Активна громадська діячка, дитяча психологиня Олена розповідає про те, як їй та її трьом дітям довелося покинути свою країну та переїхати до далеких родичів за сотні кілометрів від власного дому на Житомирщині в іншу країну. 

Активна громадська діячка, дитяча психологиня Олена розповідає про те, як їй та її трьом дітям довелося покинути свою країну та переїхати до далеких родичів за сотні кілометрів від власного дому на Житомирщині в іншу країну. 

24 лютого в Україні почалася повномасштабна війна. Через вторгнення росії в Україну, за даними ООН, понад 5 млн 600 тисяч українців покинули свої домівки та виїхали закордон. 

“... один з моментів, чому ми так пізно виїхали й тягли до останнього - це повідомлення в мережі, які рясніли з перших днів, що, ті хто тікають - зрадники України. А от ми - молодці, ми залишаємось. І це емоційно дуже давило, бо з одного боку, ти розумієш, що в тебе діти, ти відповідальна за їх безпеку, життя, ти це розумієш, а з іншого - ти ж любиш свою країну, ти ж не хочеш бути зрадником, ти ж маєш бути до останнього”, - говорить Олена, активна громадська діячка, психологиня, яка мала свою улюблену справу, свій дім, планувала майбутнє у своїй країні та мусила зібрати валізу, наважитись на нелегкий крок й разом з трьома неповнолітніми дітьми виїхати закордон з вірою, що Перемога буде за нами й вже варто готуватися до відпочинку в нашому Криму. 

- Розкажіть трохи про себе: звідки Ви? Чим займались до війни?

- Мене звати Олена, я з Житомира. Працювала практичним дитячим психологом в Інклюзивно ресурсному-центрі. Також займалася громадською діяльністю. Організація займалася допомогою жінкам, які постраждали від домашнього насильства та від торгівлі людьми. Намагалися знайти їм притулок, допомогти соціалізуватися після тих страшних подій, які вони пережили.

- Як ви дізналися про те, що в нашій країні почалась війна? 

- Я дізналася 24 лютого, коли до мене о 5 годині ранку зателефонувала мама і сказала, що якщо не зібрані тривожні валізки, то збирай - війна. Чому це трапилось? Бо моя рідна сестра жила в Озерному. Це військове містечко під Житомиром, вони одні з найперших прийняли удар на себе. Сестра прокинулась від того, що кидали бомби на військовий аеропорт. Вона в чому стояла (в піжамі), в тому схопила дітей, замотаних в ковдри, швидко в машину і поїхала до мами в село. Мама відразу зателефонувала мені.

Я не дуже пам’ятаю за 24 лютого. Був дзвінок. Спочатку здавалося, що це - страшний сон, ми прокинемось і все буде нормально. Потім включили телевізор, дивились новини і я з дітьми добу з валізами в очікуванні.

Але я добре пам'ятаю 23 лютого, коли ми з колегами жартували, не вірили до останнього.

Ми жартували з тривожних валізок, що туди покласти, різні меми на цю тему. 

До нас приїхав начальник департаменту освіти, щоб перевірити бомбосховище і сказав нам, щоб ми все облаштували: печиво, якісь ліки на перший час, ми ще жартували з колегами, що якщо захочемо їсти, то наймемо кейтерінг. Тоді ніхто не розумів наскільки це жахливо. А, потім наступило 24 лютого і було не до жартів. Я, чесно, мабуть, до цього віднеслась халатно, бо я до останнього вважала, що максимум, що має бути - це загострення ситуації на сході України. Що 21 століття, що цього не може бути, світ цього не допустить в такому масштабі, як є це зараз.

- Коли ви вирішили виїжджати? Що чи хто спонукав на цей крок?

- Днів через два я поїхала до своєї мами в Житомирську область. Здавалося, що там більш-менш спокійно. Були затори, блокпости, замість пів години - години добирались три з половиною години. В тому місці, де ми знаходилися, там було спокійно. Так, бачили літаки, чули гул, бо ми живемо біля траси: “Київ - Чоп”, тому чули, як йде військова техніка, як гримить, шумить, ну, крім таких звуків, було спокійно. Але, що мене мотивувало їхати за кордон: у мене троє дітей і наймолодша дитина має певні проблеми зі здоров'ям, у нього епілепсія. І йому для того, щоб підтримувати життєдіяльність, потрібні постійно ліки. І в один прекрасний момент ти розумієш, що ліки закінчуються, аптеки не працюють, ти телефонуєш волонтерам, а вони кажуть, що 2 - 3 тижні треба, щоб знайти й ще, щоб доставити. І ти розумієш, що ці 2 - 3 тижні - це критична точка, бо ти не знаєш, чи переживе твоя дитина без ліків ці 2 - 3 тижні чи ні. І ти не бачиш іншого виходу, крім того, щоб зібрати якісь мінімальні речі й виїхати закордон. Тому що ти розумієш, що там більше можливостей, саме в плані отримання допомоги.

- Як ви пережили переїзд? Чи було це легко? Хто вам допомагав?

- Я зараз в Польщі, ми приїхали 8 березня. В принципі, у нас у Варшаві були дуже далекі родичі. Як я завжди жартувала: третя вода на киселі. Не близькі, а дуже далекі родичі. Але в той момент, коли все це почалося, 24 лютого, вони перші, хто зателефонував й сказали, що наш будинок для вас відкритий. Вони взагалі говорили, щоб всі приїжджали: друзі, родичі, знайомі. Кажуть: “Приїжджайте, ми всім допоможемо”. Напевно, за рахунок цього було трішки легше наважитись, бо я знала, куди я їду, принаймні, мене зустрінуть і на перший час мені дадуть прихисток. Що мені не доведеться десь на вокзалі ночувати, шукати допомогу, що в мене буде місце, мене зустрінуть, мені є куди їхати.

Я їхала зі своєю сестрою, в неї двоє дітей - п’ять і два роки. Спочатку ми планували йти на піший перехід, їхати до Львову. А потім ми почали моніторити соціальні мережі й прочитали, що там шалені черги, що йдуть через ліс і ми зрозуміли, що з маленькими дітьми це буде важко. Почали будувати маршрут. З Житомирської області поїхали до Луцька на своїй машині, а далі, в Луцьку, ми сіли на автобус, який їхав до Кракова. До Варшави взагалі було не реально взяти. Якщо були квитки, то це треба було бронювати через тиждень. Тому ми поїхали до Кракова, а з Кракова - нас забрали родичі й довезли до Варшави. Взагалі, ми десь їхали години 16 - 17, оцей весь переїзд. Коли я зараз спілкуюсь з людьми, які так само перетинали кордон, я розумію, що це ні про що. Що ми ще і швидко добрались, бо були такі історії, що по 10 - 15 годин тільки стояли в черзі, 3 - 5 км. Йшли лісом, потім ще в черзі, люди 2 - 3 дні добиралися. Тому ми відносно швидко доїхали.

- Як Вам в Польщі? Як облаштувались? Чи маєте статус біженця?

- Статусу біженця немає, є тимчасовий прихисток. Дуже щирі, відкриті поляки до нас, до українців. Всіляко намагаються допомогти. Є центри, де люди можуть переночувати, де люди можуть харчуватися, взяти хороший, чистий одяг, засоби гігієни. Одяг є різний: для діток маленьких намагаються давати новий одяг з етикеткою, дорослий одяг, як новий, так і вживаний, але в дуже гарній якості. Білизна вся нова. Дуже багато людей приїхали з малесеньким портфельчиком, то на перший час можна знайти й де пожити, і що поїсти, і що вдягнути. Є можливість влаштуватися на роботу. Дуже багато відкрито вакансій для українців. Також є можливість безкоштовно вивчити польську мову, хто бажає надалі залишитись. Ми всі розуміємо, що людям просто немає куди фізично вертатися. Перше питання в поляків: “Чи є вам куди повертатися?”. Бо вони розуміють, що не всім є куди повертатись. 

Дітей влаштували відразу в польську школу. Намагалися інтегрувати в класи, де є вже діти з України, але які вже 3 - 4 роки живуть в Польщі, які добре знають польську мову і ще не забули українську. Якщо таких дітей немає, то намагаються знайти вчителя асистента, який буде допомагати дітям з перекладом або, елементарно, підказати, де їдальня, де туалет. Задають вже домашнє. Підручники й зошити видалити відразу, всі польською мовою. Дуже тепло прийняли однокласники дітей в школах. Діти адаптуються досить легко і досить швидко, вони вже знайшли купу друзів, купу знайомих. Вже потроху вчать маму польської мови (сміється). 

В мене перші три дні був якийсь такий ступор. Я розуміла, що я в безпеці, але що робити далі я не розуміла, бо це нова країна, нова мова. Трохи себе пожаліла, що була гарна робота, яку я любила, трішки себе пожаліла, що не цінувала, що хотіла більшого, потім взяла себе в руки, поплакала й досить. Є діти, треба брати себе в руки. Спочатку знайшла волонтерський штаб, почала там волонтерити, щоб відволіктись, поки діти в школі. Потім мені запропонували роботу дитячим психологом для дітей, які з України. Польські психологи класні, але є мовний бар'єр і для того, щоб допомогти дітям, дорослим, вони просять фахівців з України: психологи, дефектологи, логопеди. Поляки просять фахівців з України зверталися в Ужонд, це як наші облдержадміністрації, щоб надати їм роботу. 

Я ніколи не думала, що я настільки буду хотіти додому. З одного боку, все добре, все класно, люди щирі, відкриті, ти займаєшся тією роботою, якою ти займаєшся в себе вдома, працюєш психологом з дітьми, але, все одно, якби не було гарно, класно і взагалі по-іншому - це по іншому, ти все одно відчуваєш себе не дома, в гостях. Все добре, але вдома, напевно, найкраще.

- Чого Вам зараз не вистачає? Щоб додало б Вам ресурсу?

- Мені не вистачає, напевне, обіймів. Обіймів батьків, мами, тата, обіймів чоловіка. Таких речей, які раніше не міг подумати. Мені не вистачає ліжка вдома, яке ми планували поміняти й купити нове. Але це ліжко моє, воно МОЄ. І я знаю на матраці кожну впадинку. І мені цього не вистачає. Хоча тут прекрасний ортопедичний матрац, але мені хочеться свого, своєї весни, свого бульвару, роботи, своїх колег. Банальних речей: випити чашку кави, сміятися над якоюсь ситуацією.

Польща прийняла гостинно. Чи є певні виклики, з якими зараз зіткнулися, перебуваючи в іншій країні?

Мова. Коли в тебе знання мови на рівні песика, коли ти більш-менш розумієш, що тобі говорить, але водночас розумієш, що люди тебе не розуміють. І ти на жестах, але плюс в тому, що вони знають англійську, і ти жестами, англійською, українською, від дітей вивченою польською намагаєшся говорити (сміється).

Поляки відрізняються в емоційному плані. Вони спокійні, вони: вийшло - супер, класно, не вийшло - ну ок, наступного разу вийде. Я прихожу на роботу, у мене перший тиждень, мені всі колеги кажуть: “Спокійно, спокійно!”. Мені хотілося дій, руху, а вони мені кажуть: “Спокійно”. Мабуть, це у них девіз по життю - спокійно. Ми були на дитячому майданчику, де дитина залізла в калюжу з головою в білому худі і мама така - супер клас. Мене вже від цього починає підкидати (сміється). Дитина вся в багні, мама така: “Все награлася, пішли додому”. Там, батьки дітям не забороняють абсолютно нічого, тому, мабуть в дітей немає такого протесту як в наших. Типу можна робити, то не дуже вже й хочеться, якщо дозволено.

У нас був випадок: прийшла дитина, почала газ включати, а вони такі: “О, газ!”, спокійно посміялися над цією ситуацією. Це ж ГАЗ! А в них - спокійно. Ми вдома знімаємо ці ручки, щоб не крутив.  

Я не можу сказати, що це погано, але це відрізняється від нас в емоційному плані. Вони дуже мало свої емоції показують. Вони дуже стримані, дуже спокійні. Оце споку, споку. Коли йдеш вулицею - відразу видно українців, бо ми голосно розмовляємо телефоном, всі чують. Ми голосно між собою розмовляємо, ми жестикулюємо, ми емоційні. Поляки дуже гречні, виховані, чемні, але дуже щиро нам допомагають, переймаються, чи добре. Зі школи класний керівник телефонує, запитує, чи добре, чи ніхто не ображає дітей, чи комфортно. Соціальний педагог телефонує. На роботі переймаються, чи все добре, чи є що їси, чи є що пити, чи є що вдягнути. Кажуть не соромитись казати, допоможуть.

- Як зараз рідні? Ті, хто залишився в Житомирі?

- Чоловік в Житомирі, він працює в Пенітенціарній службі, роботу ніхто не відміняв. По графіку вони ходять на роботу. Плюс, окрім роботи, у нього 3 дні вихідні і він іде в територіальну оборону. 

Чим будете займатися після Перемоги?

Я повернуся додому. Я, напевне, зберу всіх близьких, рідних, приготую борщ, сало. Ще один бар’єр я згадала: у них немає сала. Вони взагалі не знають, що це таке, тому що ми вирішили зробити подарунок, приготувати український борщ і кажемо, що все є, все готове, але треба сало. Ми пояснювали, показували на малюнку і нам замість сала купили бекон. Ми кажемо, що то не сало. Кажуть: “То ж свинка”. Кажу, що то свинка, але то не та свинка.(сміється). 

Зберу всіх рідних, всіх близьких. Побуду з ними. Хочу дуже додому, вийду на роботу, нарешті зайду у свій кабінет, бо там, 23 числа залишила недороблену справу, яка не дає мені спокою. Мені треба було її зробити, а я думаю: а ладно, завтра раніше вийду на роботу і дороблю. Але, недороблена справа говорить про те, що я маю обов'язково повернутися і доробити, це як монетку кинути в море.

- Що побажаєте українцям та Україні?

- Хотіла б побажати бути сильними, не падати духом і не впадати в паніку. Відчай і, напевно, перестати себе звинувачувати і робити так, як говорить розум і серце, а не дивитися, що там пишуть в соціальних мережах. В принципі, був один з моментів, чому ми так пізно виїхали й тягли до останнього - це повідомлення в мережі, які рясніли з перших днів, що, ті хто тікають зрадники України, а от ми - молодці, ми залишаємось. І це емоційно дуже давило, бо з одного боку ти розумієш, що в тебе діти, ти відповідальна за їх безпеку, життя, ти розумієш це, а з іншого - ти ж любиш свою країну, ти ж не хочеш бути зрадником, ти ж маєш бути до останнього. 

У мене є знайомі з Чернігівської області, і коли все почалося там, ми пропонували їм переїхати на захід України, а вони кажуть, що ні, що хай буде вже геть капець, тоді виїдемо. А мій чоловік каже: “А ви не думали, що коли буде геть капець, то ви взагалі не зможете виїхати?”.

Тому, не чекайте, коли вже буде геть капець. І це не означає, що ви слабкі, чи ви менше любите свою країну, свою Батьківщину, ніж інші. Вірте в те, що ми неодмінно Переможемо. А взагалі, готуватися до пляжного сезону в нашому Криму, приводити себе в форму, вірити в наших хлопців, підтримувати їх і все буде добре!

Авторка: Інна Душка, організаторка заходів Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”