«Я не можу сказати, що от це роблю саме я. Ні, адже ми з колегами завжди співпрацюємо. І будь-яка діяльність є важливою». Інтерв’ю з волонтеркою з Житомирщини.

BI «Активна Громада» поспілкувалась з Наталією Шмарко, яка активно зараз волонтерить на Київщині та Житомирщині. Свій шлях волонтерства почала ще у далекому 2016 році. Дівчина, окрім волонтерської діяльності, також контролює два пункти плетіння маскувальних сіток в Києві, займається безкоштовними юридичними консультаціями військових разом з ГО «Юридична сотня», працює на Центральній теле-, радіостудії Міністерства оборони України. Також, при цьому всьому, Наталія встигає викладати історію України в Ірпінському академічному ліцеї та розвиває благодійний проєкт "Україна говорить жестами".

- Розкажіть, будь ласка, як почався Ваш шлях як волонтерки? Чим наразі Ви займаєтесь?

- Мій волонтерський шлях почався наприкінці 2016-го. Взагалі - це для мене дуже особиста історія, я рідко кому її розповідаю. У мене був скоріш знайомий, аніж друг, бо війна нам не дала поспілкуватись, це - Герой України Микита Яровий, який після закінчення Львівської сухопутної академії поїхав на фронт. Тоді ще це було АТО. І він загинув - його вбили росіяни. Для мене це стало переломним моментом в житті, тому що тоді війна для мене ще десь далеко, десь на Сході. Ми тоді, звичайно, надавали якусь мінімальну допомогу, але це не так сильно відчувалось. І саме після цього все перевернулось в моїй свідомості, я картала себе, що, можливо, мало з ним спілкувалась, мало допомагала і тоді я зрозуміла, що осторонь я точно не залишусь, хоча б в пам’ять про нього. В той час я ще працювала на Житомирщині. Й от ми з небайдужими людьми створили ГО "Оберіг", де проводили різні збори. Зараз цією організацією займається моя колега Наталія Дубицька, а я більш працюю на Київщині: ми розподілили роботу, щоб вона була ефективнішою.

Наразі я займаюсь плетінням маскувальних сіток - це два пункти в Києві, організовую збори для військових, залучаю до виготовлення окопних свічок. Також я займаюсь пошуком основи для маскувальних сіток, комунікую з небайдужими українцями в Польщі, які закуповують і передають нам їх в Україну, також займаюсь пошуком спорядження якого нема в нас. Я не можу сказати, що от це роблю саме я. Ні. Адже ми з колегами завжди співпрацюємо. І будь-яка діяльність є важливою.

- Скажіть, будь ласка, чи були у Вас ситуації, коли Ви "падали духом" або хотіли закінчити з волонтерством? З чим це було пов'язано?

- Якщо говорити чесно, то кожен свій збір я говорю, що він буде останній, хоча допомагаю знову і знову. Звичайно, є ситуації, коли я падаю духом. До прикладу, дуже болюче питання, коли не можеш знайти те, що терміново потрібно. Або, коли збір дуже довго залишається відкритим, а ти вже пообіцяла хлопцям. Через це можу не спати ночами, адже не можу зрадити хлопців. Також дуже неприємно, коли ти говориш, що волонтер, що це для фронту, а перевізник, все одно, бере велику суму за маленьку коробочку з основами для сітки. Це засмучує, адже всі повинні розуміти, що всі ми працюємо лише завдяки нашим воїнам. І ось тоді, коли ти розумієш, що не всі працюють задля нашої перемоги, а думають лише про себе, про свій бізнес, тоді опускаються руки.

- Чи завжди Ваші збори набирали потрібну суму? Якщо ні, то як Ви діяли та дієте в таких ситуаціях?

- На початку повномасштабного вторгнення збори закривались дуже швидко, але з часом все йде на спад. Тому іноді я закладаю власні кошти, коли це надто терміново. До прикладу, бачу, що можна щось замовити, але не вистачає 1-2 тисяч гривень, тоді я докладаю власні кошти. Також, якщо ми маємо таку ситуацію, то моя колега з Житомирщини звертається до місцевих благодійників, до бізнесменів з проханням допомогти, і, до речі, нам ні разу в цьому не відмовили, деякі самостійно телефонують нам і запитують, чи потрібна їхня допомога. Тому хочу сказати, що якщо питання термінове і збір не закривається, то ми не нехтуємо тим, щоб попросити про допомогу.

На Київщині з цим трохи тяжче, бо мало хто тебе знає, тому в основному ми закриваємо внески за допомогою простих українців. Часто хлопці, які звертаються по допомогу, самі пропонують поширити інформацію про збір, а також їх рідні, які звертаються до нас, поширюють це, а потім ті, хто їх знає поширюють і тому останні місяці ми використовуємо таку практику, адже вона дієва. Також були випадки, коли хлопці, які звертались по допомогу самі докладати власні гроші, щоб це було швидше.

- Що для Вас означає поняття "активний громадянин"?

- Для мене активний громадянин - це людина, яка не стоїть поза суспільством, яка не стоїть осторонь проблем своєї держави, навіть та людина, яка не донатить, не виходить на мітинги в підтримку України, а просто робить звичайні репости, то це для мене вже активний громадянин нашої країни, бо від цього теж багато залежить. Для мене активна людина - це та, яка займається хоч якоюсь маленькою справою для наближення нашої перемоги. І от для себе я виділила, що зараз в Україні практично немає не активних людей, у нас всі активні просто у своїй сфері.

- А що Ви вкладаєте в поняття волонтер?

- Для мене волонтерство - це коли ти допомагаєш комусь, і це не обов’язково військовослужбовці, та не очікуєш нічого взамін. Не очікуєш за це гроші, не очікуєш за це грамоту (бо у мене були випадки, коли мені допомагали, а взамін хотіли отримати від мене подяку). Волонтерство - це от коли ти це робиш просто так, не очікуючи нічого взамін, навіть простого дякую. І, як я вже говорила, волонтер для мене - це не тільки людина, що допомагає військовим, це і люди, що зараз допомагають тваринам, що страждають від війни, які допомагають людям похилого віку, і це все волонтери. Бо волонтер – це набагато ширше поняття, це щось масштабніше. Для мене волонтери навіть ті, хто здають кров, бо завдяки їм рятується також чиєсь життя.

- Як змінилось Ваше життя після 24-го лютого? Чи можете розповісти, як Ви перебували в тимчасовій окупації?

- Після 24-го лютого все змінилось. Я дуже добре пам’ятаю, як почалось повномасштабне вторгнення: 23 лютого я приїхала з Житомирщини в Ірпінь, бо 24 лютого мій учень мав захищати МАНівську роботу (наукова робота, яка подається на конкурс Малої академії наук, - прим. ред.). Я тоді довго не могла заснути, бо це була важлива робота, лягла дуже пізно. А на той час я ще й жила в гуртожитку, а там стіни дуже тонкі. І от я прокинулась від криків своєї сусідки та дуже довго не могла зрозуміти, що відбувається. І я пам’ятаю, що виглядаю у вікно, а там - летять винищувачі на Гостомель. І для мене це стало шоком. Після цього я жодного разу не спала в кімнаті, ми ночували у підвалах. Я тоді майже всі ночі провела у сховищі Ірпінської біблійної церкви, але поки я не готова розповісти, чому я, православна, потрапила до протестантів, проте ці люди надзвичайно допомогли мені. Я допомагала їм у цьому пункті, а вони - допомагали людям: годували їх, допомагали виїжджати. Проте, я не відчувала тоді страху, не панікувала, я повністю довірилась нашим військовим. Вони завжди дзвонили мені, підтримували мене і це справді допомогло мені. Особливо, мій друг - Володимир Шипка, який уже в той час був на Харківщині.

Найважчим моментом в Ірпені стало те, що до мене зателефонувала односельчанка і повідомила, що в бою в Ірпені загинув хлопчина і вона просила допомогти знайти його тіло. Це було дуже тяжко, я плакала, це був якийсь хаос. І тоді я ще перебувала в цій Біблійній церкві й пастор пообіцяв мені допомогти. Взагалі, я б хотіла подякувати людям з цієї церкви, адже вони вивезли дуже багато людей, абсолютно всіх безкоштовно, вони надавали транспорт, давали своїх водіїв і нікому не відмовили в допомозі. Це люди з великої літери! Це люди, які дійсно зробили багато чого.

Мені взагалі пощастило, бо я виїхала в останній день, без речей, лише документи. Було лише одне місце в машині, дуже багато таких моментів. Після цього я забула всі моменти, що були до цього. Все мені тепер, як море по коліна, адже нічого не зрівняється з тим, що я пережила, А також - змінились погляди: я і до цього була патріотично налаштована, але тепер у мене нема ніяких компромісів. Скажу навіть більше, зараз я справді відчула себе справжньою українкою, патріоткою своєї країни. Змінились також погляди й на життя, і на свою українську ідентичність.

- Чи відрізняється якось волонтерство до та після повномасштабного вторгнення?

- У плані волонтерства - то воно також змінилось. До війни, останні роки, ми відправляли перед якимись великим святами військовим солодощі: перед Великоднем завжди відправляли пасочки, перед Днем захисника України - відправляли якісь чоловічі набори й іноді плели сітки по запитах. Зараз - це зовсім інше, це масштабніше і ми працюємо зараз також більше. Тепер, окрім того, що ми підтримуємо нашу щорічну акцію "Подаруй воїну Великдень", ми ще й намагаємось залучити більше людей. Багато хто самостійно почав активніше доєднуватись і допомагати. Тобто, волонтерська діяльність змінилась в тому, що роботи стало більше, а з нового - то це виготовлення окопних свічок.

- Які у Вас є "червоні лінії", через які Ви ніколи не переступите у своїй діяльності?

- Я точно ніколи не піду на компроміси зі своєю совістю: якщо я відчуваю, що щось не так, то точно не буду цього робити. Я б не змогла обдурити людей, обдурити себе, бо як далі жити з цим. Тому у нас все прозоро і зі звітами.

Також у мене є особиста «червона лінія», я ніколи не купляла і не купую військовим бронежилети, тому що я боюсь брати таку відповідальність на себе, адже це те, що може врятувати життя і якщо я куплю їх неякісні, або у ненадійного продавця, то я можу не допомогти людині, а навпаки - вбити. Тому, коли до мене звертаються з таким питання, я говорю, що краще звернутись до людей, які працюють локально з цим.

- Нещодавно Ви відвідували Українське Товариство Взаємодопомоги у Стамбулі, чи могли б Ви детальніше розповісти про це?

- Насправді, Українське Товариство Взаємодопомоги у Стамбулі - це дуже крута організація, яку заснували українки, які проживали у Стамбулі ще до повномасштабного вторгнення. Це, по суті, як осередок діаспори. Вони - єдині, хто допомагає нашим українцям, які втікали від війни до Стамбулу, адже країна не надає жодних пільг біженцям. Але метою мого візиту було те, щоб разом з ними сплести маскувальну сітку нашим військовим, також ми домовились, що вони сплетуть і передадуть нам ще одну. Це була зустріч для обміну досвідом, обміну контактами та, звичайно, для майбутньої співпраці. А також - обговорили можливі юридичні консультації біженцям.

- Які поради Ви можете дати українцям?

Не певна, що я маю моральне право давати поради, але можу сказати одне, що варто зберігати нашу єдність, а також зберігати спокій. Проте, скоріш за все, я хочу дати не пораду українцям, а подякувати всім громадянам, які допомагають у зборах, подякувати всім, хто працює на перемогу нашої країни. Адже ми платимо велику ціну за свій вибір.

Авторка, Яна Лук’янчук, студентка Національного університету “Острозька Академія” 

*матеріал підготовлено в рамках стажування Яни Лук’янчук в пресслужбі Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”