Про евакуацію з Маріуполю: "Ми бігли через зруйновані квартали, дорога була чорною від попелу та засипана дрібним битим склом. Інколи доводилось присідати чи ховатись у вцілілих під’їздах, під парканами. Ми були разом з родиною і я думала: якщо загинемо - то всі, якщо щось трапиться - ми підтримаємо один одного та допоможемо. Була надія на порятунок і це гріло. І був наш Янгол - Охоронець. А він, мабуть, в нашої родини дуже сильний!".

Про життя в новому місті: "Головне, що ми живі-здорові, маємо змогу бути в безпеці".

Наталія із м. Маріуполь, яке вщент зруйноване російськими військовими. Після повномасштабного нападу росії на територію України, жінці та її сім'ї дивом вдалося евакуюватися. зараз вона проживає на Буковині і погодилась розповісти свою історію евакуації, пошуку нового житла та своїми переживаннями. З міркувань безпеки Наталія побажала залишитись анонімною. 

Фото ("Слово і діло"): зруйнований росіянами Маріуполь

- Чи було у Вас передчуття повномасштабної війни?

- Було! Але 24 лютого ще здавалося, що все закінчиться швидко, як і раніше - обстріли будуть десь по окраїнах. Здавалося, що до центра Маріуполя російські війська підійти не зможуть. Десь 26-го стало зрозуміло, що війна йде повним ходом. В перші дні ще мали зв’язок з рідними з Києва та Чернігівської області. І те, що там також бої та захоплені села дало зрозуміти, що все дуже серйозно.

- Яким видалось Ваше 24 лютого: як Ви дізналися про те, що розпочалося вторгнення, що робили, як реагували? Що запам’яталось найбільше?

- Вже 24-го було чути далекі вибухи з Лівобережного району Маріуполя. З ранку, годині о шостій, ще збиралась йти на роботу. Але в Телеграм-каналі міської ради стали повідомляти про вторгнення. Зв’язалися з керівництвом, вирішили, що працівники мають залишатися вдома, повідомила про це своїм підлеглим. Далі стали робити харчові запаси. Магазини ще працювали у звичайному режимі, але черги вже в перший день були величезні. Не пам’ятаю, було це 24-го, чи вже 25-26, але найбільше в перші дні мене вразило мародерство. Ще працювали магазини, можна було купити необхідне. Але багато людей громили та грабували маленькі крамниці, аптеки. Це було жахливо. Ніби людство зійшло з розуму. Було соромно за городян.

- Що стало відправною точкою для евакуації?

- Спочатку ми не думали навіть, що буде облога міста. Потім вже не ходили ані поїзди, ані автобуси. Приблизно після 9-го березня, коли почалося масштабне бомбардування, ми чекали на зелений евакуаційний коридор. Казали, будуть їздити містом та оповіщувати, але на то надії не було. Кілька днів ми під обстрілами ходили до пункту Червоного хреста дізнатися про евакуацію. Щоразу вісті були сумні - офіційно коридор не давали. Ті, хто намагався виїхати на свій страх і ризик, попадали під обстріли, гинули. Нас записали в колону Червоного хреста та обіцяли повідомити, як буде коридор. Але як? Зв’язку вже не було ніякого. Коли бомбардування стали частіше та сильніше, ми припинили ходити дізнаватися і майже втратили надію на евакуацію. Але вранці 15 березня до нас прийшов друг мого чоловіка та сказав, що збирають колону на евакуацію. У нас було дві години на збори та щоб дістатись до пункту Червоного хреста. Слава Богу, ми встигли, не дивлячись на російські літаки, що літали над містом та кидали бомби. Ми бігли через зруйновані квартали, дорога була чорною від попелу та засипана дрібним битим склом. Інколи доводилось присідати чи ховатись у вцілілих під’їздах, під парканами. Було страшно, але не так, як в інші дні. Ми були разом з родиною і я думала: якщо загинемо - то всі, якщо щось трапиться - ми підтримаємо один одного та допоможемо. Була надія на порятунок і це гріло. І був наш Янгол - Охоронець. А він, мабуть, в нашої родини дуже сильний!

- Яким був Ваш шлях до Чернівців? Чому Ви обрали саме Буковину?

- Шлях до Чернівців був довжиною в місяць. Ми їхали колоною з Маріуполя до Запоріжжя понад 12 годин. Там нас прихистили, розмістили на ночівлю в дитячому садочку, нагодували. Вранці ми хотіли одразу їхати на Львів. Чотири години чекали на вокзалі потяг, але коли він приїхав, виявилося, що чоловіків до евакуаційних потягів не беруть. Інший транспорт тоді не ходив. Ми не захотіли розділятися родиною, залишилися в Запоріжжі, зняли кімнату у хостелі. Це було перше місце, де ми отримали змогу прийняти гарячий душ і то були найщасливіші кілька миттєвостей за останні три тижні! В Маріуполі не було світла, води, газу десь з 26-27 лютого. Далі ми порадились і вирішили зупинитися у Дніпрі, бо там в чоловіка робота. Там перші кілька днів перебували в обладнаному підвалі головного офісу компанії, де працює чоловік. Важко було знайти житло. І от, здавалося вже ми влаштувались на новому місці, але почалися обстріли неподалік Дніпра. То вдень, то вночі було чути далекі вибухи. Це лякало. Найбільший страх - знову бути відрізаним в оточеному місті. І ми вирішили їхати на захід України. Буковину обрали як регіон, в якому найспокійніше, жодних влучань по області тоді не було. Раніше на Буковині ми ніколи не були, родичів тут не маємо.

- Як Вас прийняли Чернівці? З якими проблемами Ви стикнулись? Що запам’яталось найбільше із цього періоду?

- Місто Чернівці - спокійне та затишне, здається, життя тут плине розмірено та неспішно. Саме таке в мене враження від цього міста. Але спочатку все було не так добре. Два тижні довелося жити в хостелі, не могли знайти житло в оренду. Неприємне враження залишили рієлтори. Особливо ті, що хотіли задаток лише за те, щоб показати запропоновану квартиру саме нам в першу чергу, або ті, що пропонували квартиру майже за містом зі старими меблями, старою брудною ванною за 15-20 тис. грн, або ті, що беруть 100% місячної орендної плати за свої послуги, або ті, що відмовляли чи збільшували орендну плату через те, що в нас є кіт. Та хай це все буде на їх совісті. Може люди не розуміють, що ми сюди не відпочивати приїхали й не зі своєї волі, що ми мали гарні умови життя і все необхідне, а тепер змушені просити хоч якусь каструлю та постільну білизну, що ми не взяли з собою зайву сумку з речами, аби тільки врятувати домашнього улюбленця, бо за п’ять років свого життя він вже став як рідний.

То все дрібниці, малі неприємності, через які ми погодились на занадто дорогу оренду порівняно з умовами житла. Але головне, що ми живі-здорові, маємо змогу бути в безпеці. Ті перші негаразди та переживання - вже позаду. Зараз ми знайомимося з Чернівцями та чернівчанами й щоразу я впевнююсь, що це - дружнє місто, добрі люди. Принаймні мені зустрічаються саме такі.

З перших місяців перебування в місті найбільш запам’яталися контрасти. Велична архітектура старої частини міста, але будівлі здебільшого занедбані. Обласний центр, але дуже старі, мабуть, ще радянські, тролейбуси. Порівняно з оновленим, драйвовим Маріуполем, де кожен рік капітально ремонтувались та реконструювались школи, дитсадки, лікарні, площі, сквери, грали підсвітлені сучасні фонтани, Чернівці здавались куточком старої спокійної Європи десь на периферії, куди не доходять кошти та інновації. І ставало прикро за місто, бо воно таке красиве і має потужну цікаву історію.

- Що Ви порадили б собі в той період з огляду на сьогодення?

- Порадила б, навіть наказала б, швидко пакувати речі й тікати з міста 25-го лютого, поки ще був транспорт та можливість.

- Що б Ви хотіли побажати Україні та українцям?

- Україні я бажаю миру та процвітання. Кожному українцю - і в Києві, і в Чернівцях, і в Донецьку, і в Луганську - бажаю не знати болю від втрати рідних. І ще бажаю нам, українцям, не дозволити люті охопити цілком наш розум, не звинувачувати кожного громадянина росії в тому, який жах відбувається між нашими країнами, не вішати ярлики покидьків на кожного росіянина. Бо й там є незгодні з війною. Бо інакше: чим ми кращі та розумніші від тих, хто кричить про нацизм та фашизм в Україні? А ми - розумніші, і гідні, і сильні, і справедливі. Всі винні мають бути покарані за свої злочини. Але тільки винні. Я завжди пишалась свободою та толерантністю своєї Незалежної України, і бажаю, щоб ці якості залишались в нас в пріоритеті.

Авторка: Інна Пашанюк, координаторка ВІ "Активна Громада" у місті Чернівці