"Ніколи не треба боятися, адже страх сильно дезорієнтує, завжди у таких ситуаціях потрібно лишатись з холодним розумом. Нехай такий жах в нашій країні й в усьому світі більше ніколи не повториться", - Ілона Мартиненко, студентка Харківського вишу, яка з початку повномасштабного вторгнення переїхала до Чернівців.

Інтерв'ю з Ілоною Мартиненко, студенткою Харківського вишу, яка з початку повномасштабного вторгнення переїхала до Чернівців. Дівчина родом з Бахмуту Донецької області. Після переїзду в Чернівці разом зі своїм хлопцем дівчина почала допомагати розвантажувати гуманітарну допомогу та плести сітки.

- Чи було у Вас передчуття повномасштабної війни?

- Передчуття на той момент було у всіх. Приблизно за місяць у Харкові я почала проходити різні заняття з тактичної медицини, вишколи та ознайомлюватись з інформацією про те, що робити у разі нападу. 16 лютого, коли до кордону почали активно стягуватись війська, в мене вже був готовий тривожний чемоданчик, але я тоді не знала, що не зможу ним скористатися. Там були заготовлені медикаменти, документи, готівка та теплий одяг. Ми з друзями постійно знаходились в оточенні людей, які у разі чогось, можуть нам допомогти. А також ми ще з осені долучались до плетіння маскувальних сіток і заохочували до цього через соціальні мережі.

- Яким видалось Ваше 24 лютого: як Ви дізналися про те, що розпочалося вторгнення, що робили, як реагували? Що запам’яталось найбільше?

- За три дні до початку вторгнення я поїхала додому у Бахмут (Донецька область). Зі свого "чемоданчика" я взяла тільки документи, техніку та гроші. Там життя було досить спокійним, я вирішила всі свої справи і 24 лютого мала повертатись до Харкова. Але, коли я прокинулась о 7 ранку, на весь будинок волали новини й мама сказала, що почались вибухи і я нікуди не зможу поїхати. У мене був шок. В самому Бахмуті тоді ще все було спокійно, але я не могла змиритись з думкою, що повинна залишатись вдома. Я побігла на вокзал дізнаватись за всі можливі електрички та потяги в бік Харкова, але вже приблизно через годину вокзал в місті зачинили, а по новинах я бачила, що на Харківському вокзалі зараз неймовірна давка, адже мільйонне населення намагалось скоріше покинути місто. Я була в повному шоці, писала всім друзям, які ще могли знаходитись в місті та почала шукати, чим можу допомогти з Бахмуту. На другий день я здала майже півлітра крові, а потім зв’язалась з волонтерською організацією «Бахмут український» яка функціонує ще з 2014 року. Кожного дня я плела з ними маскувальні сітки. Але по картах я бачила, що війська наближаються, вже лунали вибухи з боку Луганської області. 12 березня я остаточно покинула місто, зі страхом, що надалі не зможу з нього виїхати.

- Що стало відправною точкою для евакуації?

- Відправною точкою був Краматорськ, на шляху до нього я проїхала багато блокпостів. Було страшно знаходитись декілька годин на самому вокзалі й вже через місяць я дізналася про страшний теракт, який відбувся на тому вокзалі, тому мої страхи були цілком виправдані.

- Яким був Ваш шлях до Чернівців? Чому Ви обрали саме Буковину?

- Декілька годин я стояла на самому вокзалі, кількість людей на той момент була трохи менша ніж в перші дні, але волонтери, все одно, попереджали, що місць може не вистачити. Моєю метою було потрапити у потяг до Львова. Коли він прибув, утворилось декілька черг, пропускали дітей та людей з інвалідністю, а потім всіх інших. Я готова була їхати на підлозі, про що повідомила волонтера і він випустив мене на перон. Я добігла до вагону, в якому лишалось 8 місць. І коли зайшла, зайняла місце зі ще однією людиною на ліжку. Потяг вирушив і я була цьому дуже рада. Весь час дзвонила мамі та казала що зі мною все гаразд. Далі було 28 годин невпинного руху. На наступний день до обіду я вже була у Львові, де мене зустрів мій друг. На наступний ранок я поїхала знову на вокзал і сіла в автобус до Чернівців, це близько 5 годин дороги. Обрала я це місто, тому що в перший день війни, мій хлопець з родиною вирушили саме туди, тому я знала до кого я їду та де я буду проживати.

- Як Вас прийняли Чернівці? Із якими проблемами Ви стикнулись? Що запам’яталось найбільше із цього періоду?

- До цього я жодного разу ще не відвідувала Чернівці. Місто чудове, на моєму шляху зустрічались люди, які розуміли з чим довелося стикнутись переселенцям. Тому адаптація не стала проблемою. Я оформилась, як ВПО та почала шукати, чим зайняти руки. Ми з хлопцем почали допомагати розвантажувати гуманітарну допомогу та плести сітки. Я приїхала до Чернівців з однією сумкою речей, і пам’ятаю що перше, що хотіла купити, - це був шампунь, адже в Бахмуті з першого дня було зачинено більшість магазинів. Потім я шукала роботу і мені вдалося влаштуватись у пральну для переселенців, це була одна з перших місцевих ініціатив такого плану. Потім я почала відвідувати різні майстер-класи, лекції, арт-терапії.

Записалась на додаткове навчання у ЧНУ на свою спеціальність "Журналістика", адже в моєму університеті не було пар до кінця минулого семестру та почала відвідувати безкоштовного психотерапевта, який допоміг мені трошки розібратись зі своїми внутрішніми проблемами.

- Чи є ще щось, що Ви хотіли б додати?

- Чернівці - це дивовижне місто, я дуже вдячна за всю допомогу, яку тут отримала. Після війни я ще не раз його відвідаю, адже тепер тут проживає вся моя родина з Бахмуту. Мама з вітчимом і дідусем виїхали вже у квітні, після перших прильотів по місту. Бабуся з дідусем та двох котиків ми евакуювали все в кінці вересня. І дуже рада, що зараз вони знаходяться у безпеці.

- Що Ви порадили б собі в той період з огляду на сьогодення?

- Мабуть, це взяти себе одразу в руки, адже пам’ятаю, що навіть володіючи всією необхідною інформацією, я розгубилася. Два роки я вже не проживала в рідному місті й не знала, куди мені податись, аби внести хоч невеликий вклад у допомогу ЗСУ. Ніколи не треба боятися, адже страх сильно дезорієнтує, завжди у таких ситуаціях потрібно лишатись з холодним розумом. Нехай такий жах в нашій країні й в усьому світі більше ніколи не повториться.

- Що побажаєте Україні?

- Перемоги! Це зараз найбільший подарунок для кожного українця. Я вірю в наші Збройні сили, вони ще не пропустили жодного ворожого танку в моє рідне місто та кожного дня деокуповують наші території, за це їм велика шана. А наш народ має залишатись єдиним, від Харкова до Львова, від Бахмута до Чернівців, бо єдність - це наша велика сила, яка здатна викорінити ворога з країни та з себе. Слава Україні!

Авторка: Інна Пашанюк, координаторка ВІ "Активна Громада" у місті Чернівці