- Чи бачили Ви на власні очі російські злочини?

- Я бачила не злочини, а їхні наслідки. Зруйновані будівлі у Краматорську. Багатоповерхівка без вікон у Бородаївці. Досі мерехтливі вибиті вікна на м. Лук’янівська в Києві. Але мені не зрозуміло це питання. Чи не є злочином, наприклад, коли мирні люди тижнями й навіть місяцями сидять без світла, опалення, води та зв’язку? Коли діти не можуть навчатися, а їхні батьки – нормально працювати, відпочивати, розвиватися, творити?

Сам факт війни є злочином. Зламані життя, розірвані сім’ї, пошматовані плани майбутнього... Я не знаю жодного не травмованого українця. Ще багато років нам доведеться жити з наслідками навіть, якщо війна закінчиться просто зараз.

- Що за період повномасштабного вторгнення Вас вразило позитивно і негативно?

- Досі у порівнянні в мене все доволі "лайтово". Найстрашнішими за весь цей час було два моменти. Перший -  сидіти одній у квартирі під час обстрілів Краматорська у березні 2022 року. Комендантська година починається о шостій. Вийти не можна. До того ж - світломаскування. Ти одна в темряві… І звуки вибухів, коли стригається будівля. Я ледве з глузду не з’їхала. Тому і вирішила їхати. Другий - безпосередньо евакуація з Краматорська. Це було 13 березня. Тоді вперше почало "падати" біля залізничного вокзалу. Десь півтори години простояли у вузеньких "прєдбанніках" всередині будівлі вокзалу, щоб не побило склом, якщо шо. Потім - шалена давка при посадці у потяг. Якась жінка в істериці почала штовхатися. Вже на сходах. Вибила із рук "сусідки" переноску з котом. Та розбилася, кіт втік під вагон. Добре, волонтери зловили. Потім майже добу їхали дванадцятеро в купе. Нам ще пощастило, що сидячи. В проходах спали навіть дітки. Дуже страшно було, коли спочатку потяг став у Харкові. Але ще було світло та відносно тихо. Вночі на зупинці в Києві був справжній жах. Десь поряд прилітало. В потязі вимкнули світло. Всі ледве дихали і молилися, щоб "пронесло".

- Що Вам допомагає триматись протягом всього цього часу?

- Чесно кажучи, не знаю. Спочатку все було як в тумані - на адреналіні. Не мала часу думати про те, що відбувається. По-справжньому дах почав їхати десь через півроку – вже в Чернівцях, коли виспалася та забезпечила себе мінімумом необхідного. Намагалася займатися творчістю, активною діяльністю, мандрувати. Не допомагає. Як тільки залишаєшся сам на сам - сльози з очей і істерика. В Києві вже зрозуміла, що не впораюся та звернулася до психолога. До речі, на деякий час допомагають зустрічі з друзями. Навіть після відвідування Краматорська, де регулярно щось падає, легше, бо побувала вдома, побачила рідних та близьких, пройшлася знайомими вулицями.

Автор: Олександр Іванов, координатор ВІ "Активна Громада" у м. Краматорськ