Більшість богуславців та гостей міста куштували смачні солодощі у затишній «Кав'ярні». Готує їх молода жінка, яка разом з родиною з початком повномасштабної війни приїхала у Богуслав із Запорізької області (смт Чернігівка) і розпочала власну кондитерську справу. І це попри те, що раніше працювала в абсолютно іншій сфері. Історію Аліни Овчаренко, яка розпочала все з чистого аркуша, читайте просто зараз.

Аліна Овчаренко разом з чоловіком та донькою все життя проживали у невеликому містечку Чернігівка Запорізької області. До війни пані Аліна працювала державною службовицею у військкоматі. Однак, попри місце роботи, про війну дізналася разом з іншими українцями – вранці 24 лютого. І вже наступного дня їхнє містечко окупували. Жити поруч з російськими солдатами було досить складно, тож, вже через місяць після окупації, родина виїхала, згадує пані Аліна:

«У наше маленьке містечко зайшло 100 одиниць важкої техніки, а самих солдатів стало настільки багато, що неможливо було дихати. І на другий день, як вони повністю заїхали, ми зібралися і поїхали. Але і до того дуже багато техніки проїжджало повз наше містечко, ми були як тил. Коли вони проїжджали – ми нараховували 900 одиниць техніки. Просто по твоїй вулиці проїжджає. Ти дивишся у вікно – і не знаєш, що буде далі…Чим далі, тим стало ясніше, що зробили ми все-таки правильно. Адже з окупантами жити дуже складно: якщо ти не співпрацюєш з ними – вижити там нереально. З тими цінами, які там є, взагалі важко вижити. Коли ми ще були там, то Україна припинила вже нам платити… Тому, або ти йдеш співпрацюєш з ними, або виїжджаєш».

Родина відразу знала, що попрямує до саме Богуслава: тут мешкали їхні знайомі. Відразу жили у квартирі та потім переїхали у сусіднє село у приватний будинок. І тільки тоді стало трішки легше, каже пані Аліна, адже все життя мешкали у будинку:

«Дуже складно було, адже ти виїжджаєш не по своїй волі. Хочеш – не хочеш, подобається – не подобається – це вже інша справа. Коли переїхали жити у будинок у Розкопанцях, стало трохи легше. Люди нас добре зустріли. Люди дуже привітні. Сільський голова – молодець, відразу запропонував нам цей будинок. Усе необхідне приносили сусіди, і продукти, і багато всього. Спочатку нам було досить незручно. Бо у своєму містечку ми самі ходили й носили продукти всім, хто потребував цього. У нас і багато переселенців на той час жило, то ми і їм допомагали. Тому, нам було дуже незручно. Та коли ти виїжджаєш на машині, а в тебе, окрім неї, документів і нас – нічого більше немає. Це складно. Ти жив собі спокійно, працював, наживав – а тут нічого. І треба все спочатку, з чистого листа…».

Коли родина більш-менш устаткувалася, почалися активні пошуки роботи. Після того, як влаштувався чоловік Аліни, жінка почала задумуватися над пошуком заняття для себе. І досить швидко знайшла. Водночас досить випадково, розповідає пані Аліна:

«Спекла якось чизкейк, запропонувала брату приїхати почаювати. У той момент він якраз був на роботі. Він ще раніше влаштувався у місцеву кав’ярню. Дуже здивувалася, коли він мене запитав, скільки коштує мій чизкейк. Порахувала витрати, сказала йому. А він каже – вези до мене на роботу, хазяйка хоче спробувати. Сподобався їй чизкейк, запитує: що можеш ще? Кажу – все! Хоча, на той момент я ще нічого не робила, у мене нічого не було, але якщо я хочу – то я можу все! З того моменту в інтернеті все почала шукати, купувати все, ту лопатку, міксера. У мене ж нічого не було».

Потім почалися різноманітні майстер-класи. Крім того, за словами Аліни, керівниця кав’ярні ввесь час стимулює до чогось нового. Кекси, тістечка, печиво, торти… І цей перелік постійно оновлюється:

«Мені цікаво це. І я бачу, що за ці пів року в мене не було нічого, а зараз вже все є: багаж знань, практика і рівень вже зовсім інший. Я вже купила собі все, що мені треба для роботи. Тепер тільки навчатися далі й розвиватись. Єдине що, я солодке вже перестала їсти. Скільки солодкого кожен день… Але якщо щось новеньке роблю – то обов’язково куштую».

Щодо планів на майбутнє, то Аліна вірить у те, що найближчим часом зможе повернутися у своє рідне, вільне від окупантів, містечко. Не хоче залишати й минулу роботу. Утім, обов’язково планує поєднувати її і з кондитерською справою. А поки здобуває нові знання, працює, розвивається й обов’язково вірить у перемогу. І вже має декілька важливих планів.

«Відразу поїду до бабусі, вона там залишилася, в окупації. А я дуже за нею сумую. У нас зв'язок з нею лише через сусідів, знайомих. Загалом, українцям я бажаю віри й терпіння. Я знаю точно, що буде Перемога! Правда і Бог на нашій стороні. І я думаю, що скоро і буде Перемога: всі повернуться додому, зустрінуться зі своїми близькими, повернуться ті, хто змушений був виїхати за кордон, адже їм там також непросто. До того моменту, як ми виїхали з рідного дому, я не розуміла як себе відчувають люди, які покидають рідне місце. Адже, наше містечко стало прихистком для переселенців ще з 2014 року…», - зі щемом згадує і розповідає про плани Аліна Овчаренко.

Авторка – представниця ВІ «Активна Громада» у м. Богуслав Вікторія Дивнич