Павленко Ірина Євгенівна – вчителька із м. Маріуполь

Посилання на фейсбук-профіль: https://www.facebook.com/profile.php?id=100011042684578

- Розкажіть, як війна почалася для Вас?

- У мене за тиждень до війни була якась тривога, всередині все тіло ніби тремтіло, я не розуміла: «З чого то?!». Напередодні 16.02 наші патріоти вийшли на мітинг: «Маріуполь - це Україна!».  Прокинулась від гучних вибухів о 04.30, почула крізь сон. Подумала: знову ці росіяни прикордонні території обстрілюють... І хвилин через 5 - зателефонувала моя сестра з ДНР, каже: «Путін оголосив війну, бомбить Харків, Київ...» Я була шокована, але не здивована. Бо зрозуміла своє тодішнє самопочуття: впала у розпач, перші два дні повністю паралізована весь час, плакала, не могла нічого робити. Син в перший день ще поїхав на роботу, після обіду їх відпустили, а я безперестанно дивилася новини й плакала, дзвонила друзям (зв’язок ще був).

На третій день - 26.02, школу біля нас розбомбили. Звуки вибухів були так близько, ніби вже в нашому домі. Ми весь час падали на підлогу в коридорі й укривались ковдрами. У сина почався приступ такої паніки, що я зрозуміла, треба виїхати. Зателефонувала подрузі, яка жила в іншому районі міста і вона запросила до себе. Ми подались з надією, що пересидимо цей «обстріл» й повернемося, тому взяли тільки документи. Із одягу - те, що на себе одягли, свою собаку закрили у квартирі. І більше вже туди не повернулися. Тільки іноді дістаю ключик і плачу.

- Ви жили в перші місяці повномасштабного вторгнення ще в Маріуполі? Розкажіть про свій шлях евакуації?

- Весь місяць ми ще жили в Маріуполі без зв’язку, світла, газу-опалення, води і їжі: щось знаходили, поки працювали ринки. Ми змінили три різні квартири, бо коли почали сильно бомбити центр (а ми жили посеред пологового будинку і Драмтеатру), нам довелося виїхати вже в третій район у чужу квартиру, що залишили знайомі. Я до останнього дня сподівалася, що ЗСУ прорве блокаду і врятує місто. Ходили до криниці, носили воду собі й сусідським бабусям, потім збирали дрова, палили багаття, щоб приготувати якусь їжу. Вода – дуже поганої якості, у нас був дисбактеріоз ще два місяці після того. 

А потім настав день апокаліпсису, коли всі райони міста були під шквалом артилерії і з неба поливали бомбами.

Ми вибрали день, коли було більш-менш тихо і пішки вийшли із міста: я, син та Джуді - йоркширський тер'єр. Багажу в нас не було, по одній сумочці - то вже декілька речей, які дали друзі...

Стартували із Маріуполя о 08.30 ранку, і перекладними, дай Бог усім людям, що зустрілися нам по дорозі, о 17.30 ми вже були в Бердянську, в школі, де штаб волонтерів. Чому туди? Бо я хотіла виїхати тільки на територію України! У мене мама і вся рідня в "ДНР", але жодної думки, щоб поїхати туди, навіть не було! 

У Бердянську ми залишалися ще 5 днів, бо російські військові не пропускали гуманітарні автобуси із Запоріжжя. Коли приїхали автобуси - їх було 40 штук і всі переповнені людьми. Із Бердянська до Запоріжжя їхати 2-3 години. Ми їхали 12 годин! Бо упродовж всього шляху було понад 10 російських блокпостів, де всіх хлопців із автобусів виводили, роздягали, перевіряли. То таке приниження і жах!

- Як Ви потрапили до Чернівців?

- До Чернівців ми потрапили не відразу. Гуманітарним потягом із Запоріжжя прибули до Львова і нас прихистили волонтери при баптистській церкві. Там нас дуже тепло прийняли, організовано було триразове харчування, проживання в затишних кімнатах, безкоштовний одяг надали. Але то був тимчасовий пункт, звідти формували групи переселенців (15-20 людей) і допомагали виїжджати за кордон. Чесно кажучи, я ніколи не хотіла виїхати за кордон. А от мрія останніх 10 років збулася - я приїхала до Львова і на Західну Україну. От, який раз ловлю себе на думці, що треба бути обережніше з бажаннями. Я дуже мріяла приїхати сюди й побачити Карпати! Ще одним з факторів, чому мені треба залишитися в Україні було те, що син (30 років) не мав право виїзду за кордон. Три тижні ми жили у Львові, робили свої справи з документами сина, насолоджувалися тишею, красою Львова, а виїжджати все-таки ми мали кудись! І мене кожен день питали: «Ви визначились, куди вас відправляти?». Я відкрила Гугл-карту, подивилась, де ближче до Карпат, де далі від росіян. І мій вибір пав на Чернівці. Я ніколи не була в жодному місті на заході України, але ще з 2014 року (коли були спроби захопити Маріуполь) всім казала: якщо тут буде "ДНР", то я поїду на захід України!

Чому Чернівці? Мабуть, тому, що попередньо ознайомилась із ними: історичний центр Австро-Угорщини, красиве архітектурне місто і, разом з тим, невелике. Подивилась відео, фото і мені дуже сподобалось. Приїхавши до вас, ми отримали неочікувано багато уваги, допомоги, доброти. Ми з сином закохалися в ваше старе місто. Вже пів року живу тут, не можу спокійно ходити вулицями у центрі: голова тільки вверх повернута, бо ці будівлі - то витвори мистецтва! Стільки допомоги, скільки ми отримали в Чернівцях, ніде немає. Спілкуючись з друзями із різних міст України, то можу точно сказати. Уваги багато приділяють переселенцям: безліч культурних заходів я особисто відвідала на базі «Активної Громади» та Буковинського центру культури й мистецтва.

Познайомилась з багатьма цікавими людьми, знайшла друзів.

- Як складається зараз Ваше життя?

- За пів року життя у Чернівцях, в мене з’явилося безліч приятелів. Сусіди по житлу, колеги по роботі. Але одне питання дуже болюче - це місце проживання. Зараз орендуємо квартиру по доступній ціні, але її треба звільнити. Знайти житло подешевше - то зовсім неможливо. Мешканці міста побачили, що переселенців багато, і користуються тим, що житло в попиті, піднімають занадто високі ціни. Хочу побажати всім місцевим жителям задуматися: "А по своїй волі ми сюди приїхали? Чому ви так ставитесь до нашої біди? Коли я мала трикімнатну квартиру, а тепер, як бомж, скитаюсь по місту і не можу знайти собі прихисток, бо не маю багато грошей". Біда у нас одна на всіх. Війна усіх зачепила. Так давайте допомагати один одному.

Авторка: Інна Пашанюк, регіональна координаторка ВІ "Активна Громада" у місті Чернівці