Вітаємо на порталі Активної Громади! Увага, портал працює у тестовому режимі. Повідомляйте нам про помилку на сайті. Детальніше

Дівчина ще з вишу знала, що хоче буде військовослужбовицею та офіцером-психологом. Із початком повномасштабного вторгнення Марʼяна разом із чоловіком зібрали речі й рушили до військової частини, щоб мобілізуватися. Для дівчини питання захисту України, відновлення країни, її становлення та ідентифікація надзвичайно важливі, а патріотизм, за словами Марʼяни, вона ввібрала з молоком матері. Про жінку у війську, виклики та стереотипи, роботу психологом, про цінності та пріоритети, про майбутнє України через 10 років читайте в інтервʼю «Активної Громади».

30

- Як змінилося твоє життя після повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Чи пам’ятаєш 24 лютого в деталях?
- Життя моє змінилось очевидно і я впевнена, що життя повністю змінилось у всіх українців, принаймні, маю надію. Зміни відбулися в різних аспектах. Насамперед, почну з того, що це було не те, що радісно, це було таке відчуття: «Так, добре, почалося». Це був такий період застою, і хто військовий, той знав, що йде війна і що відбуваються ті чи інші процеси, втрати і тому подібне. Цивільні вже забули про війну, і це така бульбашка, яка надувалася, а в 2022 році вона тріснула, луснула, і я така: «Так, добре, після війни буде рух, активніший рух». Розуміння того, що це неминуче десь давало трохи, напевно, віри, натхнення та сили.
Було страшно 24 лютого. Було дуже страшно, бо всі, звісно, очікували, надіялись, що цього не відбудеться. 24 лютого моє почалося, як завжди, від будильника, я прокинулась в 5-тій годині ранку, поснідала, зробила зарядку, почитала книги – усі такі дрібні справи. У нас була команда тривоги, усі мали з’явитись у певний час на території військової частини. Ну я і подумала: «Ще один сигнал», адже 2 місяці до цього ми часто прибували на службу в різний час, зранку, вночі, відбувалося багато процесів. Усі ми пам’ятаємо, які процеси відбувалися до 24 лютого: Білорусь з росією мали навчання, тобто, ми все ж були на поготові. Я думаю: «Ну ок, ще одне навчання, ще один збір». І дзвонить мені родич і каже: «Що вже почалось?» І я така: «Що почалось, де почалось?». Я зайшла в Інтернет і справді побачила, що відбувається повномасштабне вторгнення. У перші хвилини відразу розбудила чоловіка – ми були в шоці. Чоловік одразу почав збирати речі, щоб мобілізуватися, йти у військову частину. Я зібралась, пішла на службу. Увесь день був в очікуваннях, в обмірковуваннях того, що буде далі, зі збиранням основних речей, бо ми як військовослужбовці, напевно, десь мали би переміщатись. Ось таке було 24 лютого.
Мені бабуся в дитинстві завжди розповідала, що от родяться хлопчики – значить на нашому шляху буде ще війна. І воно мені десь закарбувалося. Я скажу, що я боялася війни. І коли почалася війна, я така: «Так, все найгірше, до чого тебе готували в дитинстві, воно трапилось. І що ти далі жива, значить ок, не все так погано, не всі твої внутрішні страхи, які так довго формувалися, підтвердились».


- Чому ти обрала шлях стати військовою? Чому для тебе це цінно?
- Представляючи себе, одразу зрозуміла, що я ідентифікую себе як військовослужбовця, як воїн, як офіцер ЗСУ, а не просто як громадянка України, використовуючи перед прізвищем, ім’ям та по-батькові військове звання та приналежність до Збройних Сил України.

Ще навчаючись у вищому навчальному закладі (педагогічному) вирішила, що я буду військовослужбовцем, буду офіцером-психологом, при тому не здобуваючи військову освіту, адже для того, щоб стати офіцером треба мати військову кафедру або військову освіту. Однак, я чітко розуміла, що це буде рано чи пізно. Обов’язково буде, бо я так цього хочу. І десь після того, як ворог вторгся в наші кордони, я зрозуміла, що я обов’язково маю бути в силах та засобах, які відвойовують, боронять і в подальшому відновлюють Україну як таку, формують українську ідентичність і все, що пов’язано з питанням українськості. Для мене це є важливим та болючим питанням і очевидно дуже цінним. Я не скажу, що мене виховували під гаслами патріотизму, щось в цьому роді, щоб я була затятою українкою, націоналісткою. Ні, у мене не було таких розмов вдома в сім’ї і напрямку такого виховання. Не знаю, можливо, у нас, на Заході, це приходить з молоком матері. Можливо, вплив тої чи іншої літератури, перебуваючи в тих чи інших осередках так вплинуло на мене те, що питання України, питання української мови та українською культури є надважливим, тому що українці, тільки ми мусимо відстоювати себе.

- Як змінилися твої цінності, цілі, пріоритети? Що для тебе є зараз важливим?
- Як би це дивно не звучало щодо цінностей, не те що дивно… Зараз багато хто говорить про те, що цінності більш з матеріального перейшли на духовні, і в мене десь так само. Ми всі зрозуміли в перші дні, місяці, що матеріальні цінності не відіграють ролі як такої, адже приходить хтось і забирає твої матеріальні цінності і з тобою залишаються тільки духовні, тільки те, чим ти наповнена. Тому так важливо наповнювати себе чимось хорошим, добрим, позитивним та світлим, адже в критичній ситуації ти залишаєшся наодинці з собою.

Щодо цілей та пріоритетів. Цілі змінились, напевно, адже я тепер розумію, що прив’язуватись до матеріального, прив’язуватись до тої чи іншої будівлі, тої чи іншої роботи не варто, треба думати про твій стан. От, наприклад, ти запланувала собі бути директором, а бути директором – це досить матеріально. А от бути впевненішою, бути вільною, бути незалежно. – це про стан на тій чи іншій посаді. І тепер десь за ціль ставлю собі якусь характеристику, якусь особливість людини, а не матеріальну річ. Хоча перед тим, я хотіла машину, квартиру, будинок і ще щось. А тепер увагу зосереджую на тому, якою я хочу бути, досягнувши, тих чи інших матеріальних благ. Для мене зараз важливо є те, щоб я вчасно турбувалася про себе, про свою енергію, про свої сили. Я психолог у війську і маю бути сама наповнена, щоб дати людям енергію, дати людям сил, дати якогось позитиву та натхнення. Тому, зараз мені важливо знаходити час для себе, час для зупинки та для спокою. Це те, що я відслідковую про важливість для себе.

- Як зараз проходить твоя військова служба?
- Я вже 9-тий місяць на ротації на східних теренах України. Скажу, що мені дуже до вподоби східний клімат, східне небо та сонце. Проходить моя служба активно: я постійно в русі, у нас багато підрозділів на виїзді, і фактично, з певною періодичністю, я та моя група об’їжджає всі локації, проводячи психоедукаційні заняття, індивідуальні та групові бесіди на ту чи іншу актуальну тему.


- Як це бути жінкою офіцером, командиром підрозділу в час війни? З якими викликами ти стикаєшся? Як вдається з ними справлятися?
- Жінкою у війську бути важко, хто б там що не говорив, адже дуже великий відсоток військовослужбовців – це чоловіки. Жінки в меншості, і звісно, сексизм ніхто не відміняв, як би нам цього не хотілося. Жінці офіцеру бути ще складніше, адже, візьмемо, до прикладу, коли приходять двоє офіцерів на одну і ту саму посаду, чоловік прийшов, приступив до виконання обов’язків і все – молодець. Коли приходить жінка, то спочатку її перевіряють, скажемо так, формально і неформально, чи вона зможе, чи вона гідна називати себе офіцеркою, чи вона гідна стояти в одному строю з нами. І коли ти вже доказала, що ти можеш, вмієш, знаєш, тоді тебе сприймають як повноцінного члена команди. Тому скажу, що труднощів виникає дуже багато. Та це не зупиняє багатьох жінок, на щастя, іти у військо, робити свої справи добре.
Жінки зараз виконують різні ролі: психологи, медики, командири підрозділів, поварі і тощо, що дає можливість пропагувати, скажімо так. З викликами, якими я стикаюся… ну: «Ти жінка, тобі напевно треба допомогти одягнути бронік. Тобі там двері відкрити, ти там це не зможеш? Зі зброєю, як ти туди підеш, а ми тебе не пустимо, бо там небезпечно!» Оце дуже нагнітає, бо до чоловіків так ніхто не каже, щоб допомогти йому одягнути бронік – це одразу сприймається, як якась неповноцінність, типу я сама не можу це, чи що. Хоча у більшості випадків чоловіки, можливо, роблять це з бажанням допомогти, бо десь їх так вчили, це про культуру. Та ми у військовому товаристві десь проти цього. Якщо я захочу допомоги, я попрошу його допомогти одягнути бронік. Як вдається з цим справлятися? Насамперед, не замовчувати! Я десь так озвучую свою позицію: «Я сама це зроблю, якщо мені потрібно буде я попрошу вас про допомогу. Я можу з цим справитися, мені не потрібно допомагати в тих чи інших справах».

- Я знаю, що твій чоловік також військовий, і що ви не часто бачитесь. Як ви підтримуєте відносини?
- Так, чоловік мій теж військовий, мобілізувався з перших днів повномасштабного вторгнення. Бачимося ми рідко, можливо, десь раз в 2 місяці плюс-мінус, у залежності від різних обставин. Підтримуємо стосунки телефонним дзвінком, аудіо, відео, хоча це не замінює живої комунікації. Як би ти не вкладався в стосунки, відстань – це відстань, вона багато розриває, багато руйнує, що буде після – невідомо. Це дуже важко, і боюсь, що буде з сім’ями, не тільки з моєю, а й з іншими після перемоги, після всіх процесів.

- Як ти знаходиш ресурс будучи у таких непростих умовах війни? Що чи хто є для тебе опорою?
- Серед ресурсів це: медитація, йога, і зараз, коли потепліло, є біг, писання щоденника, музика, читання книг, поезія. Також ще спілкування з людьми, навіть якщо немає сили, рекомендують психологи іти в середовище серед людей, розділяти свої стани. Я десь помітила, що воно працює. На перших етапах так не хочеться йти до людей. Інколи хочеться спокою, інколи так кепсько, і ти в силу примусу йдеш до когось, чи дзвониш до когось, і твій стан розділюється. Тому, я зараз на практиці оцінила рівень впливу соціального середовища на ці процеси. На щастя, з’явилося дуже багато цікавих людей у моєму житті, у моєму досвіді, які дарують увагу, дарують ніжність, тепло, приємні слова, маленькі подарунки, і це дуже радує, надихає та додає сил, адже багато пішло з життя людей. Я не про фізичну смерть, я про те, що от дороги розійшлись, от друзі одні стали не друзями, родичі умовно не родичами. Війна, відстань відфільтрувала людей, тому з’явилося багато гарних, цінних, ціннісних людей. Мені взагалі подобається фраза: «Відпускай, адже на це місце прийде хтось новий». І справді, прийшли нові натхненні люди.
Опорою для мене є чоловік, подруга.

- Що, на твою думку, кожен із українців може робити для пришвидшення Перемоги?
- На мою думку, кожен із українців кожного дня може робити певні маленькі кроки, речі, які пришвидшують нашу перемогу. Насамперед, це слідкувати за собою: що ти говориш, що ти читаєш, про що ти думаєш, де ти викидаєш сміття, чи платиш ти податки, як ти розмовляєш зі своєю дитиною, чи залишаєш ти чайові, чи посміхаєшся ти комусь у маршрутці, чи дякуєш ти, чи кажеш "будь ласка". Оце все маленькі кроки, які допоможуть нам стати більш свідомими, кращими і відвойовувати нашу українську незалежність. Я зараз переконана в одному: якщо ти можеш воювати -  йди і воюй, якщо не можеш воювати – донать на ЗСУ! Не можеш донатити, тоді оце все перше: прибирай, не викидай сміття, окурки де не треба! Не хами! Не читай російського контенту! Не слухай російську музику. 

- Якою бачиш Україну через 10 років? І як має трансформуватися суспільство, щоб цього досягти?
Я ідеаліст і бачу, що через 10 років ми будемо країною, яка процвітає. Ми будемо країною, у яку повернулися всі молоді люди з-за кордону і реалізують тут свій потенціал, адже українська молодь, українські люди взагалі вони неймовірно талановиті. Вони знають дуже багато. Вони професіонали в тих чи інших сферах. І я десь бачу, уявляю, що ми всі українці будемо на славу працювати на українській землі. Будемо вчити свою історію, будемо пам’ятати наш шлях, адже він тернистий і велика ціна вже заплачена за те, щоб бути вільними. І обов’язково буде велика бетонна стіна між сусідом-ворогом. Тому разом до перемоги! Слава Україні! І кожен з нас має докластися до цього, до спільної перемоги.

Розмову вела Леся Нестор, комунікаційна координаторка «Активної Громади» в м. Дрогобич

Комментарии

Только зарегистрированные пользователи могут оставить комментарий