"Ця вистава була мені цікава, як з акторської, так і з власної точки зору. Неймовірна синергія емоцій тієї війни та війни сьогочасної проводять крізь усю виставу до цікавих думок. Люди втомлюються від війни, але саме за наше майбутнє ця війна і йде. Дитячий м’ячик літає по простору вистави від одної історії до іншої, від 21 століття, до 20-го і навпаки, зв’язуючи долі дітей війни в тугий вузол історії нашої країни, історії страждань та мужності. Актори – посередники та транслятори цих доль, пропускали їх через своє серце".

Про документальний театр.

Документальний театр виводить на сцену питання, які турбують суспільство. Сьогодні документальний театр знаходиться на межі мистецтва та соціальних проєктів. Завдяки таким виставам можна порушити актуальні теми, доторкнутися до найболючіших точок суспільства. 

Документальний театр має ряд особливостей, які відрізняють його від традиційного театру:

- тема вистави стосується кожного громадянина;

- для документального театру характерні дискусії після завершення вистави.

Нещодавно в Одесі відбулась прем’єра документальної вистави «43/23», приурочена до Міжнародного дня захисту дітей.

Ділимося з вами уривками та миттєвостями документальної вистави.

*Задля збереження атмосфери, ми залишаємо мову оригіналу учасників вистави. 

Евеліна, 10 років:

«24 лютого я проснулася о 10 годині ранку і бачу, що я спочатку навіть не зрозуміла, чому я опинилася в батьківському ліжку. Я подивилася на часи й зрозуміла, що зараз 10 годин утра і я просто подхожу к маме и говорю: "Что случилось? Почему у меня нет школы? Мама говорит: «Началась война в Украине». И я понимаю, что больше худшего у меня никогда, вот, не было в жизни... Вот такого, вот, сравнить с войной».

Зоя Семенівна, 87 років:

«…Німець дістає пістолет і показує на серп і молот. Мама оніміла, а я, як сиділа рядом, бачу, що навів пістолет. І я встала, схватилась і обійняла маму за плечі. І в маминих великих очах страх, в моїх маленьких очах - страх. І я обійняла маму і дивлюсь на нього... Не плакала, не кричала… І в нього щось дрогнуло. не застрелив…».

Кожного дня сьогодні у нас в країні гине дитина. Іноді страшною нахабною смертю. Вісімдесят років тому в нашій країні гинули діти. Іноді страшною нахабною смертю.

У тих, хто вижив, ми взяли інтерв’ю. Не тільки для того, щоб зробити виставу, а й задокументувати крихкі зникаючі моменти нашої історії.

Лютий театр в Одесі, можна сказати, створила війна. Ми говоримо про важливі проблеми суспільства в контексті повномасштабного вторгнення. Першою документальною виставою театру стало дослідження впливу російської культури на жителів півдня країни в контексті війни. Другою – дослідження спіралі історії людства через особисті історії маленьких українців двох воєн – Другої світової та тої, яку розв’язала росія у 21 столітті. Актори Лютого театру – група небайдужих активних громадян, що переважно не мають акторської професійної освіти. І це допомагає їм без акторської награності, щиро та безпосередньо передати портрет свого героя-донора історії.

Богдана Ренк, акторка Лютого театру. Співачка, авторка пісень, викладачка вокалу:

"Вистава «43/23» відгукується страхом та болем. Разом зі своїми донорами я проникалася їхніми історіями та пекучими спогадами, які проникають в глибини мозку, пронизуючи кожну клітинку свідомого та підсвідомого… Страшно за те, що переживали діти у Другу світову, страшно за те, що тепер наші діти переживають теж саме. Але такі вистави дають сили та розуміння: ми точно вистоїмо".

Тимофій Безверхов, актор Лютого театру, студент:

"Ця вистава була мені цікава, як з акторської, так і з власної точки зору. Неймовірна синергія емоцій тієї війни та війни сьогочасної проводять крізь усю виставу до цікавих думок. Люди втомлюються від війни, але саме за наше майбутнє ця війна і йде. Дитячий м’ячик літає по простору вистави від одної історії до іншої, від 21 століття, до 20-го і навпаки, зв’язуючи долі дітей війни в тугий вузол історії нашої країни, історії страждань та мужності. Актори – посередники та транслятори цих доль, пропускали їх через своє серце".

Георгій Коновальчук, актор Лютого театру, автор пісень, викладач гри на гітарі

"Було емоційно дуже важко брати інтервʼю, а ще важче - розповідати історії донорів. Це ніби ти переживаєш в момент все те, що вони пережили за якийсь великий проміжок часу. Атмосфера вистави «43/23» була незвичною для мене. Це був новий досвід і новий погляд на речі, яких я часто не помічав, а зараз прямо аж задумався і знайшов якийсь новий погляд на життя і на всі ті ситуації, які оточують мене зараз і трапляються в моєму житті. Також атмосфера публіки наштовхувала на розкриття сенсу історій донорів детальніше і це було прям, я б сказав, те, що треба в той момент, коли я розповідав їх. Тобто, такі вистави потрібні сьогоденню, бо після них люди плакали, розповідали свої історії, слухали дуже уважно, що не може не радувати, бо ти вклався не дарма і, може, зробив суспільство краще хоча б на крихітну долю, але ж ЗРОБИВ!".

Людмила, акторка Лютого театру, домогосподарка:

"Зворушливо, коли літні пані перетворюються завдяки споминам на маленьких дівчаток. Дивує їхній оптимізм, міцний дух, здатність радіти за інших. Жахливо, коли сьогоднішні діти розмірковують тими ж категоріями, що і діти 40-х років. Вони вимушені були швидко подорослішать, але ще не усвідомлюють цього. Три покоління однієї родини пов’язала ця вистава. Тимофій та Олена - син та мама - актори Лютого театру. В Олени троє синів, тож для неї тема дітей у війні дуже особиста".

Олена, акторка Лютого театру, керівниця вокально-театральної студії «Голос Джельсоміно»:

"Діти завжди були найбільш вразливою частиною людства. А діти війни - то взагалі оксюморон, який, на жаль, увійшов у наше життя. Мені, як матері, дуже страшно, що мої діти - також "діти війни". Я, начебто знаходжуся посередині між тою та сучасною війною та відчуваю провину за те, що не змогла запобігти. Але монологи літніх людей дають мені надію: вони змогли вижити - значить, зможемо і ми".

Мама Олени, Людмила Григорівна, чекає звісток з фронту від своєї дитини. Старший брат Олени воює в лавах ЗСУ. Та навіть мужні воїни для своїх мам – маленькі діти, тож мами складають для них колискові.

Соня, 14 років:

"...Перед сном часто я думаю: а що буде після смерті? В чому сенс усього буття? Навіщо ми взагалі живемо, які кордони нашої галактики? Від усіх цих думок мені завжди стає лячно так, тривожно. Але, щоб відволіктись, я уявляю собі кошенят, хом'ячків. Я уявляю, що вони поряд зі мною. Мені стає добре".

Ми всі були дітьми й в кожного, напевне, виникали такі самі думки, як в героїні нашої вистави. Проте, наше дитинство проходило в мирний час. Діти сьогоднішньої України проходять через такі випробування, які до нас приходили тільки в нічних жахіттях.

Чому історія повторюється? Що особисто я повинен зробити, щоб насправді ніколи знову?

Ми хотіли, щоб з цими питаннями пішов від нас глядач. Ми знову і знову будемо грати цю виставу, щоб знову і знову люди ставили собі ці питання.

Довідка. Подію проводить Активна Громада від Інституту «Республіка» в межах проекту «Відновимо себе – відновимо Україну» в рамках програми «Зміцнення регіональних звязків та обміну перехідними процесами у ширшому Чорноморському регіоні» Black Sea Trust за фінансової підтримки European Union in Ukraine. Зміст даної публікації є виключною відповідальністю Активної Громади від Інституту «Республіка» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Примітка. Місія «Активної Громади»: досягнути добробуту через демократичний розвиток громад України. Мета на 2025 рік: активізувати та залучити щонайменше 1% громадян до участі у прийнятті рішень та просуванні реформ в Україні на системній основі для добробуту в громадах України. Ініціатива створена в межах діяльності Інституту «Республіка».