Лілії Гарбузюк довелось виїхати з рідного міста, коли у 2014-му туди прийшла війна. Аби швидше пережити цей важкий досвід, вона почала займатися волонтерством і допомогати таким самим переселенцям, як і вона сама. З 2019-го Лілія – регіональна координаторка ВІ “Активна Громада” в Полтаві.

Досвід 2014-го допоміг їй тримати розум холодним під час нового етапу вторгнення росії і започатковувати нові ініціативи для переселенців. 

“В роботі з ВПО мені допомагає фраза “Я така як ви”. Я розповідала, що це пережила у 2014 році – і бачите, я вижила, подолала свій біль, навчилася допомагати іншим, тому і ви зможете, потрібен лише час”, – розповідає Лілія.

Про проблеми переселенців, яких війна змусила поїхати ще у 2014-му, а також про те, в який спосіб потрібно підтримувати ВПО 2022-го, – читайте в інтерв'ю.

Як почалась ваша історія зустрічі війни в Україні?

Яка саме історія зустрічі війни цікавить? В мене їх вже дві – у 2014 та у 2022… Поговорімо про другу. Адже це повномасштабна війна, яка зачепила вже кожного українця. Воєнні дії, які почалися у 2014-му, нині відійшли на другий план. Про них вже не згадують. Тоді були не такі жертви, не такі руйнування, не така зброя, не такі масштаби. Утім, так само були втрати, смерті, знущання, згвалтування, мародерство, заміновані землі, голод, страх. Раніше про це говорили лише ми, донецькі-луганські, бо ми все це бачили на власні очі, бо ми там жили. А зараз, на превеликий жаль, з цим зіткнулась вся країна.

Я не вірила до останнього, що почнеться повномасштабна війна. Ніяких речей не збирала. Я вже мала власний досвід, коли є лише кілька хвилин на збори, за які встигнеш схопити лише своїх дітей та документи.

Напередодні закінчувалося моє навчання в Українській Миротворчій Школі від Центру близькосхідних досліджень. Остання сесія була в Ірпені. Ми багато говорили про події в країні, розбирали приклади інших країн, вчилися критично мислити та намагалися стати справжніми медіаторами. Я заспокоїлась і розум відмовлявся вірити що може початися повномасштабна війна.

24-го зранку мене розбудив чоловік словами: “Наступ по всій країні”. Я не повірила, кажу: “Не може бути”. А наступна думка: “І що тепер робити?” В Полтаві було тихо, більшість людей не розуміли, що відбувається. Але в місті почалася паніка, черги в банкомати, магазини, на автозаправках. Чоловік сказав, щоб ми залишались у місті і не знімали готівку. Отой досвід, який я здобула 2014-му, допомагав мені реально мислити та робити правильні кроки.

Цей день я запам’ятаю на все життя, мабуть, як і більшість українців. 24-го були переповнені всі вокзали – люди почали виїжджати з міста. Було страшно від того, що ти не знаєш, чого чекати кожну наступну хвилину. Залишилося тільки взяти себе в руки, подзвонити рідним і слідкувати за новинами.

Як змінилося Ваше життя з моменту війни?

Кажуть, в одну річку неможливо зайти двічі. В моєму випадку – можливо. Але і річка змінилася, і я вже зовсім інша. Почала знову займатися волонтерством, бо розуміла що допомога потрібна і людям, які тимчасово прибувають до Полтавщини, і людям, які є ВПО з 2014 року, про яких зараз забувають. Але це люди, яким іноді складніше, бо вони все це пережили. Вони знають, що може бути далі. Живуть в орендованих квартирах і залежать від господарів. Гуманітарна та фінансова допомога від міжнародних організацій їм не надається.

Люди, які зараз прибувають до міста, налякані. Я згадую себе, коли приїхала в Полтаву у 2014-му, не знала, що робити, як жити, не розуміла, що чекає попереду… Тоді я ніби завмерла. Я робила багато роботи, але я не жила. В стані ”Так не може бути” я жила 4 роки. Я не могла примиритися з думкою, що оце тимчасове і є постійне.

Зараз я допомагаю людям вийти з такого стану. Їм треба щось почати робити, щоб не залишатися зі своїми думками на самоті: плести сітки, готувати їжу, щось робити руками. Це для того, щоб розуміти, що життя продовжується. Якщо ти завмер – це стадія не життя. Зараз треба зберігати максимальний спокій і лояльність, бо кожен, хто виїжджає під час війни, знаходиться у стресі і не контролює свої емоції. А нам треба бути сильними, наскільки це можливо і підтримувати тих, хто поряд.

Чим ви займалися до війни і чим займаєтесь зараз?

З 2014 року почала займатися волонтерством. Провела першу зустріч з переселенцями, створили ініціативну групу для допомоги таким як ми самі. Тоді, у 2014-му, гуманітарної допомоги для ВПО на Полтавщині не було. Надавалась лише адресна допомога від держави у розмірі 442 грн на людину. Люди приїжджали, віддавали майже всі гроші на оренду (рієлтору за послуги та за два місяці господарю), а самі залишилися з пустими кишенями. Діти ходили в школу зі шматком хліба. Батьки не могли дати більшого. І наша ініціативна група почала думати, що робити далі. Створили свою базу даних ВПО. Приходили на зустрічі з Головою громади, з депутатами, їхніми помічниками, розповідали їм про проблеми переселенців. Писали листи потужним МГО, розповідали місцевим громадським організаціям про нашу створену ініціативну групу, про нашу мету, про наші плани на майбутнє. І перше, що ми зробили, – посадили “дерево Миру” в дендропарку Полтави. Згодом підписали Меморандум про співпрацю з БФ “Спілка Самаритян” про надання щомісячної гуманітарної допомоги ВПО. Потім я стала керівницею Відокремленого підрозділу “Спілки Самаритян” в Полтаві. Ми надавали різноманітну гуманітарну допомогу: засоби особистої гігієни, продукти, ковдри, подушки. Також надавали і психологічну підтримку внутрішньо переміщеним родинам. Все те ж саме як і зараз, але тоді у 2014 році це було набагато складніше.

Протягом багатьох років я продовжувала займатися гуманітарною допомогою ВПО, але з часом її стали скорочувати. У 2018 році її майже не стало. Почалися інші проєкти, направлені на розвиток громадянського суспільства, громад. У 2019 році я долучилася до потужної мережі “Активна Громада”, стала регіональною координаторкою в Полтаві. Наша команда допомагала створювати ініціативні групи для того, щоб в місті було більше свідомих, активних людей.

Коли почалися активні бойові дії по всій країні, я зрозуміла, що маю великий волонтерський та організаційний досвід. Все знову почалося з комунікації між активістами. Нещодавно отримала гуманітарну допомогу від Дениса Цуцаєва, ми з ним параюристи, громадські радники та члени ГО “АГРУ”. Також налагоджена співпраця з місцевими громадськими організаціями для реалізації спільних проєктів з надання різноманітної допомоги ВПО у нашому місті.

Я знаю, як важко взяти допомогу, коли ти нічого ніколи не брав і не просив. Більшість людей отримує допомогу зі слізьми на очах, в яких біль, страх і надія. Тому говорити з ВПО-22 можливо лише з позиції рівний рівному.

Лілія проводить заходи для родин ВПО, які виховують дітей з інвалідністю

В роботі з ВПО мені допомагає фраза “Я така як ви”. Я розповідала, що це пережила у 2014 році – і бачите, я вижила, подолала свій біль, навчилася допомагати іншим, тому і ви зможете, потрібен лише час. Все в цьому житті можливо, головне мати велике бажання. Немає такого, що людина не може зробити. Ви все зможете, у вас все буде добре. Навіть якщо ви тут лише транзитом, ви зможете переночувати в цьому місці. Отримати необхідну допомогу, у вас буде можливість помити руки, вмитися і, головне, – зібратися з думками. Потім ви зрозумієте, що робити далі: залишитися в Полтаві або їхати в інший регіон чи за кордон. Треба час, щоб заспокоїтися, все зважити й рухатись далі

Що робити для Перемоги?

Вірю і запускаю свої думки у Всесвіт, щоб швидше прийшла Перемога. Допомагаю іншим. Взяти в руки автомат я не можу, але я можу зробити маленькі кроки, які допоможуть приблизити Перемогу. Нещодавно я запустила нову ініціативу, speaking club “Українська – понад усе!”. Це клуб для спілкування жінок українською мовою в неформальній обстановці у форматі онлайн.

Зустріч розмовного клубу “Українська – понад усе!” 

Жінки, які вимушені були переїхати з початком воєнних дій в інші громади або за кордон, відчувають потребу в спілкуванні, у вивченні української мови. І з радістю долучаються до українського розмовного клубу. Спілкуємось по дві години у четвер, залучаю фахівців до розмови. Ми підтримуємо одна одну, багато говоримо про життя, іноді навіть плачемо. Це як психологічна підтримка для нас всіх. Вважаю, що це теж маленький крок, якій я зробила до Перемоги.

Про яку ініціативу Ви говорите? Розкажіть більш детально?

Speaking club “Українська – понад усе!” – розмовний клуб українською. Про цю ініціативу я мріяла ще з 2014 року, бо такого не було в Полтаві. Майже всі, хто приїхав зі сходу України або з Криму, говорили російською мовою. Але і місцеві полтавці спілкувалися російською. Подавала проєктну заявку на Британську раду – не підтримали. Я вирішила, що, мабуть, це неважлива тема і змирилася з цим. Але все ж такі ця ідея не давала мені спокою багато років.

В один з вечорів під час чергової повітряної тривоги вирішила написати пост у фейсбуці про створення українського розмовного клубу в форматі онлайн. Хотіла побачити, як відреагують мої друзі, чи актуальна чи ні така тема під час війни з росією. Я була вражена, коли почали сипатися лайки і люди гаряче підтримували цю ідею. Дехто одразу писав, що згоден долучитися до клубу, що їм це потрібно саме зараз. Тоді я швиденько створила чат, запросила всіх жінок, які дали згоду, і вже провела три заходи. Першою гостею була журналістка, моя землячка з Донецька. Вона зробила пост у себе на сторінці та написала: “Поки ви тут сваритесь за українську мову, чи потрібно її вивчати, чи ні, інші створюють ініціативу і проводять навчання. Тому долучайтесь”. Після її повідомлення долучалися ще більше учасниць. Я зрозуміла, що це важливо і на часі. В майбутньому плануємо і книжки читати, і пісні співати українською! І обов’язково всі разом заспіваємо улюблену пісню “Ой, у лузі червона калина”!

Як ви підтримуєте себе в цей непростий час?

В мене багато залишилось знайомих на окупованих територіях. Ми постійно говоримо: скоро Перемога. І це дає мені сили рухатися вперед. Слово “скоро” – це шлях, а ціль – Перемога. Нам потрібна Перемога! Тоді становиться зрозуміло для чого все це. Майже 9 років я чекаю Перемогу і я вірю, що вона скоро настане! Ця віра надає крила!

Чого б хотіли найбільше зараз?

Миру. Щоб ця мить швидко настала, щоб вже завтра я прокинулась і почула: “Війна закінчилася, Україна перемогла!”. В мене багато планів на майбутнє, дай Боже, щоб вистачило життя, аби ото все омріяне реалізувати. Моє серце з Україною і в Україні!

Щоб ви побажали Україні і українцям?

Вірити в те, що Перемога скоро настане! З вірою можливо все! Я вірю в Бога і ЗСУ!

Молюся, щоб Господь дав сили ЗСУ, дав потрібну техніку через дружні до нашої країни держави. Аби беріг життя хлопцям і дівчатам, які на передовій, щоб в них було все необхідне для спротиву ворогу, і щоб разом всі ми, кожен на своєму фронті, йшов до Перемоги. Ми – в тилу, вони – на передовій.

Слава Україні!