Інтерв’ю зі Світланою Єременко, ВПО з міста Вугледар Донецької області.

- Пані Світлано, війна на Донбасі почалася у 2014-му. На той час Ви також проживали на Донеччині? Розкажіть, будь ласка, про той період Вашого життя.

- Місто Вугледар - досить молоде місто, воно було засновано у 1964 році, розташоване в південно-західній частині Донецької області на відстані близько 60 кілометрів від Донецька. У Вугледарі був мій приватний бізнес, мала швейну майстерню. Працювала, ростила двох доньок. 6 квітня 2022 року російські війська обстріляли з реактивної артилерії місце роздачі гуманітарної допомоги, у результаті чого відомо про двох загиблих та п'ятьох поранених. Надвечір того ж дня стало відомо про 4 загиблих та 4 поранених внаслідок цієї атаки.

Жили – біди не знали. Плани були. Мріяли... Взагалі ніколи в житті не думала, що буде війна. Не вірили до останнього. І прильоти були в місто. Бо ми з чотирнадцятого року живемо у війні. Все ми чуємо. В місті до 24 лютого у нас не було війни. Але віддалено ми чули: Мар’їнку обстрілювали, це ж дуже поруч з нашим містом.

- 24 лютого - день початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну: яким він був для Вас?

- Незрозумілий. Неочікуваний. Я не знаю... Опанував тоді мене страх. Паніка. Не знаю, бо люди бігали, метушились. І прямо в цей день до нас і прилетіло у місто, і були перші вбиті. Не знаю. Страшно було, да. Дуже страшно.

- Як допомагали впоратись з викликами собі, донькам? Що допомагало “триматися на плаву”?

- Робота. Діти. Вони тільки на плаву і тримають, бо живемо заради дітей. За них більший страх, сама за себе не боюсь. За дітей дуже боюсь. Їм майбутнє треба дати. А як допомагали? Мене завжди відволікає робота.

- Розкажіть про Ваш шлях евакуації, будь ласка?

- Шлях був переляканий. Я нічого не бачила, навіть дороги не бачила. Знаю тільки, що петляли, об’їжджали ями. Якісь снаряди, осколки снарядів були, і все це супроводжувалось вибухами. Це був один суцільний страх.

- Чи хтось лишився з рідних, знайомих у Вугледарі? Чи підтримуєте зв'язок з цими людьми?

- Ні. У нас у Вугледарі вже нікого не залишилось. Там, мабуть, собаки й коти тільки живуть. Ну якісь є, звичайно,  бабушки-дєдушки, яким, ну, зовсім нікуди їхати. Їм дуже важко залишити домівку, в якій пройшло все життя. Це молоді можуть щось собі дозволити, більше оптимізму в них. Зв’язку нема, нікого нема, навіть сусіди всі виїхали, в нас зона-нульовка. Там суцільна війна. Там прямо хаос! 

- Чому обрали для переїзду саме Кропивницький?

- В мене живе тут рідна сестра. І, оскільки, вона розказувала мені про це місто, настільки тут люди добрі, позитивні... Це, до речі, я і побачила. Люди всі добрі. Я не знаю, як ото в мультику:  швидкі на допомогу.

- Які ваші враження від міста, людей? Як прийняло вас місто?

- Мені дуже подобається Кропивницький. Хоча я роздивлялася варіант того, щоб поїхати за кордон, то приїхавши сюди - я не хочу їхати. Україна – це моя країна. Крім того, влітку ми відвідували всі заходи з арттерапії, що відбувались у бібліотеці для юнацтва, зокрема, запам’ятались моїй донечці Ангеліні інтерактивні вправи від "Активної Громади". Вони допомагали їй позбутись страху від пережитого у Вугледарі. 

- Чим плануєте займатись в місті? Чи вже знайшли роботу?

- Займаюсь улюбленою роботою – шию. Познайомилась з жінкою, яка займається швейною справою, допомагаю їй. Ні, без роботи не можна. Мене тільки робота лікує. Шиємо. Це у нас міні-ательє.

- Що б Ви хотіли сказати нашим захисникам, волонтерам, парамедикам та всім, хто бореться за свободу нашої країни?

- Скажу головне: "Тримайтеся, хлопці! На вас вся надія! Захищайте нас, нашу країну". В мене прямо мурашки по шкірі, коли уявляю, як там несолодко нашим захисникам на передку. "Щоб Україна була Україною, щоб нікому нас в обіду не дали!".

- Пані Світлано, а чого Ви найбільше бажаєте?

- Миру. Миру. І ще раз миру! І мені дуже хочеться повернути те життя, що було у нас. Щоб можна було щось планувати, жити далі, а не так, що живеш одним днем і не знаєш, що буде завтра, чи що буде через годину. Хочеться жити, радіти життю, за дітей радіти, щоб вони могли повноцінно жити.

А так, у дітей ворог вкрав дитинство. Невідомо, скільки війна триватиме. Надіюсь, що це закінчиться дуже швидко, дуже хочеться, щоб це закінчилось нашою перемогою!

Автор: Анатолій Стоян, регіональний координатор ВІ «Активна Громада» у Кропивницькому