Андрій розповідає про проведені дні в місті під обстрілами та без зв’язку. Про те, як важко це далося, дізнайтеся з нашого інтерв’ю.

Як ви дізналися про те, що в країні почалась війна?

Зранку 24 лютого зателефонував мій друг та сказав про це. Я відмовлявся в це вірити, але був вимушений. Після цього переглянув новини, слухав телебачення та радіо, був надзвичайно шокований. Напередодні викликали на роботу, але 24 числа скасовували виклик.

Якими були Ваші емоції та думки в цей день?

Це було несподівано, відчував страх. У сім'ї всі хвилювались та через нервування була така легка агресія. Усі розгубились, ніхто не знав, що робити, куди бігти, що купляти. Перше, про що переймалися — це про те, куди нам ховатись за необхідності. Почали робити списки продуктів, аби запастись, приготували свічки, ліхтарі, зарядні пристрої. У магазинах були великі черги та й вибору особливо не було. “Що є — те й бери”. Ціни підскочили, але люди про це вже не думали, брали з полиць все, що було. На одному місці не сидів, багато переміщувався. Був то з сім'єю, то з друзями, намагався усім допомогти хоч чимось. Кому морально, а кому міг допомогти в магазин сходити.

Ви весь час знаходились в Чернігові?

Майже весь час, більше як місяць так точно. Були вимушені виїхати всією сім'єю, коли вже понад тиждень з літаків скидували бомби. Ми з жінкою виїхали до Монастирища, а мої батьки до Кропивницького. Тоді було надзвичайно страшно, бо їхали навмання, точно не знали куди.

Як Ви наважились виїхати з міста? Хтось спонукав до цього?

Виїзд з міста був замінований та постійно обстрілювався, ніхто не знав обхідної дороги. Шукав постійно когось, щоб виїхати з міста разом. Люди сильно вагалися, то погоджувалися, то відмовлялися. Тому довелося виїжджати самим, пристроїлися за колоною машин таких же, як і ми. Мали на меті просто виїхати в Київ або ж за нього, а там — неважливо куди, аби не знаходитись під постійними обстрілами. Коли приїхали до Києва, то побачили, що він також обстрілюється, але не так, як Чернігів. Поїхали випадково до знайомих інших наших знайомих в місто Монастирище Черкаської області. Виїхали за пару днів до того, як міст між Черніговом та Києвом розбомбили. Їхали з 12 години дня до 12 ночі.

Фото зроблене дорогою до Монастирища

Коли ще не знали куди їдемо, то промайнула ідея просто жити в машині. Стати коло річки недалеко від якогось містечка, щоб був магазин, а спати в спальному мішку в авто. Бо готелі та хостели не розгубилися та одразу підняли ціни, я проти того, щоб платити за них такі шалені гроші. В Монастирищі ми перебували близько місяця.

Фото зроблене в міському сквері в місті Монастирище

Що для Вас було найстрашнішим, коли Ви перебували в Чернігові?

Найстрашнішими були бомбардування з літаків. Пару разів ховався в підвалі, але там не було ніяких санітарних умов. Намагався частіше пересуватися містом, міняти адреси та просто спілкуватися з людьми. Допомагати їм та відволікатися від цього. Декілька днів навіть перебував в гаражі, але там також було страшно. На другий день війни я їхав на велосипеді з гаража, почув свист над головою та в 150 метрах від мене щось впало та розірвалось. Не знаю, що саме то було, але незабаром вже й другий снаряд полетів в те ж саме місце. Я зрозумів, що дорогу обстрілюють, зліз з велосипеда та пішов пригинаючись дорогою навколо магазину “Епіцентр”. Було важко зберігати спокій.

Фото гіпермаркету “Епіцентр”, який згорів вщент 28 лютого

Через декілька днів зв'язок по місту зник, лише ледве-ледве в центрі працював. Тому новини дізнавалися один від одного. Ходили в гості, без телефонів, а також писали записки на дверях й поштових скриньках. Викручувалися як могли. Зв'язку не було десь 3 тижні, якщо не помиляюсь. Можливо й більше, бо певний час просто ходили з розрядженими телефонами, оскільки не було електрики. Іноді могли заряджатися від генераторів та автомобілів. Окрім електрики не було води та газопостачання. У дворах люди розводили багаття, щоб готувати їсти. Ставили вуличні туалети, які й досі стоять, бо є страх, що до нашого міста ще повернуться. Будували барикади по всьому місту. Наша оселя в Чернігові вціліла, але будинки поруч — то просто жах. Багато вигорівших квартир, багато де повилітали вікна, а в декотрих будинках просто діри.

Фото зруйнованих будинків

Я збираю модельки машинок в гаражі, вивезти їх з собою не міг, тому біля колекції залишив пляшку шампанського та записку: “Збережіть, будь ласка, колекцію”. Дуже радий, що вона залишилась неушкодженою.

Фото частини колекції модельок Андрія

Чи доводилося Вам звертатися до волонтерів?

Я пропонував волонтерам свою допомогу, бо роботи не було, а робити щось було бажання. Але мені відмовили, сказали, що робочих рук вистачає. А моя жінка ходила на соціальну кухню ліпити пиріжки для захисників.

Фото “Золотого берегу”

Як Вам дався цей тимчасовий переїзд?

Спочатку було складно, бо інші люди, інше життя. Але за місяць так звик, що були навіть сумніви повертатися до Чернігова. Коли його звільнили й мене почали кликати на роботу, то все одно сумнівався, бо страх все ще лишався. Були думки почати нове життя в новому місті, але все ж таки не наважилися.

Чого найбільше не вистачало, поки були не в Чернігові?

Не вистачало рідних та друзів, спокою та рівноваги. Сумував за старою роботою, за старим темпом життя. Не вистачало також смачної кави, у Чернігові багацько кав'ярень, але найулюбленішою кава була в “Будинку кави”.

Які Ваші улюблені місця в Чернігові?

Вже згадував про “Будинок кави”, люблю прогулюватися пляжем та пішохідним мостом.

Як Ви себе підтримували в цей час?

Відволікався тим, що читав книжки. Спілкувався зі знайомими, як з тими, що виїхали, так і з тими, що залишились в Чернігові. Катання на велосипеді також заспокоювало, все одно було цікаво подивитись на інше місто. Познайомився з новими людьми, особливо багато часу на підтримку зв'язку не маємо, але з радістю розмовляємо, якщо ж випадає така нагода.

Чого найбільше хотілось за весь це час?

Щоб цей жах якомога скоріше закінчився, щоб припинилися ці вбивства невинних людей. Мені дуже не вистачало стабільності, миру та добробуту.

Що зробите в першу чергу після нашої Перемоги?

Візьму активну участь у святкуванні!

Що побажаєте українцям та Україні?

Терпіння та скорішої перемоги. Наша країна після неї буде процвітати та квітнути ще більше.