас люди - це великий скарб для всієї нашої України. У нас все вийде.

Як хтось сказав: “Як можна перемогти країну, яка за донати для військових зробить все?”. Як можна перемогти людей, в яких є жага до перемоги, до свободи?

Авторка: Інна Душка, організаторка заходів Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”.