"З 10 числа (березня, - ред.), коли почали бомбардувати місто, то це було чисте пекло. Бомбили з ранку до вечора. В тому районі, де ми на той момент мешкали, не було жодних стратегічних об'єктів. А 11 березня о першій ночі ми прокинулись від того, що в наш дім потрапило дві ракети. Нас врятувало те, що ми були в підвалі.

Нас засипало, але ми зуміли відкопатися. Ми писали собі на передпліччі номера своїх дітей, в надії якщо нас вб'ють, то може хтось їх повідомить.

Тетяна Матюхіна перїхалаз колись мирного міста Маріуполя (Донецької області), яке наразі знаходиться під окупацією росії і зазнало дуже сильних руйнувань від бомбардувань російських військових. 

Пані Тетяні - 63. В Маріуполі вона працювала тренером суглобної гімнастики. Зараз вона з чоловіком - пенсіонери. У зв'язку з повномасштабним вторгненням росії на територію України вони переїхали до Дрогобича, що на Львівщині. Тут продовжує проводити заняття із суглобної гімнастики для мешканців гуртожитку.

Фото: пані Тетяна в квартирі в Маріуполі до того, як її розбомбили

- Як зустріли початок повномасштабного вторгнення?

- 24 лютого ми спокійно проснулись і чоловік поїхав на роботу. А потім посеред дня він подзвонив і запитав: “Що ти робиш?”. Я відповіла, що збираюсь на тренування. Він каже: “Тренування сьогодні не буде”, а я йому: “Не вигадуй”. Він: “Ти знаєш, що в Україні почалася війна? Україну обстріляла Росія”. Я кажу: “Цього не може бути!”. Коли відкрила Інтернет, почитала, то я не вірила в реальність того, що відбувалось. Це ж двадцять перше століття. Це неможливо. Була надія, що це якась помилка. Що все швидко завершиться. Було повне нерозуміння. Ми жили на окраїні міста і поряд з нашим домом (десь 2 кілометра від нас) був аеропорт. Ми вирішили переїхати до центру, бо думали, що центр не будуть бомбити. Але виявилось по-іншому. Як потім вияснилось, першим розбомбили наш дім, яким стояв поруч з аеропортом.

До цього крили градами і мінометами.

Це здавалось дуже страшно і жахливо, але з 10 числа (березня, - ред.), коли почали бомбардувати місто, то це було чисте пекло. Бомбили з ранку до вечора. В тому районі, де ми на той момент мешкали, не було жодних стратегічних об'єктів. А 11 березня о першій ночі ми прокинулись від того, що в наш дім потрапило дві ракети. Нас врятувало те, що ми були в підвалі.

Нас засипало, але ми зуміли відкопатися.

Ми писали собі на передпліччі номера своїх дітей, в надії якщо нас вб'ють, то може хтось їх повідомить.

Ми не були в підвалі одні з чоловіком. Була ще моя племінниця і двоє дітей віком три і десять років. Ми вибралися і пішли вулицею під обстрілами. Нашу машину тоді розбомбило. Ми залишились без засобу пересування. Я тоді кажу чоловікові: “Для чого ми вибралися?”.

Я була в такому шоці. Літаки літали і скидували бомби. Я зараз згадую, що в мене таке враження було, що то було кіно, бо це не могло бути правдою, не могло з нами цього відбуватися. З нами і з нашим містом. Ми пішли до знайомої. Вона жила на третьому поверсі в дванадцятиповерхівці. Місто продовжували бомбити і будинок почав ходити. Чоловік каже: "Біжимо в підвал". Ми до підвалу - а двері не відкриваються. Їх від вибуху заклинило. Діти плачуть, а ми чуємо, що з середини хтось нам каже обійти будинок і залізти у відкрите вікно в підвал. Малесеньке вікно. Я, чесно кажучи, не знаю, як ми туди залізли. В повній темряві лізли, якісь дроти чіплялись нам за голови. Ніч ми переночували там. На наступний ранок ми знову пішли до ще одного знайомого. Він сказав, що може нас відвезти в офіс. В чоловіка був офіс у більш безпечному районі. Знайомий відвіз нас туди з речима. Це - дякувати Богу, що цей чоловік погодився нас відвезти, бо в місті були повсюдні обстріли. Під обстрілами він нас відвіз в той офіс, а в нас вже нічого не було, лише те, що залишилось на нас. Богу дякувати, документи були при нас. Тому що ми спали з документами на грудях. Ми постелили картонки на підлозі і так розмістилися. Офіс знаходився в будинку, де теж жили люди і вони теж були в підвалі. Завдяки цьому вони нам принесли: хтось одіяло, хтось картоплю, хтось воду.

Коли сиділи в підвалах, то боялись не того, що нас засипить, а того що ми можемо лежати живими під завалами. Краще зразу померти. Багато люде мені казали це: і діти, і дорослі, і старі, і молоді.

Ми там були 7 днів, бо були такі обстріли, що ти зранку не знав, чи ти доживеш до вечора, чи ні. А ввечері ми лягали і прощалися один з одним і думали: чи зустрінемося вранці, чи ні? Був такий відчай, що інколи не хотілось відкривати очей від цього відчуття приреченості, від розуміння, що від тебе нічого не залежить. Будь-який момент міг бути останнім. Оскільки ми залишились без машини, ми постійно питали друзів, чи хтось міг би нас вивезти, але нас було 5 осіб і це було нереально. Єдиний зв'язок з Україною був, якщо вилізти на школу, яка стояла поруч, але це було знову ж таки небезпечно, бо постійно стріляли. Це був, як подвиг - туди піти. Там треба було залізти на огорожу і злапати з десятої спроби мережу і таким чином передати своїм дітям, що ми живі й спитати, як вони. Чоловік моєї хорошої подруги залишився в Маріуполі. Він був на авто. Коли одного дня він до нас прийшов, я не можу передати вам відчуття, як ми тоді були раді його бачити. Він каже: "Розповідайте, яка у вас ситуація?". А ми кажемо, що у нас троє дорослих і двоє дітей. І з ними ми виїхали. В той день виїжали турки і Ердоган домовився, що обстрілів в цей день не буде. Це був такий єдиний день. Перед цим моя подруга виїжала 16 березня, то потім розповідала, що були такі обстріли, що їхали по трупам, горіли машини. Ми їхали в Бердянськ. Це від Маріуполя година їзди. 

Ми їхали з 10 ранку по першої ночі. Ми стояли на блокпостах по 6 годин. Нам ще повезло. У нас машина була з вікнами, а ми везли на буксирі іншу машину, де було шість людей, з них одна дитина, то там вікон не було. Мороз був -12, а швидкість - 80 км на годину. Дитину ми забрали до себе. Я не знаю, як ці люди взагалі доїхали до Бердянська.

З Бердянська ми поїхали до Запоріжжя. Коли ми доїхали до Запоріжжя і я побачила наших українських солдат, я готова була йти кожного розцілувати, відчуття, ніби готовий землю цілувати. В мене було відчуття, що я приїхала з іншої планети, що я виїхала з пекла. Ми коли переїхали річку Дніпро, я не могла повірити: невже це наші? Це не передати!

Ми ж до приїзду в Запоріжжя весь час лягали спати вдягненими. Ми, коли приїхали в Запоріжжя, не могли спати на ліжку, стелили собі на землі і одягненими спали. Це відчуття не бажаю нікому пережити.

- Як ви потрапили в Дрогобич?

- Один із моїх синів, який виїхав з Києва, вже на той час жив в Дрогобичі в гуртожитку. Ми раніше бували багато разів в Трускавці. Ми відпочивали там багато років підряд. Багато разів приїжали Дрогобич. І нам подобався він і подобається зараз. Ми тоді пізнавали його як гості, а тепер пізнаємо як мешканці. Ми були зачаровані ним тоді і зараз ще більше зачаровані Дрогобичем.

По дорозі сюди всю дорогу: і вдень, і вночі ми бачили людей при дорозі з плакатами: “У мене можна заночувати”, “У мене можна поїсти”, “У мене можна помитися”. Бердянськ ж був окупований і люди самі організувалися. Нас люди зустріли, нагодували, дали одяг. Вся школа була завішана оголошеннями: “У мене можна прийняти душ/зупинитися” і т.д. О третій годині ночі хтось прийшов з термосами чаю . Наскільки країна відкрилась з іншої сторони. Наскільки ми виявляється один для одного. 

В Дрогобичі ми відчули себе наскільки в безпеці, наскільки оточеними увагою, що це не передати. Міська влада, волонтери - всі допомагали вирішувати проблеми.

- Як зараз налагоджується ваше життя тут?

- Я дуже люблю свою професію і тут в гуртожитку вдалось налагодити заняття двічі на тиждень. Це для мене дуже добре і бачу, що і оточуючим теж дуже корисно для здоров’я. Це дозволяє нам відволіктися. В нас попереду ще довге життя і нам потрібно бути здоровими. 

Попри увесь той негатив, виявилось, що я змогла зустріти багато позитивних і цікавих людей. У вас насичене культурне життя в місті. Виставки, прекрасний театр, ансамбль "Верховина" і тут я вперше побувала завдяки "Активній Громаді" на арттерапії і це перевершило мої очікування. Дуже мені допомогли ці заняття зрозуміти, на що я маю вплив і на що - ні. Й продовжувати жити. Бо життя - воно зараз. Ми не можемо його відкласти на потім. Для Перемоги нам треба налаштовуватися на позитив. А те, що ми будемо страждати і сумувати - нікому не поможе.

- Що побажаєте Україні?

- Хочу побажати українцям Перемоги і миру. Щоб ми підтримували один одного і знаходити те, що нас об'єднує.

- Що зробите після Перемоги?

- Напевне, поїду в Маріуполь подивлюсь, що там. Я навіть не знаю. Я зараз настільки проживаю цей момент зараз, що навіть не знаю. Це буде щось градіозне, однозначно.

Авторка: Леся Нестор, комунікаційна координаторка ВІ "Активна Громада" у місті Дрогобич