“Я зателефоную і буду кричати в слухавку всім моїм знайомим, що ми перемогли! Нарешті можна буде видалити додаток “Повітряна тривога”. Я буду радіти й будувати плани на майбутнє, де я можу бути корисною. Далі - відбудова”, - говорить Наталя Головач, координаторка ВІ “Активна Громада” м. Рівне.

“Я зателефоную і буду кричати в слухавку всім моїм знайомим, що ми перемогли! Нарешті можна буде видалити додаток “Повітряна тривога”. Я буду радіти й будувати плани на майбутнє, де я можу бути корисною. Далі - відбудова”, - говорить Наталя Головач, координаторка ВІ “Активна Громада” м. Рівне.

- Наталя, як ти зустріла війну в Україні?

- Ще 23 лютого ввечері я зі своїми знайомими мала зустріч. Ми вирішили зібратися: всі молоді, активні, ініціативні, щоб зробити громадську організацію, щоб активізувати молодь в Рівному. Ми спільно заповнювали заявку, я була дуже втомлена, але приємно втомлена. Всі думки в роботі, знаєш, коли ти десь включена, тоді все інше відходять на задній план. В ніч з 23 на 24 лютого, я довго не могла заснути. Заснула пізно і прокинулась о 5 ранку. Я, чесно, не пам'ятаю, від чого. Мама каже, що літають літаки над містом, вже десь пів години дуже шумить. 

Я зайшла в Інтернет і читаю про те, що в Києві вибухи, а перед тим прочитала про те, що путлер оголосив війну. Перше - це була розгубленість, паніка, нерозуміння, що буде, куди бігти, йти й чи важливо кудись йти. Тривожна валіза зібралась за півгодини. Зараз я можу сміятися з цього, хоча це такий собі нервовий смішок. З 5 ранку я була, як на адреналіні: я не могла спати, постійно в новинах. Сестра пише, вона зараз закордоном, просить, щоб ми приїздили до неї. Десь до 10 години я трохи прийшла до тями, щоб тверезо мислити. День 24-го я дуже гарно запам’ятала, прямо в деталях. Пам’ятаю, що 24-го ввечері телефонувала начальниці ОСББ і кажу: “Добрий вечір, а де тут ключі від підвалу, нам треба ж якось ховатися?”. Де ключі знаходяться мені сказала, я туди підійшла. Питаю: “У випадку чого, ви ж відкриєте підвал?”. Вони з мене ще посміялися, що “то ж нічого не буде, чому так переживати?”. Потім, ситуація змінилася, мені передали ключі й вони досі в мене. 

- Ти не виїхала з України, хоча мала можливість. Чому?

- Бо я в себе вдома, чому я маю кудись їхати? В лютому я спілкувалася з друзями, колегами, я говорила, що нехай їдуть ті, хто сюди прийшов, кого ми не чекали. Зараз я дивлюсь трохи по-іншому: якщо у випадку чого наші військові скажуть, що треба виїжджати, то буду виїжджати, бо для наших захисників - це важливо. Але на той момент нічого такого не було. По-друге, я думала, який там ніж треба брати на озброєння, якщо що. Дуже шкодувала про те, що не пройшла курс по зброї. Я не виїхала, не зарікаюся, що взагалі не виїду, тому що на даному етапі не знаю, що буде завтра, післязавтра. Але, просто, поки можу бути тут - я буду тут. Робитиму те, що можу робити.

- Як в тебе складається життя зараз?

- Все змінилося кардинально. Я пригадую, все що ми робили з “Активною Громадою” до цього. Я розумію, що на даному етапі важливі такі речі, як психологічна допомога і підтримка. Це складно прожити, пережити, прийняти, зрозуміти. Вміти допомогти самому собі для того, щоб мати можливість підтримувати інших. Підтримка рідних теж важлива.

- Чим зараз займаєшся?

- Ми з “Активною Громадою” намагаємось проводити заходи для дітей, для молоді. Я є членкинею ініціативної групи Молодіжного простору. Молодіжний простір поновлює роботу з молоддю, намагаюся включатися і намагаємось проводити заходи. У квітні ми “Активна Громада Рівного”, проводили захід, де малювали листівки для військових до Великодня. Було круто, були хороші відгуки. Мені запам'яталася фраза: “А ви ж віддасте листівки нашим військовим?”. Мене запитували: “Чи вони (військові, - ред.) там святкують? Вони ж там воюють. Чи мають час на святкування”. Я трішки була розгублена, цікаве питання і не знаєш, що відповісти. Листівки всі передали й наші захисники дякували. Діяльність, в цілому, змінилася: те, що було до повномасштабної війни - була одна, зараз - інша. Але вона, все одно, важлива, бо це допомагає й адаптуватися, й жити далі в тих умовах, які ми маємо.

- Що ти робиш для Перемоги?

- Я не військова, я не тримаю зброю в руках, я не в ТрО, я не медик, я не тактичний медик, я не психолог.

Я працюю з дітьми й батьками, які ВПО. Намагаюся, по можливості, фінансово допомагати, коли маю можливість. Ходжу плести сітки. Це досить медитативний інструмент, який розслабляє. В нас дуже хороша атмосфера у волонтерському штабі. Не поширюю неперевірену інформацію. Я продовжую бути ФОПом, платити податки.

- Як ти себе підтримуєш в цей непростий час?

- Найскладнішими були лютий, березень.

Ми маємо ключі від підвалу. 25-го прилетіло в наш аеропорт і всі зрозуміли, що все може бути. В перші місяці було багато повітряних тривог - на день могло бути сім. Ми з мамою чергувалися, щоб хтось був завжди дома, щоб міг відкрити підвал. Хоча, людей зараз мало ходить та й підвал не дуже може врятувати, але це зіграло роль підтримки. Другий аспект - це спілкування з рідними, друзями. З часом я продовжила вишивати. Це той елемент, який допомагав відволікатися від новин і краще себе почувати. Картина, яку я відкладала, майже вишита. В березні місяці прийшло розуміння, що є можливість безкоштовно навчатися, є додаткові безкоштовні курси, які були платними, тому я почала себе включати в такий процес. Спілкування вдома з батьками - теж має свій ресурс. Мене оточували й оточують спокійні люди. Зараз додається читання, яке допомагає. І, коли готуєшся до майстер класу і тобі треба вирізати різні фігурки, то це теж відволікає. Оперативні звіти, пошук щоденно перевіреної інформації - це теж процес, який дає ресурс. Планування входить в моє життя, не більше ніж на два тижні, але з планами почуваєшся спокійніше і стабільніше. І гумор - він рятує.

- Чого ти найбільше хочеш зараз?

- Глобально - Перемоги. Щоб наші герої й героїні, наші захисники повернулися живими. Зараз цього хочеться. А все інше - йде на задній план.

- Як ти зрозумієш, відчуєш, що в Україні Перемога?

- Можливо, одного разу я прокинувся, подякую нашим ЗСУ, що без повітряних тривог. Візьму телефон, а там новина, що Перемога, орки викинуті за межі України.

- Що ти перше зробиш після Перемоги?

Я зателефоную і покричу в слухавку всім моїм знайомим, що ми перемогли. Нарешті можна буде видалити додаток “Повітряна тривога”. Я буду радіти й будувати плани на майбутнє, де я можу бути корисною. Далі - відбудова.

- Що побажаєш українцям і Україні?

- Терпіння, мудрості, виваженості, любові один до одного й до України. Перемоги, сили всім нам, міцного здоров’я, особливо, нашим військовим. Бути добрими один до одного і не соромитись звертатись до психологів. Ментальне здоров'я не менш важливе, ніж фізичне. Це я бажаю Україні й українцям. Помічати хороше і хороших людей, які є навколо.

Авторка: Інна Душка, організаторка заходів Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”