Посадовець з Луганщини Оксана спільно з командою розвивала свою громаду, писала наукову роботу, працювала над стратегією соціально-економічного розвитку громади, планувала і планує продовжувати розбудову своєї громади після Перемоги. Але війна нещадно зламала всі плани. 

Посадовець з Луганщини Оксана спільно з командою розвивала свою громаду, писала наукову роботу, працювала над стратегією соціально-економічного розвитку громади, планувала і планує продовжувати розбудову своєї громади після Перемоги. Але війна нещадно зламала всі плани. 

“Луганщина - це Україна!”, - каже з гордістю Оксана. 

“Якось одна жінка з роботи сказала: “Мені все одно, який прапор буде висіти, головне, щоб не стріляли”. Я тоді сказала, що час все розставить по місцях і ви все самі зрозумієте. Я не буду вам нічого доводити. Вона зараз мені телефонує і каже: “Ти знаєш, ти права, колір прапора має значення. Коли ти бачиш наш прапор - воно і світліше якось. Під цими ганчірками тут не то що страшно жити, страшно дихати. Ви більш молоді. Підкажи, де тут українська мова в телефоні, я теж буду писати українською. І для мене це був показник”, - розповідає Оксана. Про те, що довелося пережити героїні, як склалася її доля зараз і які Оксана має плани - читайте в інтерв’ю.

- Розкажіть про себе? Хто Ви? Чим займалися до війни?

- Мене звати Оксана. Родом з Луганщини. Мені 35 років, заміжня, маю доньку 15 років. Працювала у фінансовому відділі нашої громади головним спеціалістом. Любила і люблю роботу і громаду. Децентралізація принесла знакові результати й це було відразу видно. Ми багато встигли й встигнемо ще зробити для своєї рідної землі. В нас діти навчалися, ходили в садок, ми запустили багато проєктів, до нас приїздили навіть з міста. Наша громада знаходиться близько до районного центру, тому ми рахуємось, як пригород. Приїздили з міста дивилися наші проєкти, як ми їх реалізували. Ми побудували ЦНАП, надавали послуги людям: закордоні паспорти. Повинні були наприкінці березня запускати Центр надання соціальних послуг. Ми придбали стару будівлю, яка була напіврозвалена, вклали в неї, зробили якісний ремонт, залишився благоустрій, чекали, щоб потеплішало, але так склалося… У нас три школи. Спочатку в громаді було 7 сіл, доєдналося ще 22. Три школи, які спочатку до нас прийшли - капітально відремонтували. Школи сучасні утеплені, з мультимедійним обладнанням з індивідуальним опаленням, щоб ми могли не залежати ні від кого, ні від чого. Поставили твердопаливні котли, про всяк випадок, щоб мати змогу при любому розкладі, незалежно від настрою сусідів, мати змогу опалювати заклади. Відкрили дитсадок, там стояла розвалена будівля, два населених пункти, велика кількість дітей, яка не могла отримувати дошкільну освіту. Відкрили новий, яскравий, позитивний садочок. Люди були задоволені, забезпечення 15 робочих місць, самі й доглядали за своїми дітьми. Партисипативний бюджет, 3 роки проєктів, більшість були орієнтовані на дитячі майданчики, для людей це було ближче. Якщо спочатку це були малі проєкти, з кожним роком додавалась і кількість проєктів, і їх вартість. Є хутір Запорізький. То вони тричі брали участь - тричі вигравали. Це невелике за кількістю селище, але вони голосували всі, підтягували знайомих, друзів. Для того, щоб перемогти, вони зробили альтанку, дитячий майданчик, доукомплектували гойдалки. Вони такі завзяті. Цього року я за них теж голосувала, бо їх натхнення - запалює. Я навчалася в НДІ з приводу гендерного орієнтованого бюджетування, мені це близьке, ми розробляли гендерний портрет громади, гендерну мапу, молодь допомагала робити інтерактивну мапу. Вона була проста, але її зробила молодь без залучення експертів, додаткових коштів. 

У нас згуртована, ініціативна громада. Хотіли запустити молодіжний хаб у доєднаних селах. Ремонтували дитячий садок, написали проєкт. Гарний садок, але потужність була невелика. Для населення 3 200, з них - 90 дітей - це не так багато. У садку не було місця, де б можна спати. Ліжка були, але тут і грали, і спали. Тому добудували й спортивну залу, і гарні умови для відпочинку. Залишилося зовсім трішки - і планували відкривати наприкінці весни. І, коли прийшла “нова влада”, викликали наших освітян і казали: “Вам потрібно поїхати до Луганська і перереєструвати заклад освіти, інакше ви тут працювати не будете”. Іншими словами: або у ваших дітей буде освіта, або її не буде. Коли завідувачка дитсадка спитала, що робити, у нас недобудований дитячий садок, нам треба альтанки, літо спека, дітям треба затінок, плюс, треба обшити чимось твердим, бо зроблене утеплення злізе. Коли запитали її, скільки треба коштів, вона відповіла, що розраховували мільйона на 2 - 3. На що вони відповіли, що їм простіше вас зачинити, такі кошти вкладати в дитсадок, а вона каже, що так ми вже вклали - 10. Це ж не один рік роботи: залучення інвесторів, донорів, податки - все це для людей. Ви ж прийшли, почали нам розповідати, що буде молода республіка, що ви такого щастя не бачили, Україна це ніщо, а от у нас це буде щось неймовірне. Так, кажуть добудуйте, та ні, та це такі великі гроші - ми зачинимо, на заробітній платі зекономимо. Дуже важко на це все дивитися і там знаходитися. Діти навчалися дистанційно, у зв’язку з ковідом, то на дітей так швидко не вплинуло, всі були в такому остраху. Нас 24 лютого окупували, бо ми знаходимось найближче до самого кордону, і враховуючи те, що Мілове взагалі пролетіли… У нас же ж тепер шикарна дорога. Не так давно були величезні ями, якби вони зараз були, то та техніка застрягла б і наші побили потихеньку, а так проїхали без зупинок і перепон. 

- Що зараз з громадою?

- У нас немає давно зв’язку. Спочатку могли перемикатися на роумінг -“Лайф”. Тижня два як вони зайшли - і все, зв'язок був втрачений. Почалися проблеми з Інтернетом. Вимкнувся взагалі. Єдиний хто працював, це той, хто пішов на співпрацю з республікою, там зв’язок був і тому можна було прийти до людей (один, два), щоб хоча б подивитися новини, зв’язатися з рідними, близькими, запитати, як справи. У нас відразу зник зв'язок, українське телебачення, радіо. І, коли ти вмикаєш і в тебе скрізь сєпар-TV, сєпар-радіо і скрізь звучить:“вони погані, вони вас вбивають, вони не хочуть відступати й тому вас вбивають, вони хотіли в НАТО і тому маєте”. І ти кожну хвилину це слухаєш. У нас в сім’ї було негласне правило: ми вмикаємо щось нейтральне, щоб воно на фоні трохи згладжувалось, але не слухати пропаганду, бо ти починаєш сам себе ловити на думках: “А, можливо, і дійсно так. Починається Стокгольмський синдром, ти не виправдовуєш, але закрадаються думки і ти ловиш себе, що невже це я так думаю”. Це непросто дійсно. Я не скажу, що у нас там був розсадник сепаратизму, але були люди, які цього бажали і тут вони просто забуяли, щастя: оце газ дешевий, оце паливо дешеве. І, коли ти починаєш розповідати, що ви розумієте, що газ дешевий - це добре, але на чиїй крові, ви це розумієте? І деякі так дивляться на тебе і ти розумієш, що інтелект зводиться на ниточку, що тримає вуха. Скільки людей, коли вони зайшли до міста, дуже багато людей з автоматами, автомобілі… Якщо спочатку їздили військові автомобілі, потім почали їздити цивільні в цими зетками, ветками. Буквально через тиждень ми менше стали виїздити, виходити, малу взагалі не випускала, гуляла у дворі або по вулиці з собакою прогулювалась, недалеко, бо не відчувала, що безпечно. Виїжджали, щоб придбати якісь продукти харчування, поруч магазин зачинили, далі - там не було змоги придбати особливо що. Багато авто стало з'являтися на російських номерах з розмальованими зетками, ветками. Дорожній рух для них був не писаний. Коли йде людина по твоєму рідному місту, яке досить поблякло відразу, де мало стало людей наших. В нас багато людей було, до війни люди виходили гуляти. То з 24 лютого люди стояли лиш біля магазинів, особливо, де по картках можна було розрахуватися. Людям було легше розрахуватися карткою чи телефоном. Потім підприємці пояснили, що ми придбати продукти харчування в Україні не можемо, це росія і тому платити ви можете лише готівкою. І залишилося пару підприємців, які ще розраховували картками, і черга до них була. Наприклад, о 7 ранку займали чергу і могли не потрапити, хоч магазин працював до 16:00. Люди могли по дві доби стояти в чергах. Коли йде незрозуміле асвабаждєніє з автоматами, наглою посмішкою, ховаєш обличчя і хочеться взяти за ту шморгалку автомата і душити потихеньку. Стало нестерпно. Почали приїздити люди з Рубіжного, Сєвєродонецького, Попасного. Хтось сам, когось вивозили. Очільник нашого села просив евакуюватись, то там не просили: покидали в автобус, привезли, переночували, закинули знову і відправили в росію. Вони зробили гарну картинку для свого ТВ, познімали й повідправляли. Місцеві царьки, яких поставили зараз, вони не дуже й опікуються цим. Ми кілька разів приїздили привозили харчування. Люди говорять, що харчів мало, їх не вистачає, людей прибуває, жити ніде. Почали відкривати школи, але там теж немає відповідних умов, помитися ніде. Людей багато в місті стало, почали завозити продукти харчування вже з росії. Спочатку ціни були такі, що 1 кг ковбаси 300 - 400 грн. Зараз ніби стали дешевші. Коли ми виїжджали ціни були в грн/руб. І підприємців говорили, що ціни тотожні. Людей це обурювало, бо насправді - це не так. Вчора говорили, що ЛНР видавали пенсії за 2 місяці, в розмірі 3 200 рублів за місяць. Я вважаю правильно, хай дають, вони в цьому винні. Людям треба вижити, дочекатися, коли цю наволоч стануть гнати. Взагалі у нас, на жаль, не можна допомогти, бо це буде небезпечно для тих, хто привезе. Їх просто розстріляють, гроші заберуть, а потім роздадуть і скажуть, що то їх заслуга.

Стосовно наших співробітників, знаю, що одна дівчина пішла працювати, щось типу їхнього ЦНАПу чи міграційне щось, декілька людей виїхали за кордон. А інші чекають, що все буде добре і ми будемо працювати на благо громади. На колаборацію не йдуть. Минулого місяці ми виплатили заробітну плату. Хоч якісь кошти отримують, щоб придбати хоч якісь продукти, речі. Наприклад, сім’я з двох посадовців, в них є діти, дітей треба готувати. Минулого місяця ми все проплатили, я вивезла все. Цього місяця ми 11 квітня відправила платіжні документи на аванс - не пройшли. Зателефонувала в казначейство, нам сказали чекати, все що від вас залежало ви зробили, тому чекайте. Водночас, кожен день отримаю повідомлення: “Як справи?”. Що далі робити? За що нам жити? Коли будуть гроші? Знаєте, там гарно працює пропагандонія, своїх спеціалістів у них немає. Вчора дивилася, вони викладали на їх офіційному сайті про зустріч з підприємцями, скільки там міністрів, по всій Україні скільки немає. Люди настільки короновані там, що просто, працювати там нікому, всі - міністри. Нащо брати спеціаліста, навчати, якщо є готові кадри, з вищою освітою, обізнані, знають всі потреби, працювали. Вони кажуть, що Україна вас кинула, ви не потрібні, не буде за що жити, у вас не буде чого їсти, дивитимемось, як ваші діти пухнуть. Це непросто. Чинять психологічний тиск, кажуть, що якщо ваші не відступлять, ми зробимо тут іловайський котел, будете працювати - буде все добре. Якщо будете погано себе поводити, заберемо чоловіків - будуть копати окопи. Моя близька співробітниця каже, що вона взагалі не виходить на вулицю. Ми в приватному будинку, вийшли з малим погуляти, я не можу - дивитися на тих. Теж хотіли виїхати, але блокпости, багато було історій як вони випускають, чи не випускають чоловіків, як дивляться автівки, плюс - авто дуже стареньке, боялися: доїдуть, не доїдуть, зважували всі “за” і “проти”, поки думали - прилетіло на Крам, загинули люди. Вони перелякалися, кажуть посидимо, може краще стане, бо дитину везти страшно. Посиділи трішки, поки у нас розстріляли перевізників. У нас розстріляли Донцових, наступного дня Лобурів постріляли. Я їх знаю, я з ними їздила по всій Україні, це ввічливі, хороші люди. 25 грудня ми востаннє їздили з ними до Харкова на Ялинку. Ми поїхали з дітьми показати Ялинку, новий зоопарк, показати всю цю красу. Зібрали всіх пасажирів, зайшов водій і роздав усім шоколадки, каже: “З Різдвом Вас!”. Ішов сніг мокрий, холодний, але настільки це було тепло. Зараз дивишся і ти шокований, таке враження, що це було або не з тобою, або в іншому житті. 

Сюди (в Ужгород- ред.) вирішили їхати, тому що у мене кума сюди приїхала з чоловіком. Чоловік працює приватним підприємцем, що виїхав з Луганська свого часу. Він підприємство з Луганська вивіз в Дніпро, тепер з Дніпра сюди в Ужгород, бо в Дніпрі теж не дуже безпечно. Планує працювати тут, розвивати економіку. Коли ми з нею балакали, каже: “Ви намагайтеся виїхати. Я тоді була невпевнена в собі як водій, далі ніж до Харкова чи до Слов’янська 200 - 250 км я не їздила. Чоловік з нами їхати відмовився, у свекрухи цукровий діабет, а свекор в тілі й після ковіда почав задихатись, проблема з серцем. І він їх не може залишити, а їхати вони не хочуть, це наша домівка. Казали, що “і ви не поспішайте, все-таки дома краще, всі тут рідні, близькі. В приватних будинках живемо - є якась консервація, картошина, курка, це краще ніж десь”.

Мій менший двоюрідний брат - він працює в ДСНС. І він каже: “Зайшли орки до нас і я не зможу працювати з ними, я буду виїжджати”. 

Станицю здали без бою, Мілове теж орки пройшли дуже швидко, у нас прикордонники намагалися чинити опір, ніби призупинили, але щоб дати гідну відсіч такою малою кількість ніяк не змогли.

Телефоную свекру, питаю: “Як ви?”. Він відповідає, що “сиджу в хаті, боюсь собаку погодувати. Сиджу, у вікно бачу танки, дорахувався до 100 і перестав, а їх там ще більше”. Вони швидко нагнали техніку. 24 лютого у нас було дуже гаряче, дуже гупало.

- Як дізналися, що в Україні війна?

- Знайома зателефонувала зранку і сказала. Людина спокійна, не матюкається. А тут було передістеричне щось, каже: “У нас війна, евакуюють Луганську область, збирайте речі й виїжджайте”. Я ще перепитую: “Чи дійсно?”, а вона: “Ти мене чуєш? Ти мені віриш? Збирайте речі й виїжджайте з малою”. Ти така бігаєш по квартирі, чоловік бігає теж, такий броунівський рух. І ти не розумієш, що відбувається.

Потім у нас бахнуло, у людини кінцівку відсікло і ти вже зрозумів, що війна. Ти починаєш збирати речі, але ти не знаєш, куди тікати, якою дорогою. Звідки наступають. 

Зателефонувала голові, каже, що якщо будете їхати через Харківщину - не в здумайте, бо там погано, хіба що - вздовж Донецької області, але будьте обережні. 

Зібрали речі, забрала собаку, дитину. Почали намагатися виїздити, ми бачили величезні черги на заправках, в банкоматах. Я бачу, що у нас бензину півбаку, розуміємо, що далі ситуація буде ще гірша, покаталися по місту і повернулися додому.

Потім більш на холодну голову почали аналізувати, що нічого, по суті, з собою не взяли: Ні ковдру, ні води, ні харчів. Палива вже немає. Треба оцінити ситуацію, потім будемо думати, куди їхати. Вважаю, що це було правильне рішення. Мої знайомі встигли вискочити, вони мали кілька каністр дома і вони знали, що вони доїдуть. Ми, ніхто не чекав, так ми чули, що ескалація на кордоні, навчання, слухали президента, який говорив: “Будьте обачні”, але ніхто не чекав до останнього. Я навчаюсь в магістратурі на соціолога, біжу заплатити за навчання. А мій знайомий, він військовий і каже, що “може ти не поспішала б, ці гроші можуть тобі знадобитись”. Кажу: “Що все так погано?”. А він каже, що “не можу сказати, але краще не плати”. Не знаю, цей мій оптимізм, такого не може трапитися, люди, 21 століття, як можна напасти на чужу країну, прийти і сказати, що ви будете жити так, як ми скажемо, це не вкладається в голові. У мене, дійсно, кожного дня 24 лютого, я не бачу ні днів, ні місяців. Коли мала сказала, що сьогодні вербна неділя, ти така: “Що вже?”. Все проходить якось повз. 24 лютого у нас так було голосно, мала дуже перелякалася, собака теж. Ми спочатку малу, потім собаку, потім я і чоловік, і вилазили так. Собаку так всю тріпало, було дуже гучно. Наше місто дуже не побили. У нас у двоповерховий багатоквартирний потрапило, загинула одна людина і приватний будинок. Там автомийка, СТО, магазин. Спалили вони будівлю військкомату, ДАІ, на перехресті будинок залізничників і будинок, де на заборі було написано “Слава Україні!”, а так місто значних втрат не отримало, тому що просто не чинило такого жорсткого спротив, як в Сєвєродонецьку, Попасному. Але у нас і чинити не було чим. Прикордонників розбили відразу, а ЗСУ відступили відразу до обласних центрів. 

Коли нас окупували через тиждень-півтора, наш голова - вже зв'язку не було, він написав у Вайбері, що ми зібрали прикордонників, саме зібрали, хто хоче - можемо віддати останню шану. Він написав спочатку по співробітниках, а потім в нашу місцеву групу він виклав за пів години, за 20 хв, щоб не було ніяких провокацій. Коли прийшли - 12 хлопців було, 7 ідентифікували, 5 - ні, там нічого було ідентифікувати. У нас батюшка відспівав, поховали на місцевому цвинтарі, від нас було менше ніж кілометр, метрів 800 стояв їх блокпост. Тому тихенько, з почестями, але тихенько. Це, мабуть найстрашніше, що було, бо були лише ми, не було батьків, друзів, якось так. Дуже важко.

- Коли Ви вирішили виїжджати? Що стало поштовхом?

- Брат заїхав і каже: “Ти розумієш, що у нас погано, нам прийшли й сказали: 2 - 3 дні на роздуми, і ви або працюєте з нами, або пожалкуєте”. Він у мене офіцер, він був заступником. І він каже, що коли вони прийшли в нашу пожежну частину, побачили пожежні автівки, тазіка не вистачило б збирати їх слину. Вони боялися доторкнутися до машин. Питали, чи це можна чіпати. Каже: “В сенсі, звичайно, ми ж на ньому пожежу їздимо гасити”. А вони кажуть: “Як так, на цьому?”. Брат: “Ну так, вони ж для цього і створені”.

А вони приїхали з Луганську, там посадовець, високого ранку, каже у нас як їздили на старих, майже радянських, так і їздимо. Малий ще пожартував: “Ну не на конях, і вже добре”, а потім припнув язика, бо може і не вийти звідти. Казали про хорошу зарплату, питають наші: “А яка це хороша?”. Суму, яку запропонували, втричі нижча за ту, яку отримують наші хлопці. І він приїхав до мене і каже: “Якщо збираєшся їхати, то в тебе день на збір речей”. Брат тільки будинок купив, ще не все виплатив, і дитині 1,5 рочки. Каже, що поговорили з хлопцями і будемо виїздити. Мали їхати 12 автівок. Їхало - 3. Багато хто придумав, тому що не відомо як дорога пройде, їм почали розповідати, що чому, ви пишете заяви, ви не вийдете, ми даємо списки на блокпости, ви звідси нікуди не поїдете, то можете не розраховувати на це. Багато хто побоявся, хоча потім почали телефонувати й говорити, що вчинили безглуздо, бо зараз точно не виїдеш. А ми проскочили.

Почали лізти думки погані в голову. Коли ти почав якось сприймати пропаганду і почав думати, що біле не таке вже і біле. Для мене це важко, бо для мене немає напівтонів. Коли я почала ловити себе на думці, що починаються півтони, зрозуміла, що варто тікати, бо я хочу, щоб у моєї дитини було майбутнє.

- Яка була дорога, переїзд? Які були виклики?

- Ми проїхали 3 блокпости, можливо нам пощастило, що ми приїхали зранку. Вони були сонні, мляві, дивилися багажник, документи, сильно речі не перевертали.

Я їхала з батьком куми, він з інвалідністю, тому загрози для них він не являв. Мала з собакою позаду. Коли під'їжджали до блокпостів, я кажу до малої, що вона робить вигляд, що спить. От вона: ми брала подушку, ковдру, цуцика під ковдру, робила вигляд, що спить і вони менше перевіряли.

Коли ми виїхали на Сватівщину, там де були 2 блокпости, хлопці, пожежники перший блокпост взагалі об”їхали, бо боялися, що інформація про них на блокпостах буде. У мене в автівці флешка і там виключно українська музика, в дорозі я маю якось відволікатися. Бо, коли включаєш сєпарФМ, воно тебе тригерить. А тут ми почали на бугор підніматися і “АрміяФМ” заграла і щось було дуже патріотичне, не пам’ятаю, що за пісня. І в мене тато куми говорить: “Ой-ой, ти виключи, бо скоро блокпост, щоб хоч виїхали”. 

Проїжджали блокпости, хлопців більш детальніше питали, але не було прямо допиту, може це через те, що рано вранці. Потім їхали якимись бездоріжжями, попереду нас віз ДСНСник, саме водій, і він просто молодець, бо ми таким бездоріжжям їздили. А ви уявіть мою блоху малесеньку, кожного разу черкаєш дно, бо ями. Я кажу: “Господи, хоча б доїхали!”, я обіцяла її з піною мити, кермо цілувала. Познімали знаки, немає зв’язку і ти не знаєш, куди їхати й все покладаєш на Бога і на ту людину, яка тебе веде. Їхали по розбитим дорогам, мостам, коли виїхали вже в якесь село і жовто-блакитні прапори, в мене мала каже: “Боже, як красиво, пригальмуй, я хочу сфотографувати”. Ми вилізли, були жінки, я питаю в них: “Де ми знаходимося?”. Вони питають, куди ми їдемо. Ми кажемо: “На Дніпро”. Кажуть, що ми правильно їдемо. Ми вилізли, щоб розім'ятися, бо ми були в такому тонусі весь час, дуже чутно було канонаду, дуже сильно, потужно, але вирішили трішки пройтися. Малий виліз з автівки потягнувся і каже, що тут легше дихається: “Глянь, як гарно”. А село далеко не зразкове, не європейське, хатки на околиці, кривенькі. Але ці прапори й відчуття свободи нарешті, його ніколи не забуду. Поїхали Крам і зупинилися перекусити. Мала була щаслива, зайшли в торговий центр, замовили піцу, щоб можна було щось тепленьке схом’ячить і їхати далі. І вона така задоволена, 15 років, я намагалась, щоб вона щось бачила в цьому житті. Ми й на заході Україні були, і на Харківщині були. Вона каже, що як це гарно, коли ти можеш вийти, щось придбати, оплатити телефоном, а не так, як там. Таке враження, що в них скоро тугрики підуть, здоровенні монети. Тут нарешті цивілізація. Посміялися. Це такий суто дівчачий, підлітковий підхід. 

До Дніпра ми приїхали без пригод, заночували у знайомих. Коли виїхали з Дніпра, то почули, що там трохи постріляли. Мала злякалася, каже, що у нас дома більш безпечно. Ну, територія окупована, то безпечно апріорі бути не може, але хоч не стріляють. Для неї все це дуже важко, вона в мене дуже вразлива. Навіть, коли затихала канонада, її важко було витягти з підвалу. Вона каже тут безпечно, буду тут. Це ще один фактор, чому ми не виїжджали, там до того часу було безпечно. Поки вони не відчули себе господарями.

З Дніпра ми доїхали до Хмельницького, ночували в готелі. На блокпосту нас зупинили, бо почалася комендантська година, а ми їхали. Ми пояснили, звідки й куди їдемо і чому так. З Хмельницького ми приїхали до Ужгорода. Брат лишися в Мукачево, вони там з хлопцями працюють. Вони в Дніпрі відмітилися, що ми тут, що готові працювати. Ми пожили в куми дня чотири-п’ять. 31 березня приїхали, а 5 квітня - знайшли квартиру. Було не просто в п'ятьох в однокімнатній квартирі, собака і кіт. 

Малу влаштувала в школу. Ми на сайті не знали, де зареєструватися, знайшли через Прозоро. Як посадовець - не дуже люблю цю платформу: дуже багато часу займає, але тут вона нам допомогла. Знайшли номер телефону керівника відділу освіти, зателефонували він допоміг. Перетелефонували через пару годин зі школи, сказали, можете прийти, принести документи, ми й житло знайшли недалеко від школи. З житлом було непросто, бо це дійсно дорого, я спілкувалася з людьми, які спочатку приїздили, вони винаймали вполовину дешевше жито, було багато гуртожитків, де люди безкоштовно проживають і досі, хоч там і спільна кухня, санвузол, але це безкоштовно, компослуги за тебе сплачують. Знайшли 3-4 шахраїв, потім нам пропонували чоловіки до них приїхати жити. 3 кімнатна квартира, в одній квартирі - він, в інший друг - якось лячно. Нас двоє, незрозуміло які люди, дуже багато часу й енергії витрачали на пошук житла. Ти підписаний на різні групи, намагаєшся щось знайти. З мене кума сміялася: “Ти пару днів нічого не роби, взагалі, видихни”. Ми проматували щодня 700 - 800 км. Чоловік каже: “Ти моя богиня, щоб я коли сказав, що ти не так кермуєш!”.

В мене не було такої думки, що ти приїхав відпочивати. Треба знайти житло, щоб їх якимось чином не обтяжувати.

- Як Вам зараз на новому місці?

- Ми знайшли квартиру. У нас перевірили документи, перепросили й сказали, що такий час, були прикрі випадки. Вона показала свої документи, що вона теж є власницею. На цьому наше знайомство закінчилося. Інколи телефонує, чи все добре. В принципі, нам пощастило. Може хотілося б якось дешевше.

- Чим Ви займаєтесь зараз?

- Офіційно я знаходжусь у відпустці. Я все забрала з собою крім печатки, побоялася. Я їхала з дитиною і літньою людиною. Те що було стратегічно важливо, ми поховали. Влітку була в Ужгороді, ми з невісткою зробили собі подарунок - тур по Західній Україні. Ми жили в хостелі “Монада”, вийшли й нас привітали всі, хто був в автобусі, пісні співали, люди з вікон виглядала, що там відбувається. Якось, мабуть, це символічно було. Мені дуже сподобався Ужгородський замок. Я говорила малій: “Ми поїдемо, коли будуть сакури цвісти”. Але не таким чином. Я дуже люблю Луцьк. Мені подарували книгу Володимира Лиса, я перечитала всі його поеми, новели. Читаєш, ніби ти сам по вулицям Луцька ходиш. Лучеська, як вони кажуть. Але вперше мене Західна Україна не радує. Коли ти їдеш сюди відпочивати, працювати, набиратися досвіду - це одне. Але не так, як ми зараз. Навіть ті смереки, гори не такі п’янкі, як завжди. Перші дні працювала: прала, прибирала, щось намагалася робити, але платежі не проходять. Це швидше була імітація на працю. Тому що сидиш виглядаєш, ага нарешті пройшло, кинемо ще щось. Для дієвої особистості - це важко. Намагаюсь навчатися, підтягую вправи по навчанню. Руки то працюють, а головою - почув якусь інформацію і ти випадаєш на годину, бо телефонуєш рідним, близьким. І тобі потім важко повертатися.

Я написала Мар'яні Колодій, вона була викладачкою в НДІ, ми дещо з нею знайомі. Кажу, якщо треба якісь руки, допомога, я готова долучатися.

Вона каже: “Щось придумаю”. Вона запросила мене, вони ходять на кераміку до Олічки Ладижець, це мега-крута дівчина, я таких жінок рідко зустрічаю, вона таке сонечко, талановите, яскраве, цікаве, м’яке, тепле. Коли вперше прийшла туди, вони познайомили мене з Анною. Каже: “Можете надалі приходити”. Вони дали мені квитки на симфонічний оркестр. Я куму туди витягла, кажу: “Ходімо!”. Вона каже, що не на часі, у нас війна, я не готова. Вона не охоче пішла, але коли хлопці зіграли гімн, коли зіграли: “Ой у лузі червона калина”, коли зіграли “The Show Must Go On”, “Старі фотографії” Кузьми, зал аплодував стоячи, ми поплакали. Анна сказала, що можеш приходити сітки плести, була на фокус-групі стосовно потреб ВПО, ходила на поховання нашого бійця, сам зі Старобільщини, але я його не знаю, під Попасною помер. Мати - тут, батько - службовець, похоронити там неможливо, бо територія окупована. 

Зв'язалася з ужгородськими волонтерами на залізничному вокзалі, кажуть: “Якщо є змога - приходьте, допомагайте”. Я хотіла піти, зателефонувала знайома, каже, що ти знаєш, що вчора у Львові трапилось. Не ходи на вокзал, ти у дитини одна, плети сітки, видихни, трохи налагодиться - будеш скрізь. Вдома займала досить активну позицію, був розпланований графік, зранку прокинувся: сніданок приготував, побіг на роботу, прийшов, ага, сьогодні - толока, завтра - концерт, післязавтра - ярмарок, там якісь тренінги, навчання. 9 березня я мала їхати в Америку по програмі “Відкритого Світу”, то був ковід, зараз ніби все добре. Купили подарунки від наших майстринь: мотанки, медові страви, свічечки. Я, коли виїздила, у мене дома лежить книжка “Справа Василя Стуса” я не встигла її відкрити. “Жінка війни”, я готувала її на подарунок американцям. Я її прочитала захлинаючись, я ридала. У війни жіноче обличчя. Коли кажуть, що жінкам бути легко, бо вони не воюють, але чекайте, наші жінки воюють, але і ті хто в тилу, їм теж не позаздриш. Ти тягнеш дитину, волонтериш, піднімаєш економіку. А я вже мовчу скільки небезпек чатує. Тому, це нелегко. Для мене важче всього - це адаптуватися. 

На фокус-групі тебе питають: “Чи ви б залишилися?”. Я не знаю, я хочу додому, мала каже, що вона б лишилася, їй більше міське життя подобається, саме місто. Кажу: “У мене стільки планів, не закритих гештальтів”. Фінансову грамотність для школярів розробляли, бюджет для маленьких громадян, щоб це було із садочків, щоб вони розуміли, яким чином працює громада. Залучали молодь, щоб вони переймали це, вчилися проєктному менеджменту, щоб діти самі писали проєкти. Дати можливість їм працювати, подивитися, що таке гроші, як їх залучати до громади, яку користь це принесе. Діти - це наше майбутнє.

- Коли ми переможемо, що Ви зробите в першу чергу?

- Казав мій брат: “Будемо їхати додому - продам машину, буду їхати потягом, а там куплю”.

А я кажу: “Чекай, ти не порівнюй. Це буде зовсім інша дорога. Ви не були на заході України жодного разу. Ми поїдемо до Львова, ми підемо в “Копальню кави”, ми в “Криївку” підемо, щоб вдихнути це життя. Ми поїдемо в Одесу, скупаємось в морі, поїдемо в рідний Бердянськ, заїдемо на фонтани у Вінницю, поїдемо в Чернігівщину, в Черкащину, ми об’їдемо всю Україну потихеньку, дивитися на неї й пишатися”.

- Що ви будете робити вдома після Перемоги?

- Це перший Великдень, який я далеко від родини проводжу. Мобільний зв’язок відсутній, а інтернет де-не-де прорізається. Вони дуже сумують, там могила батька. Перший раз, що я не потраплю туди на свята. Я планую добудувати садок, центр для молоді, можливо, другу дитину народжу, щоб вона туди ходила. Я сподіваюся довчитися, бо зараз, мабуть буду писати академічну відпустку. Мала писати по динаміці соціальної структури саме нашої громади. Ми розробляли нову стратегію соціально-економічного розвитку. До нас доєдналися нові території, люди, земля. Сподіваюся я довчуся. Все буде! Будуть сюди їздити в гості, будуть приїжджати, а потім з посмішкою повертатися додому.

- Щоб ви побажали Україні й українцям?

- Вірити. Вірити, по-перше, в ЗСУ, в хлопців, в себе. Тримати саме свій стрижень, тому що багато людей ламаються і це важко, якщо ти знаходиш для себе моральну підтримку, то цим треба займатися. У мене є хороший знайомий, який займається евакуацією населення. Мені завжди хотілося вишити карту України, є така вишивана карта України, кожна область, і там вказана, яка в них вишиванка. Ми ж знаємо, що вишиванка - це наше українське, але в кожної області є свій колір, орнамент. Я придбала давненько, але в мене не вистачало часу на неї: навчання, дитина вдома, їсти готуєш, прибираєш. Свята були. А коли була окупація, я сіла, вишила, вивезла її, заховала її добре, і подарувала цій людині. Вишиванка вишита бісером, грає різними кольорами. Не розумію, чи можна так казати.

Цій тварюці, що прийшла, не знаю чи сказати дякую, вона з'єднала нас так, як ніхто і ніколи. І дійсно, ми як різні орнаменти, кольори, але дуже зшилися, так гарненько. Вчора говорила, що вдячна тому, що деякі люди їдуть в росію, які говорять, що там краще. Чим менше таких буде тут, тим швидше ми відбудуємо і зробимо ще краще. Зробимо те, що хотіли дуже давно, без оцього “прійді” і всього іншого, хай їдуть, тут їм не місце, базар-вокзал, за російським кораблем. 

Дуже хочеться повернутися. Я бачила, що роблять з нашими містами, я була в Попасній, Сєвєродонецьку, Лисичанську. Я бачила, як люди прибрали полощу Свободи у Харкові. Як хочеться все вигребти, прибирати, відбілити, відмити від цієї погані, і навіть соняшників не хочеться, щоб на ньому росло. Просто хай приберуть все взагалі.

Хотіла ще додати: дома ми спілкуємося російською. По роботі - виключно українська. Чотири роки тому побувала на Львівщині, почала навіть у месенджері писати українською, друзі спершу дивувалися, але так то і так. І знайомі, які зараз залишились на окупованій території, кажуть: “Ми тепер тебе розуміємо”. І пишуть мені українською.

Якось одна жінка з роботи сказала, що “мені все одно, який прапор буде висіти, головне, щоб не стріляли”. Я тоді сказала, що час все розставить по місцях і ви все самі зрозумієте, я не буду вам нічого доводити. І вона зараз мені телефонує і каже: “Ти знаєш, ти права, колір прапора має значення”. У нас там дома познімали наші прапори й повісили свої ганчірки. Наші люди познімали, попалили й знову повісили наші, українські прапори. І на танки лізли, чинили спротив, поки по людях, протестувальникам не почали стріляти.  

Каже: “Коли ти бачиш наш прапор, воно і світліше. Якось під цими ганчірками тут не то що страшно жити, страшно дихати. Ви більш молоді, підкажи, де тут українська мова в телефоні, я теж буду писати українською”. І для мене це був показник. Особливо радує, що це на нашій території. І коли пишуть, що на Луганщині підтримують “рускій мір”, то ні. Є різні люди, як і скрізь. Луганщина - це Україна. 

Авторка: Інна Душка, організаторка заходів Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”