Вітаємо на порталі Активної Громади! Увага, портал працює у тестовому режимі. Повідомляйте нам про помилку на сайті. Детальніше
Історія успіху
30 Січня 2024

Важливо продовжувати розуміти і підтримувати єдність навіть у важкі часи, бо вона допомагає кожній людині відчувати свою важливість і робити значущий внесок в колективну дію.

218

- Коротко представтеся. Ваше прізвище та ім’я, звідки ви, чим займаєтесь?

- Мене звати Маріанна Максимова. Проте у своїй репортерській, літературній та громадській діяльності працюю під псевдонімом Єва Райська. Це частина мене. Останніх декілька років, здебільшого, я займаюся репортажистикою, літературою та культурним менеджментом. У своїх текстах я документую та збираю історії. Пишу про людей. Зрештою, люблю писати про людей, бо вважаю, що через особисті історії можна оповідати щось більш глобальне. Те, що важливе. Те, що змінює нас і суспільство. Ці зміни виникають через фіксування текстових репортажів, з якими я працюю найбільше.  

Це одна лінія моєї діяльності. Інша – це «Дро.Арт» та культурний менеджмент. Ми з Олександром Максимовим, моїм чоловіком, партнером, візуальним митцем та актором, створили цю організацію як ініціативу, щоби об’єднувати локальні культурні проєкти, митців, спільноту. Намагатись змінювати культурний ландшафт Дрогобича. 


- Розкажіть більше про вашу громадську ініціативу «Дро.Арт». Коли вона виникла? Яка її місія, мета?

Ініціатива з’явилася у 2019 році, коли Олександр запропонував зробити в Дрогобичі дні сучасного мистецтва «Dro.Art.Days». Це був фестиваль сучасного мистецтва, який мав на меті вийти за межі дещо законсервованого міського бачення мистецтва. Тоді на фестиваль приїхали митці з усієї України, а відбувався він у приміщенні колишньої вечірньої школи. Два дні перформативних візуальних проєктів та практик від різних митців творили цікавий контекст та платформу, щоби працювати з цим контекстом далі.


Тоді й виникла ідея заснували ініціативу «Дро.Арт». як громадську організацію. Перед початком повномасштабного російського вторгнення у нас планувалась доволі хороша та тривала співпраця проекту мобільного павільйону від «House of Europe». Проєкт, який був орієнтований на малі міста. Ми подались як “Дро.Арт” - Дрогобич та були одними із переможців. Але, на жаль, проєкт так і не втілився через війну. 

Як я вже згадувала, основна ідея нашої організації – створювати нові контексти, нові сенси культури в малих містах. Бо зазвичай проблема в малих містах це те, що культура ще досі, на жаль, є певним рудиментом совка. Вона доволі законсервована та боїться виходити за власні межі. Зазвичай, всі якісні культурі продукти сфокусовані у мегаполісах. Натомість малі міста є спраглими до нового. Для мене малі міста - це також завжди про певну ідентичність, чуттєвість, особисту історію. Тому вони мають великий потенціал і важіль. Зазвичай просто не вистачає команди, спільноти, яка б могла рухати ці процеси. Через культуру можна змінювати бачення світу, себе. Шукати нових сенсів. 


- Які ще заходи ви як громадська культурна ініціатива вже втілили в життя?

- «Dro.Art.Days» - був одним із перших фестивалів. Ще робили «День вуличної музики» три роки поспіль. Це був гарний досвід, коли музиканти просто виходили на вулицю та імпровізовано грали на різних локаціях. Це були і аматори, і професійні музиканти, це була така класна спільнота музична. 

З одних великих проєктів це, звісно, «Jazz Bez», який вже сім років поспіль відбувається. Вважаю, що це найголовніше наше досягнення нашої культурної діяльності. Основний ініціатор Джаз безу у Дрогрбичі - це митець Олександр Максимов, а засновник цього масштабного фестивалю в Україні - культова особистість та вагома постать для української культури - Маркіян Іващишин . Джаз дуже сильно сформував свою музичну спільноту і водночас розбив стереотипи про джазову музику. Показав, що це цікава, прогресивна, неочікувана, а головне інтелектуальна музика.



Звісно, важливою є також література. Тож ми організовували літературні зустріч із українськими письменниками та письменницями. Гуцульська авторка Люба-Параска Стринадюк в Молодіжному просторі на запрошення «Дро.Арт». Із журналісткою та есеїсткою Катериною Гладкою. Також були виставки в галереї «ДіА» та у нашому музеї «Дрогобиччина». Наприклад, минулої весни відбулась документальна фотовиставка режисера Романа Бордуна, який родом з Дрогобича, і який від початку повномасштабної їздив містами України та фіксував це все.



Також ми робили одного року на фестивалі Бруно Шульца «Off-програму», де всі, хто любить, читає Шульца могли приїхати і зробити щось своє. По-шульцівськи.


 Ще один важливий проєкт, як на мене, який ми реалізували в час війни - спектакль «Universum». Це було в колаборації з режисером Іваном Шараном, який родом з Борислава. Він відомий український актор театру та кіно. Знімався у фільмі “Памфір” та інших українських стрічках.. Ініціатива цього терально-соціального проєкту належить Олександу Максимову. Він і зібрав усіх та запропонував щось створити разом. Більшість акторів вистави є внутрішньо переміщеними із Маріуполя, Сєверодонецька, Харкова. Вийшов доволі потужний соціально-мистецький проєкт.

- Як змінилася діяльність вашої ініціативи з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну?

- Я вже згадала за цей «Universum», то тут з початком повномасштабного наша діяльність все одно захопила частину співпраці з тими, хто був змушений покинути власний дім. Тому цей перший проєкт був такою частиною, де професійні актори приїхавши в Дрогобич, і окрім того, що вони потребували якоїсь гуманітарної допомоги, вони потребували також професійної реалізації, і мені здається, що «Universum» якраз дав їм мотивацію рухатись далі. 

Більше того ми організували теж в колаборації резиденцію «Дро.Арт», яка також має на меті підтримати митців з прифронтових територій. 

Резиденції – це дуже корисні та важливі практики в Європі. В Україні вони ще не дуже активно працюють, хоча, звісно, є також гарні приклади і у нас. Резиденції корисні тим, що митець може повністю занурюватись у простір, куди він приїжджає. Працювати з цим простором чи контекстом. І це справді допомагає тобі створювати якісь культурні продукти чи ідеї, які ти хочеш втілювати. Знаю на власному прикладі, коли перебувала на резиденції у Франції, і також в Україні. В таких умовах в тебе є все, щоб творити, бо у буденному житті тебе завжди щось відволікає. Творчість - це передусім робота інтелектуальна. Водночас - це робота з контекстом міста. Якісь урбаністичні та міські ландшафти. Обмін досвідом, пізнання нових культурних аспектів країни чи міста, в якому ти є. Мені видається, що після війни практика резиденцій буде важливою саме в Україні, куди ми зможемо запрошувати і іноземних митців, щоб вони приїжджали сюди. Досліджували б український контекст і в цьому контексті створювали би і свої проєкти. І таким чином теж більше пізнавали нашу культуру.

- Які проєкти плануєте втілювати надалі?

- Наразі ми ще долучалися до проєкту з французькими партнерами - створення документальної вистави та арт-терапевтичних практик на основі свідчень людей, що втратили дім. Можливо, у такий спосіб ми зможемо не так болісно переживати досвід, який маємо. 

- Що вас мотивує займатися творчою діяльністю?

- Я бачу сенс свого життя в культурі, в мистецтві, в творчості. Бо що таке творчість? Водночас це доволі абстрактне поняття. З іншого боку, творчість – це все, що нас оточує. І вона є всюди. Питання лиш в тому, чи ти з тим контекстом працюєш, чи ти його відкидаєш.

Для мене мене важливі творчі практики. Нові люди, нові сенси. Бо це завжди захопливі світи когось чи чогось. Це пошук себе, пошук своєї ідентичності, культурних кодів через творчість. Творчість включає в себе емпатійність та чуттєвість, реагуючи на виклики суспільства,. А в такий складний час, війна чи інші глобальні катастрофи людства легше проживається через мистецьких аспект, хоч водночас мистецтво дуже реагує на все, що відбувається з нам. Це і є проживання життя, яке має сенс особисто для мене у всіх його аспектах.


- Як вважаєте, чому важливо громадянам об’єднуватися в різні громадські ініціативи?

- Недавно читала дуже хорошу книжку, яку написав американський журналіст Себастьян Юнгер «Плем’я». Ця книга частково для військових, але не зовсім, бо вона також і для цивільних. Головна ідея, про яку пише американський журналіст, письменник та документаліст Себастьян Юнґер — це племінна єдність, котра дуже виразно відчувалась у нас на початку повномасштабної. І котрої нам справді бракує зараз. Племінна єдність — це, перш за все, про залучення ветеранів війни в суспільство. Про їхню потрібність для країни. Про їхню важливість не лише номінально, а щоденно на кожному етапі відбудови здорового суспільства та країни. Про міцний зв'язок з тими, хто проживає час війни у більш безпечних містах, а отже війна не торкається їх так безпосередньо. Ось одна із цитат: «Нас травмують не війни, особисті втрати чи природні катаклізми — нас травмує відокремленість». Це і є відповідь на твоє запитання.

Довідка. Матеріал підготовлено та опубліковано в рамках проєкту "Активна Громада: право вибору", який підтримується Національним Демократичним Інститутом (NDI) за фінансування наданим Агентством США з Міжнародного Розвитку.

Примітка. Місія "Активної Громади": досягнути добробуту через демократичний розвиток громад України. Мета на 2025 рік: активізувати та залучити щонайменше 1% громадян до участі у прийнятті рішень та просуванні реформ в Україні на системній основі для добробуту в громадах України. Ініціатива створена в межах діяльності Інституту "Республіка". Ми працюємо задля підвищення свідомої активності громадян.

Провела інтервʼю: Нестор Леся, комунікаційна координаторка ВІ «Активна Громада» в Дрогобичі.

Коментарі

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишити коментар