"Не зважати на негатив, робити те, що можна зробити. Коли голова зайнята добрими справами - менше часу на негатив і самому легше. І ти не псуєш атмосферу навколо. І просто розуміти, що всім зараз важко. Але, роби те, що ти можеш робити. І не чіпай нікого. І всім буде щастя", - Наталія Драціон, волонтерка із Богуслава.

«Зараз важко взагалі про щось мріяти. Попередні мрії стали якимись дурницями. Мені здається, коли війна закінчиться - люди стануть зовсім іншими. І у всіх точно будуть інші бажання», - Наталія Драціон, волонтерка із Богуслава про те, де брати «внутрішній ресурс» і про те, як війна вчить нас цінувати прості речі.

"Мене звати Наталія, мені 35 років, я - вчитель малювання. Я викладаю у Богуславі вже другий рік. Сюди приїхала ще з карантином. А взагалі - я родом з Одеси. Та ще у 1998 році переїхала в Крим, до бабусі. Це все історія про те, як я потрапила у Богуслав. У Криму в мене була подружка, з якою ми разом ходили в художню школу, а у неї бабуся працювала у Богуславському коледжі. Звісно, подруга поїхала навчатися туди. А через рік- і я за нею. Так я і познайомилась із містом". 

- Як Ви дізналися, що розпочалася війна? Ви пам’ятаєте цей день?

- Так, мені написала моя учениця. В нас тоді мав бути з нею урок. А потім вже почали знайомі писати: що там - вибухи були, там - ще щось… Мама написала, що чула щось… І я так зрозуміла, що щось розпочалося. Але до мене взагалі нічого не дійшло. Я вийшла купити хліб, а тут вже нічого немає, вже черги біля банкомата…Я розуміла, що щось починається, але не розуміла, що конкретно. А на наступний день до мене приїхала родина з Києва, 8 людей: з собакою, з малою дитиною, з панікою. Почали тут все скуповувати, що не встигли купити в Києві, бо вони чули вибухи. І тоді я вже зрозуміла, що щось відбувається.

- Як Ви адаптувалися до нових умов? Ваше життя змінилося?

- Я не можу сказати, що я якось по-іншому живу… Єдине, що дуже відчувалося, це коли в мене дуже багато людей жило у квартирі. Я взагалі до такого не звикла. В трикімнатній квартирі: два коти, маленька дитина, дог величезний, 7 людей. Але це мої люди. Робота зникла відразу. Учні «посипалися», звільнився час. І ось одного разу ми їхали у ветеринарку з цією собакою, про яку я казала і, зовсім випадково, лікар, який був на прийомі, розповів, що в них збираються волонтери і запросив приєднатися. Так і розпочалась моя історія волонтерства – у ветеринарній клініці (сміється). То я і на телефоні працювала, і з табличками працювала, всюди працювала, час в мене є. І я, в принципі, ні від чого не відмовлялася. Мені не важко.

- Розкажіть детальніше, чим саме Ви займаєтеся?

- Перші дні – інформаційна робота, плетіння сіток, гуманітарна допомога з одягом. А потім – вже наш гурток. Це взагалі цікаво вийшло: я заповнювала таблиці, дивилась, що там у нас 50 чи 60 педагогів на той час у Богуславі було: і музика, і англійська, і французка, що хочеш. Тобто, можна було б точно щось влаштувати. Бо всі навколо були ніби кинуті й налякані. Тож, я стала пропонувати і ми почали організовувати. Нам дуже допомогли у Богуславському гуманітарному коледжі, дали приміщення, дуже швидко все вдалося вирішити.

Зараз гурток з образотворчого мистецтва налічує близько 50 вихованців. Це досить велика кількість для маленького містечка…

У нас вже в перший день було чимало дітей – десь 12. І тоді стало зрозуміло, що це дуже актуально і що це буде працювати. Я ще перед першим заняттям попросила мене підстрахувати свою колегу-волонтерку Людмилу. А вона ще, на щастя, також викладач малювання. Як то кажуть – зорі зійшлися. Але гурток – це не лише діти і викладачі. Це ще і матеріали! В мене дуже багато всього вдома було, я «вигребла» просто все. Щось нам дав Богуславський волонтерський штаб. І потім всі відгукнулися, нам почали все зносити: фарби, олівці. Люди дуже багато і зараз приносять. Тобто, ті, в кого є можливість, намагаються кожен раз щось дати. Навіть, коли вже кажеш, що все є, вони, все одно, чи печиво, чи цукерки приносять.

- Якщо говорити загалом про Ваше волонтерство: що для Вас найважче, а що - найбільш подобається?

- Мені просто не важко. От я всіх людей ділю на тих, кому важко і тих, кому не важко… От мені здається, це про все. Я людина, якій не важко. Єдине – треба просто правильно виставляти пріоритети. Це не повинно бути жертвою, це повинна бути якась притомна частина твого життя, ресурсів, фінансів і не повинно випадати все інше. Щоправда, мене в цьому плані інколи «перекошує». Я розумію, що все, що я роблю безкоштовно – це дуже класно. Але ж моє життя також ніхто не відміняв. Тобто, в цьому плані треба себе трохи тримати в руках. А так - якогось такого важкого немає.

- Можливо, пригадаєте цікаві історії, пов’язані з волонтерством?

- Немає, прям, історій. Просто якісь нові речі вчишся робити і думаєш: «Боже, де і коли ти б ще такому навчився?». От я, наприклад, не знала, що маскувальні сітки плетуться руками, що є люди які вміють це так круто і професійно робити. Тобто, на кожному місці є своя людина. І, можливо, після цього будемо якось більше цінувати роботу кожного взагалі.

- У нашій розмові Ви зазначили слушну річ, що потрібно правильно розподіляти ресурси. Адже, волонтерство має бути якоюсь частинкою тебе. Як Ви самі себе підтримуєте у цей час, щоб бути в ресурсі, не стомлюватися? Що Ви робите для себе?

- Для себе намагаюся не виключати із життя якісь звичні для мене речі: хоча б йога, медитація, щось таке. Але, направду, я дуже з’їхала по цьому всьому. Взагалі зараз майже нічого не читаю, майже нічого не слухаю. Насправді я більше отримую просто від когось. От якось так дивно – наче робиш те ж саме і навіть не уявляєш, як це приємно, коли щось роблять і для тебе. От мені нещодавно просто «зробили день» – привезли мішок корму для котів. Серед безлічі справ і завдань - хтось пам’ятає, що в мене вдома 5 котів.

- Про що Ви зараз найбільше мрієте? Чи плануєте зараз щось?

- Я розумію, що я трохи за 4 місяці починаю "закінчуватися". По-перше, треба трохи себе розвантажити. Планую трохи "підтягнути" роботу. Я дуже рада, що в мене є гурток. Це дійсно моє, я це люблю. Це те, що, безперечно тримає мене на плаву. Але треба розбиратися й зі своїм життям. А, якщо говорити про мрії глобальніші, то зараз важко взагалі про щось мріяти. Попередні мрії стали якимись дурницями. Мені здається, коли війна закінчиться, люди стануть зовсім іншими. І у всіх точно будуть інші бажання.

- Що б Ви хотіли зараз побажати українцям?

- Не зважати на негатив, робити те, що можна зробити. Коли голова зайнята добрими справами - менше часу на негатив і самому легше. І ти не псуєш атмосферу навколо. І просто розуміти, що всім зараз важко. Але, роби те, що ти можеш робити. І не чіпай нікого. І всім буде щастя.

- Що Ви найперше зробите після Перемоги?

- Просто якісь елементарні післявоєнні речі. Вони можуть бути ті самі, рутинні, але вони будуть вже після Перемоги. Та сама кава. Просто сісти й сидіти десь. Але, мені здається, в нас війна довго не закінчиться: і після Перемоги нас ще всіх буде "ковбасити". І волонтерська діяльність продовжуватиметься, люди вже зараз так розігналися. Бо це вже звичка — допомагати.

Авторка інтерв’ю: Анастасія Ращенко, координаторка ВІ «Активна Громада» у м. Богуслав