В Україні зараз немає жодної родини, якої б тим чи іншим чином не торкнулася війна. Хтось допомагає, волонтерить в тилу, хтось захищає нашу державу від російських загарбників на передовій, хтось - змушений залишити все: дім, рідних, сім’ю і рятувати своє життя та життя дитини. Нашій героїні Аліні, з міста Горлівка Донецької області, довелося пережити це вже вдруге: вперше у 2014 році, а вдруге - цьогоріч. 

 

- Звідки Ви родом?

- Мене звати Аліна, родом я з Горлівки, Донецької області. У 2014 я закінчила Горловський інститут іноземних мов. Мала багато планів на майбутнє, але війна не дала можливість їх втілити в життя. Було страшно: захват міста, вибухи, розтяжки, блок-пости, мародерство, страшні історії дівчат про зґвалтування та насилля.. Я взяла документи, маленьку сумку з речами й поїхала до Харкова. Чому Харків? Бо це велике місто, розмовляли там всі російською, у великому місті багато вакансій і можливо влаштуватися за фахом. А ще тому, що там був хлопець, з яким я познайомилася через інтернет. Мені пощастило, я одразу стала працювати вчителькою в мовній школі, мені дуже подобалося працювати з дошкільнятами, з ними потрібно завжди гратися, вони всі дуже чудові. Згадую цей час з теплими почуттями. Через рік я вийшла заміж, за того самого хлопця з Інтернету. У 2017 народилася донечка Яся. У 2020 з допомогою батьків ми купили квартиру, про яку так довго мріяли. Я повернулася до роботи. Життя було таким чудовим…

 

- Як ви дізналися про те, що в нашій країні почалась війна?

- Зранку мене розбудив чоловік, сказав: «Почалось.. Треба скласти речі та документи, про всяк випадок». Я була, начеб-то в ступорі. Я не вірила, що це може статися знов…”.

8 років я намагалася вірити, що скоро все закінчиться, що мої батьки зможуть повернутися додому, в Горлівку. Постійні розмови, згадки про минуле життя…

А тепер - знову! За що, чому?.. В моїй голові крутилися питання, на які я не мала відповіді. Я просто сиділа й ридала, але дуже тихо, щоб не розбудити дитину. Я вважала, що головне, щоб вона ще трохи поспала, в мирі, бо що буде попереду - я знала і страшно цього боялась.

- Що Ви відчули в момент, коли зрозуміли, що почалася війна?

- Я відчула страшенний біль, фізичний біль, і страх. Бо я була відповідальна не тільки за себе, як у 2014, а за свою сім’ю, за свою дитину. В той час було багато дзвінків від моїх родичів з росії. Спочатку вони не вірили, що таке відбувається, я висилала їм фото, як докази, страшні фото. Вони пропадали, не телефонували, потім знов дзвонили та питали, чи не помиляюся я, бо у своєму зомбоящику вони бачать зовсім інше. Вони були, як в тумані, але я відчувала, що в них всередині йде боротьба, вони намагалися проаналізувати, де правда… Декому прийшлось сказати: «Прощавай, не дзвони мені більше». Залишились дві сім’ї: це сім’ї моїх двоюрідних братів, з якими я спілкуюся, в їхніх квартирах висять жовто-сині прапори, вони сприймають наш український біль, як свій, вони засуджують дії путіна і кажуть, що це ми винні у війні, винні, бо не бачили, або не хотіли бачити що відбувається…

- Коли Ви вирішили виїжджати? Що чи хто спонукав на цей крок?

- Настояв на нашому переїзді мій чоловік. Його бабуся живе у маленькому селі під Полтавою, вона дуже старенька, їй вже 86 років, але вона і досі активна. З початку воєнних дій вона зі своїми подружками почала в’язати носки для захисників, вони перебрали свої речі на «горищі» та віднесли до сільради, бо тканину можна порвати на лоскутики для сіток.

Мені було важко їхати, бо тут мій чоловік, моє місто, моя довгоочікувана квартира, мої друзі та знайомі, сусіди, тут все моє, бо це моя земля. Але життя одне, воно - найголовніше. Я зрозуміла, що мій досвід роботи з дітьми, моя англійська мова може бути потрібна, бо я зможу віддалено розповідати в соцмережах про всі звірства, які коїть русня, в селі зможу створити маленьку групу для вивчення мови. І головне, моя дитина там буде в безпеці!

Як Ви себе почуваєте на новому місці? Як зараз складається ваше життя?

Полтавщину я люблю, була тут неодноразово, подобається місцевий суржик, працьовитість людей, всі вони впевнені у перемозі! Місцеві жителі, переважно жінки, чоловіки - повмирали, діти роз’їхалися: хто в місто, хто на заробітки закордон. Жінки тут сильні та щирі. Коли ми приїхали, кожна з них прийшла до нас познайомитися, приносили різне: хто молоко, хто курку, хто моркву та картоплю. Багато плакали разом, коли читали звістки з Харкова, рідного мого міста, найгарнішого у світі!

Зараз ми вирішили збиратися разом кожну суботу та співати пісні, справжні, українські! Але співати важко, емоції заважають, аж серце рве від них. Бо майже всі пісні про тяжку долю жінок, про втрачене кохання. Згадуємо кожна своє та співаємо. Наче легше стає після цього співу. Діти біля нас, ми в безпеці, але розуміємо, що ця безпека може закінчиться кожної миті. Нещодавно прилетіла ракета і на Полтавщину, куди бігти далі? Куди?! І чому ми зі своєї землі маємо бігти?

- Чи плануєте Ви повертатися до свого рідного міста після Перемоги? 

- Звичайно хочу повернутися, маю надію що скоро все закінчиться! Ми переможемо, бо за нами правда!

 

- Як ви себе підтримуєте у цей непростий час? Чого бажаєте найбільше зараз? 

- Мій чоловік зараз в ТерОбороні, я пишаюся ним! А я - в тилу роблю те, що вмію: допомагаю на городі, чищу та мию, граю з місцевою дітворою, розказую їм українські казки, історію рідного краю. А ввечері сідаю за комп'ютер і починаю головну свою місію - провожу інформаційну атаку в соціальних мережах. Під постами російських зірок, відомих людей та простих росіян, які мають проросійські настрої, виставляю світлини наслідків війни. Вони повинні знати про звірства, які роблять російські солдати, знати про Маріуполь, Краматорськ, Херсон, Харків… Я часто бачу одну і ту саму картину: як "прилетіло" поруч, як небо побіліло, потім бахнуло. І міцний будинок, наче підкосився від вибухової хвилі та зупинився десь в моєму серці, назавжди… І поки я даю це інтерв'ю, десь в росії планують нові удари та визначають нові координати для ракет...

- Що побажаєте українцям та Україні?

- Країні та українцям бажаю миру, чистого неба та любові! Ми разом, ми переможемо! Слава Україні!

Авторка: Лілія Гарбузюк, координаторка ВІ “Активна Громада” м. Полтава