Історія координатора “Активної Громади” Дмитра Твердохліба, який з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну переїхав з дніпра в Харків, щоб допомагати тим, хто цього потребує. Про культуру волонтерства, роботу “Гуманітарного штабу Харківщини”, виклики і любов до України - в інтерв’ю Дмитра. 

“Україна боролась, бореться і буде боротися заради власної Перемоги та поразки новітньої російської імперії на чолі з “бункерним чекістом” путіним". 

"Бажаю всім без виключення працювати над Перемогою до тих пір, поки не розвалиться рф. Я впевнений, що кайфонуть від цього всі: як у фінансовій, економічній, психологічній, так і в історичній ретроспективі”. 

“Снаряд летів у мій бік і його в 5-10 метрах від мене зупинив кіоск, скло з якого розсипалось під ногами. Половина людей, що була на вулиці навколо кафе, загинули на місці. Половина - залишилась лежати із відірваними кінцівками та глибокими пораненнями. Ми із колегами трохи отямившись надали першу невідкладну допомогу постраждалим. Я вперше накладав турнікети за призначенням, а не для тренування. Відірвані руки, ноги та буквально дірки в тілах - це страшне видовище. Хоча у мене майже не було емоцій, був тільки невеликий шок. Навколо люди лежали без кінцівок, а я майже нічого не відчуваю: ні жалю, ні горя. Хіба що було лячно, що знову прилетить снаряд”.

Історія координатора “Активної Громади” Дмитра Твердохліба, який з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну переїхав з дніпра в Харків, щоб допомагати тим, хто цього потребує. Про культуру волонтерства, роботу “Гуманітарного штабу Харківщини”, виклики і любов до України - в інтерв’ю Дмитра. 

- Як Ви зустріли повномасштабну війну в Україні?

- Десь о 5 з копійками ранку зателефонував брат і запитав, чи чув я вибухи. Кажу, що не чув. І він відповів, що схоже почалась повномасштабна війна. І одразу я почув за вікном вибух - це був “прильот” по аеропорту у Дніпрі. Вмикаю Facebook, новини, а там% “гаспадін путін” розповідає, що вирішив розпочати проти України “спецоперацію”. Протягом дня я оперативно намагався зібрати всю інформацію про бойові дії, щоб зрозуміти, що це: спроба наступу, повноцінний наступ чи просто чергові провокації з боку рф? В усіх своїх діалогах і сторінках, де тільки міг, на основі власного аналізу ситуації, коротко розписав, що відбувається, аби люди не панікували, тримались та розуміли, що там, де є наступ - їм краще евакуюватися. Я намагався розписати зрозумілі інструкції, алгоритми дій. Бо від держави не було чітких алгоритмів, всі були в шоці. Ми почали з того, що вирішили допомагати фізично як волонтери та їдальням, що готували для військових, волонтерів і поліції. Так у нас з'явилися волонтерські центри, які готували “Коктейлі Молотова”, збирали амуніцію, гуманітарну допомогу, одяг, їжу. Окремо ми допомагали їдальням, які возили готову їжу військовим на передову. 

- Чи готові були до повномасштабного вторгнення?

- Я до останнього не вірив у можливе вторгнення, бо був певен, що максимум - це провокації в зоні ООС. Не вірив, що буде повномасштабний наступ, це було безглуздо. У мене був шок.

- Розкажіть про свою діяльність в перші місяці повномасштабної війни?

- Перший тиждень я, чесно кажучи, увесь час залипав в новини та інформаційні згадки, підписався на понад 15 нових для себе Телеграм-каналів, збирав інфу з різних джерел, щоб оперативніше орієнтуватись у новій реальності.

Перший місяць після повномасштабного вторгнення ми працювали над блокуванням російських Телеграм і Ютуб-каналів, як пропагандистів, так і наводчиків. Одними з перших в Україні систематизували цю роботу, а тільки потім з'явились "Кібер-Армія" і купа інших чатів та каналів по блокуванню. Про нашу ініціативу навіть був сюжет в обласному пресцентрі.

Перший тиждень у мене був шок, але пізніше склалось розуміння, що відбувається і це, мабуть, частково заспокоїло. Розуміння, що ЗСУ дали крепко тринди росіянам. І першу добу-дві ніхто ніякі території не здав - було бойове піднесення, що ЗСУ крутіші за русняву наволоч. Це і дало натхнення для подальшої діяльності. Я бачив навколо багато людей, які гуртувалися і включалися в допомогу. Відчувалось велике емоційне національне піднесення. Така згуртованість давала сил і натхнення.

- Чим Ви займалися в територіальній обороні?

- В ТрО йшов в рідному місті - у Дніпрі. Там у нас з перших днів були неймовірно великі черги, тому я записався в окремий батальйон. Це як у громадській організації: у кожного діяча, який вважає себе достатньо крутим, є своя організація. Так само й у військовій сфері: у тих, хто вважає себе достатньо крутим - має свій батальйон або підрозділ у ТрО чи ЗСУ. І я записався до ТрО у Дніпрі через знайомих, попав, як жартують, “по блату”. І, відповідно, там проходив інтенсивні навчання. Нас готували до партизанського спротиву: військова тактика, тактична медицина, поводження зі зброєю, фізпідготовка. Пізніше я переключився на допомогу “Третьому батальйону української добровольчої армії”. Товариш запросив доєднатись до них у якості логіста батальйону. Я паралельно намагався допомагати, чим міг. Тому що, якщо в ТрО я бігав, тренувався і, по суті, нічого корисного не робив, то у Третьому батальйоні шукав ресурси, паливо для військової техніки, які ми знайшли більше, ніж на 300 тисяч гривень. Також забезпечували добровольців харчуванням, одягом, аптечками із тактичною медициною та іншим. Паралельно, це було у першій половині березня, мій друг та колега із Харкова - Андрій Руденко написав, що будуть створювати Гуманітарний Центр у Харкові, точніше, розвивати його. І запросив мене як координатора, менеджера Центру.

Було зрозуміло, що у в складі ТрО без жодного бойового досвіду і з фіговою фізпідготовкою я не буду суперефективним бійцем. До того ж, у Дніпрі не відбувалось нічого “цікавого”, з точки зору бойових подій - досить нудно було. А у Харкові, де тільки-но русню вигнали з міста, було значно “веселіше”. Коли під час спілкування з Андрієм телефоном у нього на фоні було чути вибухи, я зрозумів, що мені треба саме туди. Ось так я потрапив до Харкова. Там вже я побачив і дізнався, як живе місто після відбиття вторгнення і під постійними обстрілами. Місто, де місцями були розбомблені будівлі, але це не носило такий апокаліптичний масштаб, як його описувало ЗМІ, зустріло мене активною волонтерською діяльністю, де я почав працювати по Харківській області допомагаючи, як цивільним, так і військовим.

- Розкажіть про свою діяльність у Харкові?

- Наразі я координую роботу Гуманітарного Центру Харківщини. 

Перший місяць роботи, березень-початок квітня, ми активно працювали по Харківській області. Ми шукали, збирали та передавали гуманітарну допомогу на районні хаби, що займаються адресною допомогою та мають розгалужену мережу волонтерів. Завдяки різним спільнотам і “Новій пошті”, зокрема, яка могла доставити/пересилати великі вантажі, ми збирали, сортували й везли гуманітарку в локальні центри. Я знайшов та організував волонтерів, які координують водіїв, роботу інших волонтерів, обробляють запити, ведуть наші соціальні мережі та займаються діловодством у Центрі.

Моя робота полягає в пошуку інших хабів, ми кооперувалися і працювали разом із ними, розбудовуючи мережу Гуманітарного Центру Харківщини. Зараз гуманітарки стало в рази менше і ми також із допомоги локальним хабам частково переключились на адресну допомогу. Іноді, коли приходять великі вантажі, допомагаємо хабам, але переважно наша діяльність - це адресна допомога по Харкову та деокупованим територіям Харківищини. Інший напрямок моєї роботи - це взаємодія зі спецпідрозділом “Кракен”, який працює у Харківській області через відділ військово-цивільного співробітництва, що забезпечує взаємодію військових і цивільних. Моя співпраця з ними полягає в тому, аби об'єднувати локальні хаби, допомагати їм комунікувати із військовими та іншими хабами, аби ефективніше реалізовувалась гуманітарна допомога. Військові забезпечують доступ до нещодавно деокупованих територій, куди не можна просто так потрапити із гуманітарним вантажем. Де потрібен дозвіл військових і, звичайно, їх супровід.

Паралельно з усім цим - моя організація у Дніпрі періодично проводить для дітей ВПО інтеграційні заходи та заходи з дозвілля. 

- З якими викликами зіткнувся в роботі?

- Нездорова конкуренція у волонтерській гуманітарній сфері. У Дніпрі у перші дні, представники влади фактично монополізували більшість гуманітарних потоків в область. Часто вантаж, за який ти намагався з якимось із фондів домовитись завести на свій чи партнерський хаб, вже везли до волонтерського центру, організованого владою. З одного боку - це непогано, коли волонтери та люди, що хочуть допомогти несли свою допомогу централізовано у дуже швидко організований обласний волонтерський центр. Але з іншого боку - замість того, аби за допомогою влади створити майданчик, де об'єднати вже існуючі по області гуманітарні хаби, центри й волонтерські організації, які давно вже працюють і допомагають військовим з 2014 року безперервно, а не тільки почали 24 лютого, - був просто створений ще один центр. А владні ресурси використані для розвитку та розкрутки тільки одного цього центру. Хоча можна було створити спільний центр з купою організації і розвинути цілу мережу з партнерських організацій. Тому більшість вже існуючих чи таких організацій, які тільки з’явилися, продовжують працювати, працюють майже повністю коштом власних ресурсів, влада нічим не допомагає. Особисто у мене була історія, коли до мене звернулись знайомі з однією бригади й попросили допомогти із приміщенням чи складом, де можна було потримати їхні вантажі перед відправкою на передову. Я звернувся до знайомих представників влади із відповідним проханням, аби ті дали приміщення під коробки військових. Кажу, потримайте, будь ласка, коробки буквально декілька днів, там амуніція. Мені відмовили, аргументувавши тим, що нібито всі військові з ними спілкуються напряму, через своїх командирів і зі мною, типу, ніхто говорити окремо не буде. Хоча те, що кожна бригада розбита на окремі групи та підрозділи, кожен з яких шукає можливості для себе окремо через надвелику кількість потреб військових у повномасштабній війні, до уваги не взяли. Порадили взяти коробки до себе додому. Ну і в результаті ми із колегами шукали альтернативні місця зберігання великої кількості коробок самостійно. Влада закрилась сама на собі, якщо можна так сказати. Це, напевно, був найбільший виклик для мене і колег, про діяльність яких я знав. 

Ну і, знову ж таки, гроші. Збір грошей на амуніцію - це теж був той ще виклик. Збір донатів і фандрейзинг буквально за декілька днів стали частиною національної української культури, але ця культура була та і досі є досить нерозвиненою. Скажу так: якщо ще вчора єдиним твоїм донатом були чайові у кафе або 10 гривень вуличному музиканту, а сьогодні ти вже готовий заради скорішої перемоги віддати всю свою зарплату Збройним силам України, то це не означає, що ти вже володієш культурою ефективного донату, але гроші вже точно комусь віддаси. Це теж був виклик: як зробити так, аби спрямувати цей новий фінансовий потік максимально ефективно? Волонтерські неурядові організації, що давно працюють, які знають що робити, як робити - у них “набита рука” і вони знають, кому найбільше потрібно. І хто є найефективнішим розпорядником благодійних пожертв для армії, силовиків, ДСНС чи потребуючих гуманітарної допомоги людей. А у більшості українців усвідомлення цього поки немає, воно просто ще не встигло з’явитись і вони, відповідно, гроші донатили ЗСУ напряму. Хоча, це дуже безтолкова історія. Добре, якщо людина донатила у “Фонд Сергія Притули”, Фонд “Повернись Живим”. Це більш раціональний вибір. Але не на ЗСУ напряму. Поки ці гроші від донатерів пройдуть всі бюрократичні процедури обробки, розподіляться Міноборони за погодженням Генштабу - пройде купа часу. Коли в той же час за ці невеликі, порівняно з оборонним бюджетом країни гроші, можна було швидко закупити те, що потрібно було військовим ще “на вчора”. Цим якраз і займаються різноманітні благодійні, волонтерські та інші організації й фонди.

В Харкові влада взагалі розбіглася. Тут були виключно військові, добровольці та волонтери, які згуртувавшись і з допомогою наших спецслужб змогли дати відсіч російським окупантам у перші 2 тижні повномасштабної війни та відстояти місто. 

Ось такі виклики. Монополізація гуманітарної сфери, притаманна деяким органам влади, а також - неефективна реалізація “народних донатів” негнучкою державною машиною.

- Чи змінила Вас війна?

- Насправді - ні. Я здивований цьому, але мені здається - ні. Єдине, що справді змінилось - це моє місце проживання та напрями подорожей. Раніше я їздив по тренінговим центрам, а зараз - їжджу по навколовійськовим і гуманітарним. Ще й живу на 2 міста. Хоча щодо характеру - можливо, став більш цинічним. Принаймні, так це відчуваю.

- Чи плануєте майбутнє?

- Якщо чесно, не дуже. Важко планувати, коли з перших днів вже навіть не пам'ятаєш, скільки ми написали різних заявок і листів про надання ресурсної й гуманітарної допомоги по Україні та за кордоном. А по більшості - була відмова чи дуже довге очікування, яке завершилась переважно нічим. Тому все, що ми могли - стояти до військомату чи до ТрО у чергах. У мене було розуміння, що за три місяці моїх планів нічого не було реалізовано. Навіть близько до того, як планувалось. Зараз я будую тільки короткострокові плани. Зараз наче з'явилася чергова цікава можливість. Ми стали регіональним партнером Міжнародної організації з міграції на Дніпропетровщині. Декілька місяців назад ми зібрали запити від громад Дніпропетровської області й передали ці потреби менеджерам Міжнародної організації з міграції, на їхнє ж прохання. А вони вже кілька тижнів не можуть ці набори зібрати, не кажучи вже про відправку. Тому планувати складно навіть, коли все вже наче визначено і вплив бойових дій на це мінімальний. До того ж йде війна, ситуація змінюється швидко та часто. Вчора деякі продукти харчування подорожчали й стали напівдефіцитним продуктом, сьогодні - паливо, газ і дизель. А завтра кудись ще прилетить ракета й отримаємо новий дефіцит чи нові перешкоди. Тому плани реально робити на декілька днів, максимум - тиждень. А далі - як піде.

- Що б ти побажав Україні й українцям?

- Залишатися українцями, розуміти, що лиш від нас залежить наше майбутнє. Як це було до повномасштабного наступу, так - і зараз. Ні Макрон, що постійно дзвонить путіну, ані Борис Донсонюк, ані Джо Байден не є панацеєю. Вони є лише інструментом, який відкрився суто завдяки стійкості української нації й завдяки тому, що серед купи пасивних людей, колаборантів і просто нехороших людей є некритична, але достатньо велика активна частина українців, яка змогла з 2014 року виховати у своїх співгромадян патріотизм і навіть здоровий націоналізм. Хоч у якоїсь частини. Україна боролась, бореться і буде боротися заради власної Перемоги та поразки новітньої російської імперії на чолі з “бункерним чекістом” путіним. 

Бажаю всім без виключення працювати над Перемогою до тих пір, поки не розвалиться рф. Я впевнений, що кайфонуть від цього всі: як у фінансовій, економічній, психологічній, так і в історичній ретроспективі. 

За лаштунками

"Під обстрілами був вже не один раз. Однак найбільше запам’яталось, коли посеред дня прямо по нам прилетів касетний снаряд. І було це у Харкові, недалеко від станції метро, 23-го серпня.  

Заходимо в кафе за американцями, яких супроводжували і які періодично приїжджають до Харкова із допомогою як для цивільних, так і для військових. 

Забираємо американців, вже починаємо прямувати до виходу з кафе, як мені телефонує волонтерка. Я прискорююсь, йдучи до виходу, бо на вулиці був кращий зв’язок. Як буквально переді мною відбувається вибух і на мене летить скло. Це прилетів прямо по нам прилетів касетний снаряд, що розірвався над закладом, де ми знаходились. Кажу знайомій: “Я передзвоню” і ховаюсь за стіною від можливого наступного вибуху. Я, напевно, завдяки долі вижив і навіть залишився цілий. Бо прямо переді мною стояв маленький кіоск, де у мирний час розливали каву. Снаряд летів у мій бік і його в 5-10 метрах від мене зупинив саме цей кіоск, скло з якого і розсипалось під ногами. Половина людей, що була на вулиці навколо кафе загинули на місці. Половина - залишилась лежати із відірваними кінцівками та глибокими пораненнями. Ми із колегами трохи отямившись надали першу невідкладну допомогу постраждалим. Я вперше накладав турнікети за призначенням, а не для тренування. Відірвані руки, ноги та буквально дірки в тілах - це страшне видовище. Хоча у мене майже не було емоцій, був тільки невеликий шок. Навколо люди лежали без кінцівок, а я майже нічого не відчуваю: ні жалю, ні горя. Хіба що було лячно, що знову прилетить снаряд. Бо, поки ми надавали медичну допомогу, навколо відбувались вибухи. Це був цілеспрямований обстріл росіянами того району міста (Олексіївки). Раз “прильот”, розуміємо, що окупанти коригують вогонь. Ми рахуємо, скільки часу проходить між вибухами й чекаємо нові “прильоти”. А поки “швидка” не приїде - ми не можемо піти та залишити цивільних із такими критичними травмами. Хоча кожен наступний вибух поруч - збільшував ризик того, що наступними постраждалими станемо ми. Американські колеги теж включитися в процес допомоги. В результаті чого - ми дочекалися приїзду екіпажу швидкої допомоги, який забрав поранених. Ми показали, де у кого з них були пораненнями і яку допомогу ми надали, аби лікарям було простіше продовжити надання медичної допомоги вже кваліфіковано і за допомогою необхідних інструментів. Тому якось так це було”.

Авторка: Інна Душка, організаторка заходів Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”