"Всі кажуть, що волонтери закривають багато потреб. Але насправді без допомоги мешканців України, пересічних мешканців, без допомоги діаспори, без допомоги наших закордонних друзів і без підключення всього світу, щоб допомогти Україні в цій війні, мабуть, волонтери змогли б зробити небагато. Так само як і військові без волонтерів".

Сергій Андрух - волонтер, директор КУ «Агенція розвитку Чернігівської селищної територіальної громади» Запорізької області. З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну Сергій активно займається волонтерством. Займається пошуком гуманітарки для переселенців з Чернігівської громади, доставкою допомоги військовим, перевезеннями, зборами допомоги та всім, що допомагає наблизити нашу Перемогу. 

 

- Будь ласка, розкажіть про себе: ким працюєте, де живете?

- Мене звати Сергій Андрух. Я - громадський діяч, волонтер. Працюю на цей час в Агенції розвитку Чернігівської громади, яка на цю мить, тимчасово окупована. Але ми робимо все, аби відновити ці території й повернути їх до України. На поточний момент займаюся пошуком гуманітарки для біженців, переселенців - якраз саме з Чернігівської громади.

- Як для вас почалася війна? Як ви запам'ятали 24 лютого?

- Дуже складне питання. У всіх воно викликає абсолютно різні емоції. Я - як, мабуть, майже кожен українець, - прокинувся о 4 ранку. Мене розбудила дружина. Я прокинувся, бо дійсно був  якийсь страх від того, що почалась нова фаза життя. Хоча війна вже на той момент була з 2014 року, але… 24 лютого, яке для деяких людей досі продовжуються, воно запам'яталось саме цим. Ніхто не знав, що буде далі.

- Чи не було у Вас думок виїхати Запоріжжя?

- Безумовно, ні. Точніше, так: думки були, але я ніколи не сприймав ці думки таким чином, що я дійсно кудись поїду. Насправді я готовий захищати свою країну, своє місто Запоріжжя. Для мене - це рідне місто, яке я готовий оберігати і яке для мене є дуже важливим. І, навіть якщо мені, можливо, і довелося б поїхати, все одно, я душею і серцем завжди залишався б у Запоріжжі.

- Ви багато займаєтесь волонтерською діяльністю. Розкажіть, з чого це почалося? Саме під час повномасштабного вторгнення?

- За 10 місяців війни стільки всього було. Якщо згадувати, мабуть, моє волонтерство почалося з того, що мені зателефонувала колежанка, теж волонтерка, і попросила для одного важливого підрозділу знайти маскувальну сітку. Це у мене викликало неабияке здивування, тому що… Так, була війна, а в голові було нерозуміння, що робити, куди бігти, як її знаходити, цю маскувальну сітку?

Отак перші декілька днів тижнів ми бігали, мов скажені, в пошуках якихось можливостей, закриті якихось потреб, які сипалися зі всіх сторін. Це було шалено. Мабуть, початок війни таким і запам'ятався, що ти маєш зробити все, що завгодно, для своїх військових.

- Чи був якийсь запит або справа, яка запам'яталася найбільше?

- Мабуть водночас це був і найбільший виклик, і найбільш вдале вирішення. Коли до мене звернулась військова частина і попросила їм знайти харчування. Їм потрібно було м'ясо, бо макаронів та інших продуктів на той момент вистачало. Тушонка теж була, в зоні доступу були військові склади. Але це все-таки консервоване м’ясо. Найбільшою несподіванкою було те, що на момент початку війни я працював менеджером-логістом в компанії, яка займалась продажем курятини. Тож за перший-другий місяці війни ми перевезли цієї курятини для військових близько 20 тонн. Це був одночасно і найбільший виклик, і найбільш вдалий збіг. На той момент я був саме там, де міг закрити цю потребу.

- Як реагують люди взагалі на вашу діяльність, чи відгукується на збори, чи підтримують вашу роботу?

- Дуже по різному, всі люди дуже різні. Немає однакових людей, які сприймали б все це абсолютно однаково. Є, наприклад, переселенці, які, не маючи доходу, не маючи якихось сталих зарплат, зі своїх грошей щомісяця перераховували нам, як волонтерам, гроші. І навпаки, були люди, бізнесмени, до яких ми зверталися, просили допомогти, і які абсолютно свідомо ігнорували нас, закривали свої акаунти й видаляли з друзів.

Були абсолютно різні випадки, але в переважній більшості - люди схвально відгукувались на це. Люди допомагали закривати потреби, допомагали фінансово. І за це велика вдячність, що більшість потреб на початку війни були закриті з боку меценатів, донаторів, людей, які допомагали.

Всі кажуть, що волонтери закривають багато потреб. Але насправді без допомоги мешканців України, пересічних мешканців, без допомоги діаспори, без допомоги наших закордонних друзів і без підключення всього світу, щоб допомогти Україні в цій війні, мабуть, волонтери змогли б зробити небагато.  Так само як і військові без волонтерів.

Але кожен на своєму місці. Військові працюють, боронять країну, волонтери допомагають військовим. Меценати й мешканці допомагають волонтерам.

Це - найбільше здивування, що всі ми працювали як єдиний організм, як єдиний механізм, який не потребував якихось додаткових змін. Ми всі рухалися в одному єдиному напрямку - напрямку захисту і збереження нашої країни.

- Якою ви бачите громаду, в якій ви працюєте, у майбутньому?

- На це питання складніше за все відповісти, тому що громада на поточний момент є тимчасово окупованою. Безумовно, хотілося б її повернути. Безумовно, хотілося б відновити все те, що втрачено.

І, мабуть, на поточний момент, відновлення стану, як було до повномасштабної війни. Це - завдання максимум.

Безумовно, у нас були плани, у нас були стратегічні завдання, які ми хотіли виконати. Ми вкладали всі зусилля у те, щоб з нашої громади (яка, до речі, є найбільшою громадою Запорізької області) створити куточок, де мешканцям було б приємно жити та працювати. Щоб громада працювала на людей, а люди працювали на громаду. Це кліше, але це так і є. Не влада є головною в Україні. Найголовнішим є люди, які є в країні, і люди, які є в нашій громаді.

Ми, безумовно, маємо бажання створити зразкову громаду, яка б залучала інвестиції й реалізувала свій туристичний потенціал.

Зараз… Ми маємо план. Переважно це план з демілітаристських напрямків. Наприклад, це розмінування території, яке займе значний проміжок часу, не місяць і, можливо, не рік. Це відновлення екології, в першу чергу. Бо те, що там відбувається - це просто неймовірні сльози, що котяться по серцю, коли розумієш, наскільки там знищена територія.

В Чернігівській громаді були дуже родючі землі, великі території, на якій квітла величезна кількість рослин і дерев, були найкрасивіші поля в Запорізькій області. І тепер це все настільки пошматоване і настільки жахливо виглядає… Хотілося б екологічно відновити свій край.

А потім, безумовно, буде відбудова житла, поновлення зв’язків і створення абсолютно нової інфраструктури. Бо, як не сумно і не цинічно це казати, але війна також дає можливості. Попри загибель людей, громада має можливість після завершення війни почати все з нуля.

- Що б Ви хотіли побажати Україні та українцям зараз і після Перемоги?

- Я, мабуть, не буду унікальним. Безумовно, в першу чергу хотілося б побажати нам всім Перемоги. Перемоги в найширшому сенсі - не стільки навіть військової, скільки перемоги над самими собою. На жаль, велика частина українців до повномасшабного вторгнення відчувала себе частиною радянського союзу, частиною спільноти, що дружить з росією. Але сподіваюся, що на поточний момент це дуже сильно змінилося, і люди змінили своє ставлення до людей, які напали на Україну й окупували її частину.

Сподіваюся, що після Перемоги ми продовжимо відбудовувати нашу країну. Продовжимо рух з відновлення єдинства нашої країни по відновленню до нашої самоідентичності. Що ми відновимо всі наші культурні надбання, які були знищені.

Авторка: Олеся Лапікова, координаторка ВІ "Активна Громада" у місті Запоріжжі