"Мене тримає непохитна віра у нашу Перемогу. Я вірю, що кожен українець своїми діями її наближає, залишаючись на робочому місці, сплачуючи податки, волонтерячи, підтримуючи один одного. Ми всі зробили так багато для нашої Перемоги, що не маємо права скласти руки", - Криворучко Наталія з м. Бердянськ.

Криворучко Наталія з м. Бердянськ, що на півдні Запорізької області. Місто було окуповане росіянами ще в перші дні повномасштабного вторгнення - 27 лютого 2022 року. Пані Наталя працює в Міжнародній благодійній організації БФ «СОС Дитячі Містечка» Україна. У зв'язку з війною переїхала до Ужгорода та продовжує тут працювати, волонтерити та робити все, щоб наблизити Перемогу України. 

- Як Ви дізналися про те, що в нашій країні почалась війна? 

- 24 лютого я зустріла не вдома. Тоді я була у Токмаку по роботі, за проєктом була запланована фокус-група, на яку я і приїхала. Вранці, о 4.45, мені зателефонували з питанням: «Що у вас?», та я навіть не зрозуміла до чого це питання. Мені розповіли, що у Бердянську - вибухи, «почалося». Я - в інтернет, а офіційної ніякої інформації немає, п’ята година ранку, у соціальних мережах лише питання: «Що це було, що сталося, що відбувається?». А у Токмаку все тихо та спокійно. Я пішла на роботу, була сесія міської ради, там були перші питання такі – загальні: щодо палива, щодо відкриття укриттів. Скажу чесно, наступне, що я зробила – пішла на ту фокус-групу, прийшли люди, яких ми запросили. Працювали цілий день у штатному режимі. Запам’ятала я, що була дуже тепла та сонячна погода, от нічого не говорило, що почалася війна. На вулиці не було паніки, всі жили своїм життям: ані черг, ані ажіотажу на заправках. А от ближче до вечора, години до четвертої почало з’являтися відчуття пригніченості, відчуття чогось жахливого, і не тільки у мене – взагалі в місті. І вже з боку Мелітополя чулись якісь незрозумілі звуки, я навіть залишилась ночувати у своєї подруги, не поїхала в Бердянськ. Це був контраст між тим, що я читала і бачила в соцмережах і тим, що відбувалось у місті.

На 25 лютого були заплановані ще фокус-групи, мені телефонують люди й питають, чи приходити, чи ні? Ніхто не розуміє, що коїться та як себе поводити. Звісно, всім даю відбій. Розумію, що мені ще якось треба доїхати додому, на автовокзалі нічого не знають, нічого не кажуть. Допомогли журналісти, які зателефонували й сказали, що за годину із Запоріжжя їде звичайна маршрутка, і всіма правдами та неправдами, якось я на неї потрапила. Паралельно ще спромоглася назбирати на тероборону Токмака якісь харчі, засоби гігієни – встигла все завести до автобуса на Бердянськ. Вулиці вже були пустими. І от як зараз пригадую, багато хто 24 лютого вже їхав з міста, з Бердянська: і містяни, і представники влади, а я 25 числа тільки в Бердянськ поверталася.

Дорогою вже бачила військову техніку, але приїхавши в місто, також не побачила особливого ажіотажу, невеликі черги в банкомати та за продуктами. Справжній хаос почався 26-го.

Першу тривогу почула 25 лютого числа у Бердянську: з Мелітополя доносилися жахливі звуки, у які не хотілося вірити.

І це був єдиний раз, після цього вона вже не звучала, бо місто було окуповане 27 числа. Розгубленість була страшна: не розумієш, куди бігти з тією тривожною валізкою.

- Як наважились переїхати в іншу область? Хто чи що спонукав?

- У мене не було іншого вибору. Перебуваючи понад місяць в окупації, я розуміла, що за жодних обставин на бік російських окупантів я не встану та в жодних колабораційних діях брати участь не візьму. Кожного дня ставало все гірше і гірше. Зв'язок іноді пропадав на тиждень і більше, на вулицях рідного міста повно російських солдатів та техніки. До речі, військова техніка росіян пересувалася містом постійно, навіть уночі, безкінечні «Zетки». Цей звук важко забути. Кожного дня у місті з’являлося все більше і більше ознак окупації. Спочатку – захмарна кількість військових, потім – захоплення адміністративних будівель, місцевого телебачення, радіо і трансляція на них пропагандистських ефірів. З середини березня Бердянськ перетворився на гуманітарний хаб: не дивлячись на окупацію, через нього почали їхати біженці з Маріуполя. І це вже окрема історія, як усе місто їх приймало та зустрічало, підтримувало та надавало прихисток. Перші «зелені коридори» були призначені тільки для біженців з Маріуполя, але потім почали виїжджати й місцеві. Я розуміла: чим раніше ми з родиною поїдемо, тим краще. Величезну моральну та психологічну підтримку для виїзду мені надали мої колеги та керівництво Міжнародної благодійної організації БФ «СОС Дитячі Містечка» Україна. Майже з перших днів вони вмовляли мене виїхати з окупації. Багато з них ВПО з 2014 року, тож прекрасно розуміли, як будуть розгортатися події. Завдяки їх підтримці я виїхала. Один день перебувала у Запоріжжі, два тижні - у Дніпрі, потім - у Львові, і, нарешті, в Ужгороді. Закарпатська область була однією з областей, де було прийнято рішення відкрити Центри укріплення сім’ї від нашої організації, тож саме так я опинилася в Ужгороді.

- Як Ви себе почуваєте в нових умовах? Наскільки легко Вам було адаптуватися на Закарпатті?

- Закарпаття – це Україна. Чи важко адаптуватися в рідній країні? Не думаю, що важче, ніж намагатися адаптуватися десь за кордоном. Я жодної хвилини під час війни не думала поїхати за кордон. Жодної хвилини. Розмірковувала лише над тією областю, куди переїхати. Десь за тиждень до початку війни, моя мама зненацька запитала мене: «Наташа, ти багато їздиш Україною, у якому б місті ти б змогла жити, крім Бердянська?» Я, подумавши, назвала кілька міст, серед яких був і Ужгород. Вбачаю в цьому легкий подих долі. На Закарпатті є свої специфічні деталі, які відрізняють регіон від інших областей. Але це ті особливості, до яких можна звикнути та прийняти. Наприклад, візуально було не легко сприйняти людей, які пересуваються на телігах та конях. Незвичним і доволі не прийнятним для мене є назви вулиць угорською мовою або німецькою. Але я намагаюся розглядати це з точки зору певних історичних особливостей регіону, хоч все одно вважаю це не прийнятним під час війни.

- Ви продовжуєте провадити активну діяльність. Якими питаннями найбільше опікувалися вдома та на чому фокусуєте свою увагу зараз? 

- Моя діяльність як професійна, так і громадська, більшою мірою пов’язана із залученням інвестицій та міжнародною діяльністю. Змінюється лише цільове призначення такого процесу. У мирні часи – це підтримка молодіжних ініціатив, розвиток громади. Зараз – більшість активностей присвячені підтримці ВПО та приймаючих громад, висвітленню подій на окупованих територіях, привернення уваги до тих, хто в окупації залишився, до тієї молоді, яка за різних причин виїхати не змогла.

- Ваша активна життєва позиція неймовірно надихає не тільки Ваше найближче оточення, але й людей навколо. А що особисто Вам допомагає й надалі залишатися такою ж активною та продуктивною, попри різноманітні виклики?

- Якщо ми кажемо про саме зараз, то це - непохитна віра у нашу Перемогу. Я вірю, що кожен українець своїми діями її наближає, залишаючись на робочому місці, сплачуючи податки, волонтерячи, підтримуючи один одного. Це надихає мене і, не дивлячись на те, що моє місто та більша частина моєї області – окуповані, я все роблю з думками про те, що нам повертатися у рідний дім, у рідний Бердянськ, Токмак, Мелітополь і працювати на їх відбудову. Тому немає часу впадати у відчай, чи зневірюватися. Треба йти вперед, відбудовувати Україну, працювати і робити усе можливе, щоб не допустити до влади тих, хто цю сторінку нашої історії захоче якось «трансформувати» чи «пєрєосмисліть». Росія напала на Україну, знищила тисячі домівок, вигнала з них мільйони людей, вбила сотні дітей, тисячі мирних жінок та чоловіків. Наше завдання, як тих, хто все це переживає у режимі безпосередньої участі, не дозволити підміни понять та історії у майбутньому. І всі ці фактори, всі ці цілі теперішні та майбутні, і, як би пафосно це не звучало, любов до своєї Батьківщини, не дозволило мені ні на мить опустити руки. Навіть в окупації ми волонтерили, вигравали гранти на допомогу іншим, писали статті та викривали колаборантів. Ми всі зробили так багато для нашої Перемоги, що не маємо права скласти руки.

- Що зробите після Перемоги в першу чергу?

- Обійму рідних людей поруч, обов’язково зроблю фото, щоб і дітям своїм майбутнім показувати: «Дивіться, у цю мить ми дізналися, що війна скінчилася й Україна здобула Перемогу». І продовжу працювати далі.

- Що побажаєте українцям та Україні?

- Бути єдиними і не втрачати віри, надії та любові, і до ближнього, і до Батьківщини. Бути пліч-о-пліч, і тоді ситуація 2022 року ніколи не повториться.

Авторка: Ганна Мелеганич, регіональна координаторка ВІ "Активна Громада" в місті Ужгород