"Хлопчикам нашим тільки Божого покрову. Наші ангели-охоронці з ними. Щоб вони повернулися додому живими. А нашим цивільним людям – розуму, громадянського розуму, громадянської мудрості. 

А нашим цивільним людям – розуму, громадянського розуму, громадянської мудрості. Адже, після війни буде дуже багато фальші загалом. І якщо ми люди, саме суспільство, нічого не зробимо, то нічого і не буде. Адже тільки з розумною нацією можна щось робити. І якщо війна людей це не навчить, то це буде безнадійно хвора нація.

І ще в мене є мрія – відкрити якийсь невеличкий реабілітаційний центр для військових, які повернуться додому. Обов’язково біля річки. Бо їм дуже треба буде це все". 

Команда «Активної Громади Богуслава» продовжує ділитися з вами історіями війни та сили тилу. Про волонтерство, необхідність рухатися і, в жодному разі, не сидіти склавши руки та про мрію створити реабілітаційний центр для ветеранів розповіла волонтерка Богуславського волонтерського штабу Любов Крапива.

Спогади за майже рік повномасштабної війни, історії про мрії й плани та про те, як волонтерство рятує і самих волонтерів – далі у матеріалі.

- Майже рік минув від початку Великої війни. Ви зараз пригадаєте Ваше 24 лютого? До волонтерського руху Ви приєдналися, фактично, у перші ж дні вторгнення? Як знайшли своїх людей у хаосі перших днів війни?

- Я в Інтернеті прочитала оголошення про Богуславський Волонтерський Штаб. Вже на той момент син і донька приїхали з Києва, з родинами. І вже 24 лютого ввечері всі мої київські були вдома. Загалом, це був жах: ця розгубленість, весь час у телефоні, у телевізорі, голова плавиться і не від страху, а від невідомості. Потрібно було щось робити, допомагати. А ще до того, як дізналась про волонтерський штаб, кілька днів ходила чергувати у Будинок культури з хлопцями. Потім ми з родиною активно включились і ходили всі разом сітки плести. А потім я потрапила у Штаб. Далі до нас приєдналась і доня, Віта. Всі дружно тоді робили. Дуже подобалось, що у Штабі все так по напрямках організували. Чекали це все від місцевої влади, потім вирішили не чекати й взяти ініціативу у свої руки.

- Як ви організували роботу у Штабі?

- Фактично, ми працювали паралельно з міською радою. Якось так виходило, ми про це не задумувались і не рівнялися тим, хто робить менше, хто більше. Ми в штабі визначили напрямки: житло, продукти, одяг, медицина, питання загального характеру, той самий ЦНАП, довідки. Адже, люди приїжджали й нічого не встигали брати з документів. Ми організувалися 26 лютого - я тоді прийшла до дівчат. І 27-28 лютого ми вже працювали. Нам приміщення дали у міській раді, через те, ми перші бачили тих людей, які приїжджали. Спочатку були з Ірпеня, Бучі, Броварський район, Демидів, фактично, вся північна Київщина.

- А люди в Штабі були між собою знайомі чи в процесі знайомилися?

- Деяких знала візуально, адже це Богуслав і зрозуміло, що зустрічаєшся, перетинаєшся. Когось знала через Facebook. В нас не було ніяких непорозумінь, все йшло динамічно, фактично і запитань не було: раз сказано і все, зроблено. Пам’ятаю, мене запитали тоді, чи буду відповідати за медичний напрям. А я кажу: «Якщо вас влаштовує простий фельдшер – то так, буду. Я ж не лікар, але досвід є». Сказали, що буду. Тоді, чомусь, в один момент все в аптеках закінчилося, таке враження складалося, що з медикаментів взагалі нічого не було, я з дому все винесла, що в мене було. Потім телефонувала у різні волонтерські центри, в інтернеті шукала на заході України. Пам’ятаю історію з Дрогобичем: я чекала медикаментів, вони телефонують, кажуть, що вже в Жашкові, але бояться їхати по Білоцерківській трасі до Києва і запитують, чи можна у Богуслав привезти. От як так? Нічого не буває випадково…Я на них вийшла за медикаментами, заявку подала, дуже ми чекали медикаментів, особливо – знеболювальні, кровоспинні. І вони приїжджають, розвантажують. А там… ще тонна вареників! Виявляється, у них у Дрогобичі проходив такий флешмоб. Ми тоді тими варениками всю громаду нагодували.

- Що найважче Вам дається у волонтерстві, а що, навпаки, приносить радість?

- Взагалі, не було коли задумуватися про важкість волонтерства. Та і нічого важкого у волонтерстві немає. Крім думки про те, що це волонтерство з причини війни. Мені більше подобається цивільне волонтерство. От, до прикладу, ось наші колядки, щедрівки [діяльність проєкту «Портал крізь століття: Богуславська Коляда» - ред.], коли отримуєш і моральне задоволення, і кошти вдається зібрати [Під час циклу зимових свят, завдяки колядкам та щедрівкам, волонтери зібрали близько 80 тисяч грн на потреби ЗСУ – ред.]. І ти бачиш, що маєш вплив на людей духовний. І плюс ще користь. От ми взагалі хочемо, щоб наше волонтерство після війни переросло у допомогу Музею історії Богуславщини. У нас у штабі багато музейних працівників. Тож, єдине, що гнітить у волонтерстві – війна. Ти знаєш, що ти маєш щось робити в цій країні. Якщо ти не військова – то просто сидіти склавши руки не можна. Навіть забороняю. Тому що, тоді морально швидко пропадаєш. Потрібно щось робити, бути в русі. І цей рух має бути корисним.

- Чи доводилося зіштовхуватися із вигоранням: моральним чи фізичним?

- От приходиш ввечері додому, а ми жили тоді четверо дорослих людей, і кожен поважав світ один одного. В кожного був свій світ. І ми розуміли, що якщо ми ще й вдома будемо спілкуватися… Бо за день неймовірно втомлювалися. Це навіть не вигорання було. За день настільки переймалися бідою. І розуміння того, що сталося страшне. Це дуже гнітило. Тому, інколи читала, інколи розмовляла з чоловіком, військовим. Він як поїхав 24 лютого – то його півтора місяці вдома зовсім не було. Я старалася ввечері відпочити. Обмежила пусті розмови. Між тим, навіть коли приходила додому, то телефонували мені щодо медичних питань. У мене телефон не змовкав. Тож, не було такого, щоб задуматись, чи ти вигоріла, чи ні. Були проблиски того, що важко, страшно, емоційно. Плакала. Поплакала. І знову можна працювати. Були заспокійливі, не без того. Адже розуміла, що без підтримки такої я довго не протягну. Але, чим більше було завдань, тим легше було день проводити. І я завжди так думала, що моя допомога – це маленька капелька Перемоги. Адже ті люди, які приїжджають до нас, то в них там хтось воює, хтось загинув, щось вони втратили. І я розуміла, що якщо вони скажуть своєму синові чи чоловікові, які на фронті, що у них все добре – то він буде там орків бити й знати, що мама, дружина, діти в порядку. Я ще так думала. Але весь час здавалося, що мало робиш. Отримуєш якісь кошти – донатиш. Але всерівно – мало, мало, мало. Потім зрозуміла, що треба зупинитись, розклала все, зрозуміла, що якщо так думатиму, то мене на довго не вистачить, звузить своє коло допомоги. Так само й у Штабі ми вирішили. У кого певний напрямок – той по ньому і працює. Щоб не розпорошуватись. Інколи думаю, що це все не з нами сталося. Потім, думаю про те, що ми це все пережили, зокрема, там березень-квітень, потім перші смерті наших хлопців, яких почали привозити у Богуслав. Це всі мої друзі, я їх знала. Тому що 24 лютого біля військкомату тоді їх зустріла. Оце все нереально наче. Наче не зі мною, не з нами.

- Чи були якісь позитивні історії, які зараз згадуються?

- Позитивні історії – це всі ті, які завершувалися тим, до прикладу, що добули ліки, врятували життя. Водночас були й цікаві історії. Он як у Фастові знайшла якось ліки в одній з аптек. Попросила друзів фастівських купити, але як передати, адже тоді транспорт не ходив, пошта не працювала. А родич цих друзів – машиніст електропотяга, от саме так, залізницею і передали нам ліки. Приїхали на вокзал. Потяг затримується, вокзал закритий, загроза бомбардування… Але все ж вирішили чекати. Ми їм передали дитяче харчування. Шукали ми багато чого. Я почала розбиратися у сотні видів інсуліну. Хоча, це дуже вузький напрямок у медицині. Окремого лікаря під це виділяють. А тут шукали все. Тим більше як бачиш, як люди радіють. А ще й тоді коли волонтери безплатно привозили – це взагалі було до сліз. Тому що, коли бачиш, як люди приїжджають без нічого – своє хотілося просто віддати. Бо розуміла, що люди втрачали майже все. От до нас часто приходив дідусь із Маріуполя за памперсами, він із донькою чи сином і внучкою. Спочатку були в Маріуполі в підвалі два тижні, каже: «На очах мій будинок склався, а в мене оце спортивки й курточка залишились і все». Розповідав, як готував манку внучці на вулиці на цеглинах. І плакав. А ми плакали з ним. Зараз його вже тут немає. Десь далі поїхав. Ми взагалі старалися розбалакувати тих, хто з таких міст страшних приїжджав. Вони нам відкривалися і їм трохи легше ставало. Ще одну історію розповім. Якось до нас звернувся переселенець із Харкова. В нього серйозну хворобу виявили у нас в лікарні. На цю хворобу є державна програма. Але щоб її отримати треба здати аналізи. Але вони дуже дорогі й у чоловіка зовсім не було на це коштів. І тому він звернувся до нас. Йому треба було 1800 грн. І ми з дівчатами- волонтерами порадилися і виділили йому кошти. Людина житиме. Це прекрасно. Бувало ще, приходять люди за допомогою і заповнюють анкету невелику, а там і номер телефону вказати потрібно. То деякі насторожливо трохи на це дивилися. А я й кажу їм: «От буде Перемога, приїдемо ми, до прикладу, в Маріуполь, а в нас є номер телефону Тані з Маріуполя, подзвонимо до неї, щоб зробила екскурсію по набережній красивій». І все, людина вже посміхається. І я й сама, коли говорю це, ще більше вірю у нашу Перемогу якнайшвидшу. Вірю, що думки матеріалізуються!

- До слова, думали, що найперше зробите після Перемоги?

- Важко сказати… Найперше, мабуть, організую посиденьки волонтерів. По максимуму зберу їх всіх, з усіх міст, що в нас тут були. У нас же були не тільки місцеві. І з Ірпеня були, з Демидова, з Краматорська, з Харкова. З Києва багато. Зберу й організую зустріч нашого волонтерського штабу. Дуже люблю, коли збираються друзі. А волонтери – це точно друзі. І вони точно без фальші. А з чоловіком у нас на 26 лютого 2022 року була проплачена путівка у санаторій на Закарпатті. Якраз чоловік пішов у відпустку тоді. Потім вже на другий день війни перетелефонували із санаторію і запитали, що робити з передоплатою. Кажу, щоб переслали наші гроші на допомогу військовим. А вже після Перемоги ми приїдемо. А потім поїздки й знову поїздки. Є ще бажання до Греції подорожувати.

- Що хотіли б побажати українцям?

- Хлопчикам нашим тільки Божого покрову. Наші ангели-охоронці з ними. Щоб вони повернулися додому живими. А нашим цивільним людям – розуму, громадянського розуму, громадянської мудрості. 

А нашим цивільним людям – розуму, громадянського розуму, громадянської мудрості. Адже, після війни буде дуже багато фальші загалом. І якщо ми люди, саме суспільство, нічого не зробимо, то нічого і не буде. Адже тільки з розумною нацією можна щось робити. І якщо війна людей це не навчить, то це буде безнадійно хвора нація.

І ще в мене є мрія – відкрити якийсь невеличкий реабілітаційний центр для військових, які повернуться додому. Обов’язково біля річки. Бо їм дуже треба буде це все.

Інтерв’ю підготувала координаторка: Анастасія Ращенко, ВІ «Активна Громада» у м. Богуслав