“Після Перемоги, ми всі “Активною Громадою” виїжджаємо в місто, яке було зруйноване і допомагаємо там на місці, і, заодно, відпочиваємо. Поєднуємо приємне з корисним. Перемога буде однозначно!”, - розповідає координатор ВІ “Активна Громада” в м. Краматорськ, Олександр Іванов.

Наша сьогоднішня історія - про Краматорськ і про те, як силами небайдужих мешканців, волонтерів та представників влади місто продовжує функціонувати під час війни. 

“Намагаємось підтримати тих, хто залишився тут. Прикриваємо тили. На жаль, моє здоров'я не дозволяє активно захищати країну, як деякі наші координатори, за що їм велика вдячність. Головне, щоб наші захисники знали, що їхні батьки, родини мають що їсти, мають куди звернутися, у них є вода, у них чистота, порядок. Тому намагаємось закривати хоча б цю ділянку”.

“Після Перемоги, ми всі “Активною Громадою” виїжджаємо в місто, яке було зруйноване і допомагаємо там на місці, і, заодно, відпочиваємо. Поєднуємо приємне з корисним. Перемога буде однозначно!”, - розповідає координатор ВІ “Активна Громада” в м. Краматорськ, Олександр Іванов.

- Олександре, розкажи, як почалась твоя історія зустрічі війни в Україні?

- Дома, тихо спав, нікого не чіпав і тут - різко почалося. Прокинулися від вибуху, в Краматорськ прилетіло декілька ракет. Це було дійсно дуже гучно. Діти відразу прокинулися, зрозуміли, що щось відбувається, відразу крики, плач. В коридорі сіли в темноті, незрозуміло що, всі трусяться. У мене відразу Інтернет пропав. Невідомо, що і до чого. Дуже тривожно.

Потім, о 6 ранку, вже почали телефонувати, трохи Інтернет з'явився. Я ж - голова ОСББ, по своїм чатам відразу став питати де, що, як. Відразу - на нараду, думали, що, хто, як буде координувати роботу. Я на себе взяв відповідальність оповіщення ОСББ: хто постраждав, як діяти, як бути з бомбосховищами. Перший день ми нічого не розуміли, бігали й намагалися щось зробити. Міська влада відразу відреагувала, ми у них на підхваті були. Тому якось не так страшно було.

Я особисто не вірив в те, що буде війна, але розумів, що може бути, що завгодно. Тому тривожна валіза була зібрана, але ми, скажемо так, відразу не виїхали, поки не розібралися, бо я розумів, що перший день їхати - це просто буде цілий день в заторах, спалим бензин і застрягнемо десь серед дороги. Ще було незрозуміло, що де відбувається і куди їхати. Як виявилось, безпечних місць в перший день ніде не було. 

- Де ти зараз перебуваєш? Як сім'я?

- Станом на зараз - я в Краматорську. Багато людей не хоче виїжджати, моя сім’я теж не хотіла. Але, все ж таки, переговорили і я вмовив виїхати, тому що спокійніше і їм, і мені. Діти дуже важко реагують на всі ці повітряні тривоги, у нас дуже часто по Краматорську це було. Я думаю, що у всіх таке було: сидіти в коридорі, не розуміючи, що далі. Тим більше мій старший син це вже пережив і пам'ятає, коли ми вимушені були бігти з рідного міста. Донька була тоді ще мала та не пам'ятає, але у старшого, все ж таки, в пам'яті відклалося і це проблема зі здоров'ям на нервовій почві, проблеми зі шлунком.

У 2014 році ми вимушені були їхати до Дніпра. Потім ще довго бачили наслідки: школа, до якої ходив син, постраждала, коли Краматорськ був в окупації. Це вже другий раз виїхали. 

Тому ми вирішили, що краще виїжджати, домовились через знайомих, що є місце, де можуть зустріти, і вони поїхали туди. І, скажемо так, це мені теж розв'язало руки, я можу займатися більше на користь міста, ніж сидіти дома зі своєю сім'єю, оберігаючи їх. 

Ми розглядаємо війну, не лише як проблему, а й можливості. Як велику пригоду подивитися світ, вивчити мову. В будь-якому випадку, їм доводиться вивчати мову та дивитися, як живуть люди. Гарний досвід. Зараз син гарно знає англійську, за цей місяць вони вивчили більше, ніж за 8 років в школі.

- Ти зараз в Краматорську. Як зараз місто? Як твоя діяльність?

- Місто працює, комунальні служби працюють, доволі добре. Буквально вчора вирішували велику проблему з водопостачанням. Зараз велика потреба в гуманітарній допомозі, намагаємось організувати видачу ліків. Є нюанси, але ми їх вирішимо. Прямо зараз фасуємо в сусідньому кабінеті гуманітарку. Зранку було завантажено наш міні-склад, зараз ми збираємо 60 наборів, будемо відправляти, потрібно робити списки, але вічно не встигаємо. Людей, які працюють з комп'ютером, не вистачає. Намагаємось допомогти, чим можемо. 

Дуже прикру сторінку в житті міста залишив обстріл залізничного вокзалу. Я і сам там неодноразово допомагав з організацією евакуації.

Коли стався вибух на вокзалі, я там не був, я був дві, три доби до того. Мене доволі часто просять супроводжувати іноземних журналістів: я знаю місто і знаю англійську на розмовному рівні. Буквально два-три дні до цього знімали сюжет, італійська преса.

На жаль, саме на вокзалі загинув волонтер нашої організації…

Люди зараз виїжджають, після цього буквально протягом кількох днів ми організували виїзд людей з автовокзалу, координували з 7 ранку до 18:00. Я майже жив на вокзалі, нам привозили гарячий чай, пиріжки. Тобто, хоч якось можна було триматися впродовж дня. Дуже багато людей виїжджали в перші дні. Особливо важко було на наступний день: люди після вибуху залишилися ночувати на вокзалах, когось мешканці приютили в себе, хтось був поранений - всіх ми відправляли цими автобусами, це тривало буквально три-чотири дні і стало трішки легше. На сьогодні, у нас на евакуацію відправили вже 14 людей і після обіду - порядку 20 людей на Київ, на Рівне. Ми міняємо постійно точки по місту, де виїжджають люди, щоб не створювати скупчення, тільки через реєстрацію. Є співпраця з іншими організаціями. 

Мені, звичайно ж, приємніше займатися своїм ОСББ, координацією роботи громади, регіону, проводити зустрічі з людьми, говорити на хороші теми. Зараз є ось такі потреби, тому бачимо, дивимось, намагаємось прийняти реальність такою, як вона є і працюємо, виходячи з тої умови, що є. Потрібно це зараз - значить будемо робити це. 

- Що робиш для Перемоги?

- Намагаємось підтримати тих, хто залишився тут. Прикриваємо тили. На жаль, моє здоров'я не дозволяє захищати країну активно, як деякі наші координатори, за що їм велика вдячність. Головне, щоб ті, хто захищають нас там знали, що їх батьки, родини, мають, що їсти, мають куди звернутися, у них є вода, у них чистота, порядок. Тому, намагаємось закривати хоча б цю ділянку.

- Олександре, де ти черпаєш ресурс в цей непростий час?

- До війни ми з правлінням ОСББ збирались на наради, пили каву, вигулювали собачок, прогулювались самі, зараз ті люди теж виїхали. Зараз з сусідами виходимо біля будинку: там прополоти, посадити квіти, ми до 6-ї на роботі, потім з 6-ї до 8-ї - час дозволяє. У магазині каву візьмемо поруч нашого будинку, постоїмо, поспілкуємось трішки, попрацюємо. Це дає змогу розвантажитись з емоційної напруги. До 12:00 дуже важко працювати з людьми, пенсіонерами, з охочими поскандалити неважливо з якого приводу, на жаль таке є, і дуже виснажує. Але якраз друга половина дня зазвичай інша: коли приходять люди й ти бачиш, що твоя робота допомагає, це покращує емоційний накал.

- Чого б ти хотів найбільше зараз?

- Хочеться на море, в Урзуфі, біля Бердянська, Маріуполя. Там смачне пиво та чебуреки, ми щороку їздили туди родиною. Звичайно хочеться миру, щоб всі повернулися живими, неушкодженими, щоб місця наші були не зруйновані, цілі. На жаль, ліси, де ми родиною зазвичай збирали гриби, зараз знаходиться в зоні бойових дій… Ще велике бажання вийти з “Активною Громадою” на шашлики.

Зараз я зав'язав на себе багато всього і я не можу залишити це все на “самотьок”, Важливі кожні руки, тому потрібно працювати. Я не зможу зараз відпочивати й буду своїм кислим обличчям псувати настрій іншим, мої думки будуть про людей в Краматорську. 

Що ти будеш робити після Перемоги?

Повертаємось у реальність. Якщо здохне одна людина - це привід для свята. Але перемоги як 9 травня може не бути і я не впевнений, що це буде свято. Швидше - День пам’яті. Питання ще з Донбасом, з Кримом. Тобто, у нас перемога буде відстрочена. Будуть позитивні моменти, які треба відзначати - відзначимо. Хоча ще питання, як можемо відзначати: скільки загиблих? Ми маємо вшанувати тих, хто всі сили приклав, щоб ми жили в мирі. Я до цього схиляюсь. 

А вже потім ми всією “Активною Громадою” виїжджаємо в місто, яке було зруйноване, і допомагаємо там, на місці, і, заодно, відпочиваємо. Поєднуємо приємне з корисним. Перемога буде однозначно!

- Щоб ти побажав Україні, українцям?

- Розуміння і, все ж таки, дивитися у реальність, не носити рожеві окуляри, ставати дорослими людьми. Якщо ми бачимо, що війна, то це війна. Є проблема з логістикою, харчуванням, медикаментами, паливом. Якщо ви залишаєтесь в місті біля зони бойових дій, і кричите: “Спасіть, допоможіть!” - ви самі винні, давайте ставати дорослими. Якщо сюди в аптеки реально нічого ніхто не довозить, то вас рятувати, крім вас, ніхто не буде. Місто докладає всіх зусиль для цього, але ж не все так просто. Є можливість евакуюватись - виїжджайте, тим більше, є безліч безкоштовних можливостей. Що ви тут жити будете без їжі, без роботи, що в Чернівецькій області. Але там ви - у безпеці, там є допомога і ви не будете навантаженням для міської інфраструктури.

- Що ти зробиш в першу чергу після Перемоги?

- Навіть не знаю, не думав. Може неправильно, що живу однією добою. Ми на дві доби навіть не плануємо видачу гуманітарки, дивимось, що зараз відбувається. Мабуть, піду до міської ради й подякую міському голові, секретарю, що ми всі це разом пережили. І, звичайно, своїй команді, може прям тут накрию поляну.

*Закулісне

Згадаємо “Євро-2012”: люди носили українську символіку, прапори, пили пиво “Сармат”. Буквально за пів року - рік у населення змінилося уявлення: це все інформаційні війни, встановлення наративів. Якщо люди качнулась в одну сторону, то вони можуть качнутися і в іншу. Якщо буде контроль на кордоні й люди побачать, що дійсно Україна - це країна, яка буде розвиватися, що 8 років ми побачили лише деградацію, а нам треба розвиток. Я не кажу, що Кубань - це Україна. Потім вони самі на референдумі будуть вирішувати років через п'ять, хто вони. Думаю, вони самі зрозуміють, що таке розвиток, а що таке рабство.

Авторка: Інна Душка, організаторка заходів Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”