"Я жила на Північній Салтівці (Харків), яка на цей час є найбільш пошкодженою, яка є районом, з якого пішло життя. Район, в якому проживало 400 000 людей, зараз - мертвий. Це район, який найближче розташований до кільцевої дороги й до Росії".

Суботіна Тетяна Віталіївна – психологиня із м. Харків. З початком повномасштабного вторгнення росії переїхала до Чернівців. Пані Тетяна розповідає, що ще з 2014 року вона для себе усвідомила, що ніколи не буде жити під окупацією. Тому початок війни під вікнами й можлива окупація – це і було відправною точкою для евакуації. 

- Чи було у Вас передчуття повномасштабної війни?

- Почуття війни було, авжеж... Ми родиною слідкували за подіями, інформацією, усім, що відбувається. Чоловік пильнував, щоб автівка була заправлена паливом. Я завчасно позбирала необхідні документи й вони, перебуваючи у «тривожному чемоданчику» (так ми називали цю валізу), чекали на нас та події. Навіть за тиждень, повертаючись від батька з регіону, який був під окупацією, мій чоловік сказав йому: «Папа, бувай, не знаю, коли вже побачимось...». Тато, на жаль, проросійськи налаштований чоловік відповів: «Чого це ти так кажеш?» А чоловік: «Папа, хіба ти не бачиш, війна буде...».

Ми відчували, але до останнього не вірили, що таке можливе у 21 столітті.

- Яким видалось Ваше 24 лютого: як Ви дізналися про те, що розпочалося вторгнення, що робили, як реагували? Що запам’яталося найбільше?

- 24 лютого ми прокинулися від вибуху під вікном і зрозуміли, що це війна... Мої колеги в нашому робочому чаті одразу почали писати, що, навіть, у когось вже стоять танки в городі. Щоб ви розуміли чому так, я жила на Північній Салтівці, яка на цей час є найбільш пошкодженою, яка є районом, з якого пішло життя. Район, в якому проживало 400 000 людей, зараз - мертвий. Це район, який найближче розташований до кільцевої дороги й до Росії.

Ми одразу почали збирати речі, кидати їх у валізи й бігти, рятуватися... Дивно, але не у всіх була така реакція. Вибігаючи з під’їзду, дехто з сусідів стояли на балконі, палили цигарки й спостерігали. Перші прильоли (саме перші-перші, в перші пів години, годину) були з певними перервами, ми могли вискочити й поїхати. Але, на жаль, ситуація змінювалася швидко і ті, хто одразу не виїхали, потім дуже складно виїжджали. Наприклад, як моя сестра з родиною. Я постійно рухаючись уже в автівці 24.02.2022, телефонувала сестрі, а вона казала, що вже нічого не можуть зробити й будуть чекати на зручний і безпечний момент для виїзду (там ситуація ускладнювалася тим, що в родині є дорослі діти, в яких малі діти й таке інше).

Запам’яталося, що в перші 2-3 години мої когнітивні функції не працювали: я не мала плану дій, куди їхати (ми просто бігли, просто їхали якомога далі), я навіть розмовляти не могла, просто мовчала. Як потім взнала, прочитавши, що під час сильного стресу у людини блокується центр Брока, який відповідає за мовні функції. Розмовляти я почала, здається, в Чернівцях...

- Що стало відправною точкою для евакуації?

- Ми ще з 2014 року для себе усвідомили, що ніколи не будемо жити під окупацією. Тому початок війни під вікнами й можлива окупація – це і було відправною точкою. Моїй молодшій доньці 15 років і я знала ще до подій в Бучі, Ізюмі та інших населених пунктах, що може відбуватися в окупації. Тому, рятувати родину і дітей це було в пріоритеті.

- Яким був Ваш шлях до Чернівців? Чому Ви обрали саме Буковину?

- До Чернівців ми добиралися 3 доби. Шлях був складний. Але люди вражали своєю щирістю і підтримкою. Ми ночували якось в містечку Теплик, в спортивній залі. Нас дуже тепло зустріли пізно вночі, розмістили, але, коли ми вранці прочитали повідомлення про повітряну тривогу, то хутко зібралися і знову почали бігти, їхати. Потім я зателефонувала цим людям подякувати, то вони здивувалися і сказали, що ще і сніданок нам готували, а ми зникли. Отакі в нас люди. Люблю їх!

- Як Вас прийняли Чернівці? З якими проблемами Ви стикнулися? Що запам’яталося найбільше із цього періоду?

- До Чернівців ми доїхали вже 4 автівками. Нас наздогнали й мій старший син, й моя сестра з дітьми й з родиною. В Чернівцях нас зустріли люди, яких моя сестра знайшла через свою подругу. Ми винайняли їхній невеликий будинок. Нас загалом було 13 людей, 3 коти й собака. Таким складом ми розмістилися в будинку з 2-х кімнат. В більшій кімнаті ми спали й на підлозі, й на диванах. В іншій кімнаті була старша донька моєї сестри з маленькою дитиною і 3-ма котами. Так ми жили 3 тижні, потім моя сестра з дітьми поїхали за кордон... Мабуть, це найбільше і запам’яталося.

- Чи є щось, що Ви хотіли б додати?

- Хочу додати, авжеж... Хочу сказати, що дійсно, у Господа є плани... Щось залишається в минулому, а в сьогоденні я знайшла багато нового.... І знаєте, цей шлях - цікавий, з новими викликами та можливостями. Працюю, мрію, молюся і живу!

- Що б Ви порадили б собі в той період з огляду на сьогодення?

- Складно сказати... ще не готова...

- Що побажаєте Україні?

- Моїй любій Україні бажаю Перемоги! Бажаю повернення живими синів, доньок, чоловіків та батьків, які захищають та виборюють цю Перемогу! Бажаю міцності моїй країні та хочу, щоб ми всі відчували свою силу, велич і красу! Щоб ні в кого не залишилося відчуття меншовартості й ми, кожен, щоб пишалися власною мовою, культурою, історією, людьми й один одним, тому, що українці – круті!

Авторка: Інна Пашанюк, координаторка ВІ "Активна Громада" в місті Чернівці