Координатор ВІ “Активна Громада” в м. Ужгороді Микола Яцков розповідає про те, як він зустрів війну в Україні та як йому довелося швидко перепрофілюватися, щоб мати змогу залучати донорів та допомогти людям, які потребували підтримки.

“Має бути внутрішній стрижень. Завжди намагаєшся бути на позитиві, не допускати негативне самонавіювання, бо це - саморуйнування. Думки матеріалізуються. Завжди має бути твереза оцінка. Треба з різних сторін дивитись на ситуацію. Приймати зважені рішення. Ти можеш бачити те, що відбувається у тебе зараз під ногами й скочуватись в мінор. Або ж - можеш бачити перспективу за горизонтом. І ти розумієш, що прорвемось. І це дає розуміння, що ми не здаємося, працюємо далі й все буде добре. В дуже не простій ситуації, все одно, промінчик сонечка має бути. Й він буде. Все одно, настане світанок і ми побачимо щось красиве, тепле і дружнє. Впадати в мінор не бачу сенсу”, - говорить  Микола Яцков.

- Як почалась Ваша історія зустрічі війни в Україні?

- Була певна тривожність, очікування. 23-го інтуїтивно відчувалось, що щось буде. В принципі, як завжди, запасся припасами. А 24 лютого - прокидаєшся і тут у вир різної інформації про війну. На Закарпатті, тут, так це не відчувається, що почалася повномасштабна війна. Для мене - це десь там далеко, як відео на Ютюбі про Сирію. Щось подібне було на початку про те, що відбувається десь там на сході, чи на півдні, чи десь під Києвом. Це все десь далеко, за полярним колом, десь там. Нам ближче кудись в Європу поїхати, ніж десь туди, але, все рівно, маємо зв'язок, відчуття, що в Україні війна. В місті з'являються нові люди, а люди, які приїжджають, зі своєю тривогою, зі своїм болем - це передається енергетично. Плюс - наші туди їдуть, там воюють. Волонтери працюють, йде допомога. От як вболівальник сидиш, втикаєш в Телеграм-канали, щось там слухаєш, щось дивишся.

- Як ви дізналися про те, що в нашій країні почалась війна? 

- Інформація про те, що війна - це все з новин, фактично. Зазвичай, у мене не було такої звички переглядати ранкові новини, а тут хочеш, не хочеш. Цей день був, як в тумані, але пам’ятаю лиш одне: просто була інформація. Здається, було десь в нас на Facebook. Facebook - головний рупор новин, постачальник всієї тієї тривожності, негативу. Він дав вхідну інформацію, а далі - включаєш телебачення, YouTube і дивишся в реальному часі - це війна. Facebook був тим інформаційним кур'єром, який приніс звістку. Десь на 2 - 3 день війни, коли ти йдеш містом і бачиш, як люди, паніка все ж була присутня, займали черги до банкоматів, це були перші три дні, далі - ніби все заспокоїлося. Потім естафету перейняли ті, хто приїхав. Тому перші 2 - 3 тижні навіть не підходив до банкоматів, не бачив в цьому змісту. Вони були або “пограбовані”, або були кілометрові черги. На третій тиждень усе стабілізувалося. З магазинами так само: за пару днів зникла гречка. Це, як індикатор, що є якась проблема. Гречки немає - біда! Головний момент, це те, що люди, які сюди прибували, по ним можна було зрозуміти й без слів, що там щось відбувається погане, і, що люди їдуть не від хорошого життя. У нас стільки людей не було на піку туристичного сезону, скільки є зараз. Буквально перші півтора тижні - це тотальні черги на кордонах, при чому, ти живеш на самому кордоні безпосередньо. Уяви собі, що ти вийшла на станції метро “Майдан Незалежності”, і пройшлася до “Хрещатика” і от відразу вже прикордонний перехід в Європейський Союз. Це були маси таких черг: величезні кілометрові черги автомобільні, великі черги пішоходів, які теж хотіли перейти кордон. В перші дні не було організованих варіантів міграції за кордон: був хаос, бардак, ніхто нічого не знає. Хтось намагався щось організувати, але все було хаотично. А далі все почало самоорганізовуватися, мурашник почав працювати. Війна стала буденністю, принаймні, така, як її бачимо у соціальних мережах. До цього звикнути нескладно, бо у нас на Закарпатті нічого не вибухає, не бомбиться, не стріляють. Бо ти не є безпосереднім учасником подій на фронті. Живеш собі на острівці удаваної безпеки.

- Як ви себе почуваєте в нових умовах? Як зараз складається ваше життя?

- Те, що порушені плани й звичні життєві зв'язки - це навіть не обговорюється. Це все цілком порушено. Були якісь плани, хотілось щось там придбати, кудись поїхати. Це все відкладається на потім. Власне, змінився суттєво профіль активностей. Були плани щодо нової роботи, та війна внесла корективи. Зараз займаємось усілякими речами, які можуть трішки покращити життя людей. 

- Як змінилась ваша діяльність (до війни й зараз)?

- Якщо говорити про робочі моменти, то робота змінилася. Тому що всі мої активності, які були, переорієнтувались на гуманітарні цілі: або на взаємодію з переселенцями, або - із військовими, або ще щось, що може бути корисним на сьогодні людям. Все, що було до війни, до 24 лютого актуальним: молодіжні ініціативи, розвиток місцевого самоврядування, регіональний розвиток, планувалися якість ідеї - перебудувати школу в одній громаді, шукали інвесторів, великі європейські проєкти, вже навіть заявки готувалися, а тут… Вся актуальність злетіла. От, який сенс робити на Закарпатті термомодернізацію школи, якщо зараз в нас війна? Це не на часі. А по-друге, якесь воно дуже є ризикованим, принаймні, на лютий місяць здавалося ризиковане будь-що робити в Україні. І цілком нормально сприймаєш, коли тобі пишуть, вибачте, з урахуванням цих подій, що у вас відбуваються, ми не можемо вас підтримати. Я це прекрасно розумію, бо теж на їхньому місці ставив під сумнів реалістичність реалізації проєкту… В такій ситуації, ти прекрасно розумієш, що буде з курсом, чи зможуть партнери приїхати в Україну… За 600 кілометрів вже були бойові дії. Якщо по прямій лінії провести, то це ближчі точки, де були “таваріщі”, то десь 600 - 650 км, так наче й далеко здається йде війна, ніби відстань дуже велика, але це, водночас, майже зовсім поруч. Тому, чесно кажучи, це ті моменти, що якраз стримали. Треба було швидко переорієнтовуватись. Все ж таки, роки роботи в проєктному менеджменті не минули дарма. Соціальні контакти, комунікація дозволила з деякими фондами домовитись про співпрацю та затягнути фінансування, щоб трошки допомогти постраждалим. 

У нас півмільйона людей приїхали за оцінками ООНівців. Що таке Закарпаття? За переписом населення 2001 року нас було всього 1 мільйон 200 тисяч. Й тут вмить маємо додатково півмільйона, і це, не враховуючи транзитного трафіку за кордон. В Ужгороді населення ми маємо за переписом лише 116 тисяч, проте, офіційно ми прийняли й надали притулок в місті понад 50 тисяч постраждалим. Ці люди отримують допомогу від міста, а ще є велика кількість людей, які не зареєструвались з різних причин і вони також живуть зараз у місті. Тобто, маємо повсюдний приріст населення на 50%.

Це дуже велике навантаження і з цим треба щось робити. Навіть, якщо говоримо про звільнені території: від Києва до Сум, все одно, розуміємо, що там небезпечно зараз, туди їм ще не можна, або не бажано, бо розмінування та інше. Тому, людям краще залишатися певний час і не повертатися, хоча б до стабілізації. Та й власне, куди повертатися, якщо, наприклад, будинок розвалили, все те життя повністю помножене на нуль. І матеріальне, і соціальні зв'язки. Якщо ти приїжджаєш і дивишся на свої маленькі містечка, навіть не говоримо про Київщину, про Волноваху. Навіть, якщо будинок твій є, але ти живеш серед поля руїн, ні заводів, ні фабрик, ні того бізнесу немає. Якщо у тебе немає цього середовища, то чого вертатися і куди? Тому, поки все це не стабілізується, розумію людей, які тут лишаються або тих які намагаються виїхати за кордон. 

- Що робите для Перемоги?

- Стратегічно - не заважаю. Треба не заважати тим, хто робить професійно свою роботу. Мова не тільки про військових, мова і про толкових людей, які намагаються в цей час виконувати функції держави, тим паче, коли бачиш, що люди можуть це зробити професійно. Можливо, варто долучитися і своїми знаннями, своїм досвідом й десь їх підсилювати. 

У нас є спільнота з якою досить давно взаємодію. Є така громадська організація: “Волонтери Закарпаття”, яка є регіональною волонтерською мережею. Ще до війни їх менторив у організаційному розвитку. Раніше ми мали серйозний челендж, була ковідна криза, думали як реагувати. Вигадувати різного роду благодійні чи волонтерські активності й щось інше, організовували прокат кисневих апаратів і все таке інше, як допомогти лікарням. А тут - війна. Що найцікавіше, що люди спокійно, нормально переорієнтувалися. Ковід закінчився, починаємо воювати. Що треба? Треба транспорт, треба тепловізори, інші речі. Добре, дівчата якось все це організували. Знаходять все. Дуже класно, що на перший час не треба було жодних донорів, люди самоорганізувались. Тішило спостереження, коли хтось приїжджає і їх наші порозбирали по квартирах. Хто безкоштовно, хто - за гроші. Приїжджали люди, які за кращі умови могли собі орендувати. Дівчата брали бутерброди, йшли на вокзал, щоб якось допомогти, підтримати людей, що прибули. Пізніше стихійний волонтерський рух або доєднався до вже активних волонтерських організацій, або формувались нові ініціативи. Як наслідок - чергування на вокзалах, на кордонах, ротація відповідальних на точках прийому і це по всьому Закарпаттю. 

Хтось почав фандрейзити, хтось - збирати ресурси, хтось - готував готов страви на виніс. Кожен мав свою роль і свій фронт відповідальності. Мені вдалося ще підтягнути до співпраці USAID. Закуповували техніку для шелтерів, щоб забезпечити побутові умови для людей. Наші школи, садки чи інтернати не розраховані на велику кількість людей у форматі притулків. Ті ж самі готелі, санаторії - не були готові так само. Заселеність наших готелів і в сезон, в кращому випадку, - 70%. А до цього два роки ковідного простою… Коли ти маєш 100% і більше, ти не готовий до таких об'ємів. Тому виникло питання: бойлери, холодильники, електроплити, мікрохвильовки, чайники, інші речі, які ти маєш в себе вдома, але не маєш десь далеко поза своїм житлом. Тим паче в чужій школі. І те саме питання з матрацами, консервацією, харчами й всякими іншими речами. Добре, що люди на перших порах відгукнулися і допомагали, чим могли. Десь в березні прокинулись міжнародні гуманітарні місії, які й на сьогодні допомагають придбати матраци, ковдри тощо. Проте, попри те, що є гроші, часто немає, де придбати потрібні речі. Це є проблемою, адже ми зіштовхуємось з порушеними ланцюжками поставок. У нас в регіоні є декілька великих торгових центрів, які ще можуть продавати товарні залишки техніки чи матраців, тут вже стоїть черга. Коли йшли бої під Києвом, техніку нам везли із Хмельницького. Сподіваємось, що дефіцит мине швидко.  

Нам мають привезти контейнери з логістичного складу в Ірпені, на диво - він вцілів. Замовляли їх ще 22 лютого, одразу проплатили. Увесь цей час ми не знали, що трапилось з тим постачальником чи живий, чи не був знищений склад і т.д. Ось це умови, в яких працюємо.

Де Ви черпаєте енергію?

Ми живчики, енерджайзери. В нас скільки енергії, що можемо поділитися нею. Енергії дуже багато, вона є в кожному з нас, питання в самоналаштуванні. Якщо ми самі навіюємо собі думки, що все погано, нас зараз уб'ють, то, звісно, все буде кепсько. Окей, можна ручки скласти, лягти в ліжечко і чекати поки це станеться, а можна двіжувати, щось робити. Це погане слово “щось”. Ти знаєш, що треба робити саме зараз. Коли в тебе є ці чіткі цілі, задачі, ти можеш це реалізовувати. А енергії в тобі багато, не варто її марнувати на нерозумні речі. Тому що, бути вболівальником - це саме найгірше, що тільки можна придумати. Ти дивишся карти бойових дій, що там відбувається на фронтах, читаєш громадські канали, Телеграми, сайти - це жахи. Дуже багато інформаційного спаму. Це жахливо. Воно то і корисно - знаєш ситуацію в країні, але це трішки заважає. Шкодую, що не ввів часткову самоцензуру на початку.

Має бути внутрішній стрижень. Завжди намагаєшся бути на позитиві, не допускати негативне самонавіювання, бо це саморуйнування. Думки матеріалізуються. Завжди має бути твереза оцінка ситуації. Треба з різних сторін дивитись на ситуацію. Приймати зважені рішення. Завжди є позитив. Ти можеш бачити те, що відбувається у тебе зараз під ногами й впадати в депресняк, а можеш бачити перспективу за горизонтом. І ти розумієш, що прорвемось. І це дає розуміння, що ми не здаємося, працюємо далі і все буде добре. Навіть у дуже складних ситуаціях, все одно, промінчик сонечка має бути й він буде. Все одно, настане світанок і ми побачимо щось красиве, тепле і дружнє. Впадати в мінор я не бачу сенсу. 

Важливий момент з тайм-менеджментом. Люблю робити записи у відривних блокнотах. Зробив - викреслив, викинув зайве. Багато хто рекомендує це робити в онлайні, це дурниці. Це незручно. Йдемо від дрібних до великих справ. Ще одне: завжди треба делегувати. Як казав вчитель “Активної Громади” Кайо: “Не робіть нічого за людей з того, що вони можуть зробити самі”. Тому, ось це делегування дуже важливе. Якщо є лідерство, що ти можеш організувати групи для чогось, то треба організувати. Не всі люди готові організувати, але є люди, які готові робити. Тому треба брати на себе відповідальність, навіть, якщо воно виглядає трішки хаотично, воно призведе до правильного результату. 

Чого бажаєте найбільше зараз? 

Щоб все це швидше завершилось. Хочеться такого завершення, щоб воно завершилося і ми до цього вже не поверталися. Реально хочу, щоб був відкат назад до 24 лютого. Прийнамі, на сьогодні. Ми розуміємо, що це неможливо, бо купу людей втрачено, міста поруйновано, економіка стресує. Хоча, пригадаймо 2014 рік, ми втратили частково Донбас та Крим і виявилось, що навіть втрата частини цієї економіки, яка навіяла паніку, була тимчасова лихоманка, але все одно, ми швидко відновилися за короткий проміжок часу і навіть перевершили те, що мали. Так міркую, що за аналогією, якщо у нас, теоретично, вони відійшли й ми з ними не воюємо більше, то ми теж зможемо швидко відновитися. Навіть, з урахуванням того, що фактично втратили майже всю важку промисловість. Наша оборонка, великі знакові, флагманські заводи, фабрики в руїнах, треба час на відбудову. Розуміємо, скільки це може відбудовуватись. Ми не говоримо про комерційний сектор. “Азовсталь” - її власники швидко відновлять, зможуть профінансувати й відновити. А відтак - ці гіганти повернуть людей, бо буде відновлена інфраструктура. 

Тому ми маємо відбитися добре, потопити не один корабель, потім вже можна щось говорити. Нам треба такий мир, щоб більше не повертатися до питання росії взагалі. Питання, чи є у нас спроможність покінчити з ними назавжди? Хочеться, щоб ми вийшли на цей мир. На той мир, який для нас буде зручним і ми не передали цю бідосю наступним поколінням. Ми ще можемо перебудуватися і почати з нуля. Хочеться закрити, забути й розвиватися далі. Хочеться збирати каміння і будувати. А марнувати час на когось: прибивати, розбомбити - цього не хочеться. Думаю, для нормальних людей також. Принаймні цього не хотілося б. Якось так. 

Щоб Ви побажали нашим українцям і Україні?

Щоб наші вороженьки відійшли якомога далі за Урал і не висовувались звідти. І все. Для розвитку України - цього б було достатньо.

Що зробите після Перемоги в першу чергу?

Треба зробити ремонт в себе у помешканні. Як тільки почалась війна, багато хто з ужгородських власників кав'ярень та магазинчиків розпочали ремонтні роботи, вигадували нові форми та дизайн приміщень. Чи це не прояв оптимізму? Хто буде вкладати та робити ремонт, коли знаєш, що тут розбомблять? Це внутрішнє розуміння, що все буде добре. Думки матеріальні. За сукупністю своїх думок переважаємо москалів, бо ті взагалі нічого не думають про розвиткове. Війна - таки гарний шанс переосмислити все, зробити ремонт. І в будинку, і в голові, і в країні загалом. 

Авторка: Інна Душка, організаторка заходів Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”