Марина Федчик - мисткиня, лялькарка, художниця та волонтерка з Ужгорода. Після повномасштабного військового вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року, як і багато українців, розпочала активно волонтерити, аби допомогти у боротьбі проти окупантів. Більше про шлях Марини та її творчість у період війни у матеріалі «Активної Громади».

- Розкажіть Вашу особисту історію: яким було Ваше 24 лютого? Чи пам’ятаєте той день з точки зору переживань, почуттів? Чи був у Вас страх?

- У передвечір вторгнення я заснула дуже пізно, десь о пів на четверту ранку. Прокинулась від дзвінка невістки, яка сказала про те, що ввели військовий стан, садочок не працює та мені потрібно залишитись з внуками. Було незрозуміле відчуття, наче мішком по голові ударили раптово і з просоння. Я погодилась, закінчила розмову й тільки тоді у голові почали виникати думки: “Який військовий стан? Що взагалі діється?!”. Вже з обіду я пішла в офіс “Руху підтримки закарпатських військових”. Зголосилася йти туди, куди потрібно. А потрібно було йти в місцевий торгівельний центр для збору допомоги у вигляді продуктів та інших побутових засобів першої необхідності. Так я в цьому торгівельному центрі й до сьогодні волонтерю.

- Розкажіть трохи більше про те, що Ви робите у торгівельному центрі? Чи люди продовжують допомагати? Чи немає втоми у Вас чи, можливо, у людей?

- У «Дасторі» ми стоїмо й роздаємо флаєри, у яких вказано потреби на сьогодні. Інколи потрібно більше фруктів та овочів, інколи - засоби для гоління. Пам’ятаю ситуацію, коли до мене підійшов хлопець років 23-х. І з дуже здивованим виразом обличчя спитав: “А для чого військовим сир?”. У той день ми збирали сир для випікання військовим смаколиків. Я дуже спокійно пояснила хлопцю це і він приніс десь 15 пачок сиру. Інколи підходять старенькі бабусі і кладуть в кошик одну пачку печива чи інші смаколики. Ми бачимо, що для них й це непросто, але вони намагаються хоч так допомогти хлопцям. Зараз люди важче відкликаються на заклик допомоги. Але нас це не зупиняє. Щодо втоми, то я не дуже люблю це слово. Ті, хто втомився - продовжують і далі працювати, волонтерити, донатити. По-перше, якщо не ми, то хто? А по-друге - вода камінь точить. А ті, хто не “втомлювався”, ті й не “втомлюються” (посміхається, прим. ред.).

- Коли Ви вирішили займатися волонтерською діяльністю і що стало основним поштовхом до цього?

- Починаючи з 2014 року допомагала Руху вирішувати деякі питання, але на той момент я ще працювала та не мала багато часу на волонтерство. Зараз я вже на пенсії. Після початку повномасштабного військового вторгнення росії в Україну намагаюся приділяти цьому більше часу.

- За допомогою своєї творчості Ви збирали гроші для захисників. Розкажіть про цей процес: яким чином це відбулося, як виникла така ідея?

- Ідею я підгледіла в інтернеті, моя колега зробила ляльку-вуду путіна. Я зрозуміла, що мені терміново теж таке треба, щоб повтикати в нього голки. Я зшила цього вуду й зрозуміла, що не буду повністю вишивати його обличчя, забагато честі. Тому я взяла фломастером просто написала “ПТН ПНХ” і повісила його на зашморг із жовто-блакитної стрічки і пішла у волонтерський офіс з цією лялькою. Усі посміялись, а тоді пішли запити спочатку від колегинь, а потім попросили зробити декілька для лотереї. Так і почалося. Я робила це деякий час. Але я дуже не люблю й не можу робити монотонну роботу. Тому зараз ляльки не виготовляю.

- Про війну і творчість: розкажіть, як відобразилася війна у Ваших роботах? Як вони трансформувалися?

- Звісно, війна позначилася на моїй творчості. Спочатку я взагалі нічого не робила з ляльок. Ніяких власних робіт. Не було натхнення. Але десь всередині минулого літа подруга подарувала мені майстер-клас по малюванню і я намалювала Фріду. Правда це й не Фріда вийшла, а я у вінку з соняшників. Десь одразу інша подруга запросила мене до себе в гості, у Словаччину. Я там теж малювала. І саме там зі мною відбулася цікава історія. Оскільки малювати особливо не було на чому, я знайшла дерев’яну дощечку й уже уявила що на ній має бути ангел, гора, лісиста місцевість, малюю вночі й думаю: “Ну, яка гора, який ліс? Тут же зірка падає". Це й намалювала. А наступного дня по радіо почули, що вночі у Словаччині впав метеорит. Отакий чарівний збіг. З цього часу я малюю, а ляльки поки не народжуються.

- Про волонтерство: що це у Вашому розумінні, якщо розглядати саме ціннісний аспект?

- Волонтерство для мене - це внутрішня потреба. Якщо я не можу піти туди, де воюють наші захисники, поки немає такої необхідності йти стріляти, то я допомагатиму тим, хто цим займається. У принципі, можна звісно сказати, що держава має забезпечити. Але держава має забезпечити речами першої необхідності, А за певними дрібничками чи специфічними речами, звісно, звертаються до волонтерів. І взагалі я впевнена, що хлопцям приємно знати, що тут є люди, які піклуються про них, думають та допомагають. Це як посилка з дому - кожному приємна увага.

- Що для Вас зараз є точками опори?

- Це, по-перше, моя сім'я, онуки, друзі, віра в Перемогу. Я дуже дивна людина й усе життя говорю, що я нікому нічого не винна. Я хочу сама обирати як мені жити, що відчувати, чим захоплюватися та які погляди мати. А тут приходять росіяни й кажуть мені, що має бути отак, інакше ми вас повбиваєм. І це для мене стало точкою початку протесту внутрішнього, який виливається до сьогодні у тому, що я роблю, у волонтерстві.

- Якщо уявити Україну через 10 років в образі ляльки: якою б Ви її зробили?

- Мені чомусь приходить на думку маленька дитина з широко відкритими очима, яка капризує, багато пробує нового. Дитина, яка вчиться ходити, робить перші кроки. І її обов’язково веде хтось за руку й показує що можна, а що - ні. В мене є розуміння того, що після Перемоги не буде все в рожевому кольорі, тому хочеться, щоб якомога більше людей та держав прийшли на допомогу ЗСУ та Україні.

Авторка: Ганна Мелеганич, координаторка ВІ «Активна Громада»