Історія волонтерки із Запоріжжя, яка всіма силами щодня намагається наблизити Перемогу України. 

“Ї**shu. У мене відчуття, що роблю недостатньо для Перемоги, коли я собі дозволяю відпочити, зробити трохи менше, ніж можна було”.

 “Моя діяльність складається з абсолютно різних блоків. Перше, я займаюся інформаційною роботою, аналітикою, перекладами, з іншого боку - допомагаю волонтерській групі з пошуком продуктів харчування, амуніцій, якихось інших товарів для військових, внутрішньо переміщених осіб, людей, які цього потребують. І третє - це координаторка однієї з українських громадських організацій. Безперервний потік запитів і їх вирішень. І це досить складно - прослідкувати результативність”. Історія волонтерки із Запоріжжя, яка всіма силами щодня намагається наблизити Перемогу України. 

З міркувань безпеки, ми не зазначаємо її особистих даних.

- Розкажи про те, як ти зустріла війну в Україні?

- Складне питання насправді, тому що у моїй свідомості моя війна почалася у 2014 році. Я розуміла, що буде загострення, я відчувала, що буде війна. Готувалась до ескалації. Я ходила на курси медичної допомоги, заготувала воду, тривожні валізки. Але, як не готуйся, як не думай, що підготовлена, насправді ні. Підготуватися до цього неможливо. В перші дні я була максимально розгублена. Я не знала, куди йти? Що робити? Працювати як працювала? Кудись їхати чи залишатися? Два дні я просто не знала, що робити. Я бралася за перші ліпші справи, які могла знайти в мережі: за якісь переклади, якість повідомлення, якісь поширення інформації, блокування Телеграм-каналів. Щось бачила, намагалась зачепитись. Але насправді, користь була хаотична і ніяка, як на мене.

- Як ти дізналася, що в Україні розпочалася повномасштабна війна? Розкажи про перші хвилини.

- Мені зателефонували батьки й сказали, що на Запоріжжя був напад, були ракетні удари, почалася війна. Я тоді тільки прокинулася, для мене це було великим шоком.

- Що ти відчувала?

- Все-таки, в мене в перші декілька годин було дивне заціпеніння. Я ввімкнула новини, увімкнула телебачення, чого не робила років так два чи три. У мене постійно було ввімкнені новини, я намагалася зрозуміти, що відбувається, наскільки критична ситуація. В перший день я перезібрала свій наплічник. Але, мабуть, мене найбільше вразив не перший і не другий день, бо перший пройшов, як в якомусь тумані. На другий день почалися повітряні тривоги, на початку ескалації вони лунали постійно, але потім було затишшя. Сигнали повітряної тривоги… Коли я вперше почула такий сигнал - це для мене було великим потрясінням, я на той момент була вдома, зібрала наплічник, кота в переносці і пішла в найближче бомбосховище. Після я вже у квартиру не повернулася, а поїхала до родичів, бо мій будинок стоїть на відкритому просторі й це верхній поверх. Якось відразу з рідними домовились, що, якщо раптом що, то я буду перегрупуватися і шукати безпечніші місця.

- Чим ти зараз займаєшся? Чи відрізняється твоя діяльність від того, чим ти займалася в мирний час?

- Моя діяльність змінилася доволі сильно. Принаймні, найбільше змінилося відчуття часу, відчуття наповненості. Час безперервний, немає окремих днів, окремих планів на день, немає розкладу. Все йде суцільним потоком. З одного боку - відбувається повно всього, з іншого - відчуття, ніби нічого. Так само і в роботі: ти ніби постійно працюєш, а з іншого - ніби не бачиш результати. Я розумію, що це не так, але моя діяльність складається з абсолютно різних блоків. З одного - я займаюся інформаційною роботою, аналітикою, перекладами, з іншого боку - допомагаю волонтерській групі з пошуком продуктів харчування, амуніцій, якихось інших товарів для військових, внутрішньо переміщених осіб, людей, які цього потребують. І це безперервний потік запитів і їх вирішень. Це досить складно - прослідкувати результативність. Але це доволі сумбурно відбувається: багато комунікацій, пересувань між локаціями, які є необхідними. Я скажу так: волонтерство сприймаю, як роботу і витрачаю на це чимало часу.

- З якими виклики ти зустрічалась у своїй роботі? 

- Я собі поставила умови, що буду відпочивати. У мене немає вихідних, але у мене є комендантська година, коли я нічого не роблю. Я розумію, що ми біжимо марафон, а не спринт і для цього треба ресурс, щоб залишатися в строю. Найбільший виклик: є знамените правило Парето, коли 20% зусиль приносить 80% результату. І це найбільше б'є по самооцінці, по моральному духу і по чому тільки можна. Бо ти робиш багато рухів і це не призводить ні до чого. А одним вдалим дзвінком можеш перекрити два попередні тижні роботи. Складно те, що багато роботи може не принести результату.

- Де ти черпаєш ресурс? Як підтримуєш себе?

- Мені трохи соромно зізнатись: у мене три ресурсні справи, які мене тримають на плаву. По перше, ранкова кава. По друге, заняття з психотерапевтом, по третє, пісні гурту Placebo, які випустили новий альбом. У мене ця музика грає безупинно, постійно в навушниках. Не знаю чому, але саме вона мене зараз підтримує.

У мене поблизу дому є кав’ярня, де є можливість випити кави й відчути хоч трохи мирного життя. І я знаю власників - вони патріотично налаштовані й мені хочеться їх підтримати.

- Що ти робиш для Перемоги?

- Ї**shu. У мене відчуття, що роблю недостатньо для Перемоги, коли я собі дозволяю відпочити, зробити трохи менше, ніж можна було. У мене відчуття, що я не доопрацьовую, недостатньо круто ї**shu. Після Перемоги мені не буде соромно. Але є ще один важливий момент: я думаю, це те, на що багато людей мають звертати увагу: не забувати, навіщо все це. Дуже велика спокуса впасти в депресію. Зараз дуже багато непростих новин, які можуть пригнічувати, впливати на емоційний стан. Одного разу я подумала, що якщо ми відмовимось від хорошого, що є в нашому житті, це буде означати що росія перемогла. А я цього не хочу. Важливо зберігати те, чим ми любимо займатися, що для нас є цінним, спілкуватися з людьми, які для нас є цінними. Не губити себе в цьому потоці інформації. 

- Чого ти хочеш найбільше саме зараз?

- Найбільше за все хотіла б спокою. Хотіла б, щоб просто в якийсь момент вимкнулася постійна напруга, небезпека, яка висить над усією Україною. Відчути себе в безпеці. 

- Як ти зрозумієш, що те, чого ти бажаєш, вже настало?

- У мене є картинка в голові. Я б поїхала до свого улюбленого міста. На узбережжі. Там море, яке зараз в окупації, на жаль. Я б поїхала туди, взяла улюблену каву, сіла на берег, щоб поруч були близькі люди, які б могли мене обійняти. Якось так. У мене є така картинка.

- Що зробиш в першу чергу зробиш після Перемоги?

- В перші кілька хвилин я буду вітати усіх, хто буде поруч зі мною на той момент, рандомним чином. А потім, я маю таке відчуття, що декілька днів я буду лежати й плакати, бо зараз я не можу собі цього дозволити. Я кілька днів буду випльовувати все, що накопичилось.

- Що б ти побажала Україні та українцям?

- Вистояти. Я б побажала Україні вистояти, перебороти всі внутрішні проблеми, суперечності, які є, які сильно заважають. Я б побажала відчуття єдності, яке змогли відчути багато українців від початку ескалації. Я б побажала не зупинятися, пам'ятати, заради чого ми живемо. Ми - є. Ми - тут. Щоб запал, який ми маємо зараз, залишався з нами завжди. 

Авторка: організаторка заходів ВГО Інститут “Республіка” та ВІ “Активна Громада”