«Я, як солдат: завдання отримала – треба його виконати і інших думок не може бути. Я жива, тому я повинна допомагати Україні, чим можу»

Ткач із Богуслава пані Валентина щоденно робить величезний внесок у перемогу нашої країни у війні з агресором. З перших днів повномасштабного вторгнення росії, вона, не покладаючи рук, допомагає. Спочатку цивільним і всім, хто того потребував, а потім зупинилися на допомозі військовим. Адже, Україну на фронті захищає і її син. Аби зібрати кошти на необхідну для військових техніку, Валентина тче килими й виставляє їх на продаж, а також оголошує збори коштів, до яких долучаються небайдужі люди з усього світу. Тож, ділимося з вами її історіє війни.

- Як Ви пригадуєте 24 лютого? Як для Вас розпочався той день?

- Ще напередодні цієї страшної події, до мене передзвонив син, він тоді у Києві жив. І каже: «Мамо, схоже на те, що на нас нападуть, розпочнеться війна, тому я поки лишаюся в Києві, буду захищати столицю». Тоді я взагалі ще не могла усвідомити, що відбувається. Хоча, я знала, що буде війна. Все про це давало знати – всі події, інформація. І при розмові з сином, в мене вмикалися різні паралельні думки – тут я сприймаю інформацію і відразу обробляю її, запам’ятовую і слухаю, що треба робити, а паралельно – я думаю про сина. Він же в армії не служив, через проблеми із здоров’ям, а тут він реально такі патріотичні речі говорить. Каже: «Я залишуся обороняти столицю, а ти забери мою дружину і сина». І тут вже 24 лютого о 5 ранку він до мене дзвонить і каже, що вже все розпочалося, тому їдь і забирай дружину з сином. Я буквально за 10 хвилин зібралася, в машину стрибнула і поїхала. Приїхала в столицю дуже швидко, було ще дуже рано, тому і дорога була вільною. А назад ми із Києва до Богуслава добиралися 6 годин. Було дуже багато машин – в 4 ряди їхали, навіть по узбіччю їхали автівки.

- Що для Вас змінилося за цих пів року: особисто у Вас, у Вашому сприйнятті світу, людей?

- Багато переосмислень відбулося. Спочатку був дуже великий страх, ми не знали що робити, як захистити дітей, внуків. Сиділи й думали, що робити. А ці сирени… Це для нас щось нове тоді було і ми до цього взагалі були не готові. Аж через два тижні почали трішки оговтуватися, вмикалися мізки, ставало зрозуміліше, що треба робити. Оскільки, син зібрався йти у військо і захищати Україну, то я наполягла на тому, щоб вивезти дівчат (невістку і доньку) з онуками за кордон. А я вирішила лишитися в тилу й допомагати.

Пізніше, я вже почала «приходити до життя». Хоча і плакала кожну ніч – поревіла, помолилася і лягла спати. І так кожну ніч.

- Розкажіть детальніше про свій волонтерський шлях?

- Коли дівчата з внуками перетнули кордон і написали, що там все спокійно і мирно, зовсім як інакший якийсь світ, я наче трішки заспокоїлася. Але з іншого боку – продовжувала хвилюватися за все. Потім, дійшла до висновку, що хвилювання лише шкодять мені. Я в такому стані нічого не могла робити. Дуже довгий час ходила просто по хаті, стояла в майстерні – бо дуже довго просто не могла ткати. Словом, довго не могла нічого робити. Хоча, була дуже велика підтримка знайомих із-за кордону, і взагалі. Всі говорили про те, що мені варто також виїхати за кордон. А я не могла, бо розуміла, що маю допомагати сину, хоча на той момент ще не розуміла, як саме. Пізніше, я вже почала «приходити до життя». Хоча і плакала кожну ніч – поревіла, помолилася і лягла спати. І так кожну ніч. Через деякий час я просто відчула, що мені треба допомагати людям. Вирішила, що це моя життєва місія – робити добро і дарувати людям радість. В довоєнний час – це було ткання гарних килимів, які підіймають настрій.

Вже після початку повномасштабної війни – це допомога переселенцям. В наше місто їх дуже багато приїхало. Хотілося дуже їх підтримати. Чомусь, відчувала перед ними велику провину – у мене хата є, а в тих людей вже нічого немає. І тому, дуже хотіла хоч чимось їм допомогти. Зв’язалася зі своїми друзями і запропонувала щось робити, аби допомогти переселенцям. Спочатку приєдналася до волонтерів, ми роздавали «гуманітарку». Через моїх друзів з Італії та Польщі отримали партію гуманітарної допомоги. Коли я побачила, що в нас стало більш-менш спокійно – я зрозуміла, що у цій сфері я поки не потрібна. Тим паче вже треба було допомагати сину, його друзям-бійцям. Тому, я переключилася допомагати військовим. «Я, як солдат: завдання отримала – треба його виконати та інших думок не може бути. Я жива, тому я повинна допомагати Україні, чим можу».

- Як ви почали допомагати саме військовим?

- Продала килим – купила те, що їм треба: сонячну батарею з павербанком, котел, газовий балон; все по списку, що їм треба, я скуповувала і привозила їм. Дуже багато бійцям передавали й наші волонтерські штаби – все, що давали, я їм привозила. Пізніше казали, щоб не возила так багато, бо немає де дівати. Потрохи я втягнулася в цей процес. І мені дійсно стало легше, коли я розуміла, що я допомагаю бійцям, армії. При цьому, кожного дня зв’язувалася із сином, знала де він, як він. Возила необхідні речі бійцям і в Харків, і в інші «гарячі» точки… Чи було відчуття страху? Та ні, не було. Як це – боятися, коли там мій син, там люди, що боятися? Тим більше, що над нами теж ракети пролітають… Я як солдат: завдання отримала – треба його виконати і інших думок не може бути. Я жива, тому я повинна допомагати Україні, чим можу. Це переусвідомлення свого життя – для чого я живу, що я можу зробити для цього світу і яка насправді моя місія. Моя місія – допомагати. Допомогла синові, тепер допомагаю ще одному бійцю, бо відчуваю, що так треба.

- Можна сказати, що Ви допомагаєте армії мистецтвом, чи не так?

- Щодо своїх килимів…Раніше думала, мовляв, кому вони потрібні? А потім думаю – якщо, не дай Бог, тут розбомблять, а вони оце так собі пропадуть… То хай краще вони послужать для доброї справи. І тому, я вирішила їх продавати, аби допомагати хлопцям на передовій. Хотіла, щоб ці килими спрацювали в найкориснішому варіанті. Так і сталося…

Коли син сказав, що їм потрібна автівка, бо попередню розгромили, мене знову охопив страх. Та я взяла себе в руки, оголосила збір у Фейсбуці, написала, що продаю всі килими. Тоді дуже багато людей хоч по 100, хоч по 50 гривень кидали. І килими почали купувати… Майже кожен день. І за дуже короткий час зібралася гарна сума, ми змогли поїхати у Львів, купити машину, полагодити, заправити її. Запакували гуманітарною допомогою і погнали її на Донецьк. Тоді пів години побачились з сином, але для мене це таке щастя.

Ми на той момент були майже на «передку». Тоді я задумалась над тим, щоб допомагати тим хлопцям, які геть на «передку», в окопах сидять по пів року. Думала, як їм можна передавати допомогу, як туди добратися взагалі. Тому, зараз ми вже зібрали гроші на тепловізор і продовжуємо збір на бус для хлопців-піхотинців. Син часто говорить про те, що саме піхотинцям найбільше потрібна допомога, адже їм найважче.

А загалом, я просто вірю у казку… Вірю в те, що все буде добре! Кожен день молюся Богу і вірю в те, що молитва допомагає. Молитва – це як тонесенька ниточка, яка поєднує мене з сином, з бійцями. Я вірю в те, що молитва допомагає їм там вижити.

- Чим, на Вашу думку, інші люди можуть допомагати? Що кожен з нас може робити для Перемоги?

- Є дуже багато роботи. До прикладу, плести сітки. Нас дуже багато в тилу, а тил для армії – це найважливіше. Без надійного тилу хлопцям було б дуже важко. Тому, вважаю, що кожна людина має включити свою свідомість і допомагати. Прошу кожного – допомагайте, хто чим може! Навіть 5 гривнями, баночкою консервації.

Бійці – це святі люди, вони жертвують своїм життям. Тому дуже важливо допомагати їм всім, чим можемо. Мене ось нещодавно дуже здивувало і порадувало: маленька 11-річна дівчинка Марійка зібрала за свої вироби з бісеру, які робила власноруч і випічку, понад 2 тисячі гривень і віддала їх на мій збір. І це дуже велика сума для маленької дівчинки. Навіть не знаю, які слова підібрати, щоб кожен зрозумів, що розслаблятися не можна. Нині той момент, коли раз і назавжди ми можемо вибороти свою свободу! Україна має бути вільною! І ми маємо бути свідомими українцями, зробити країною кращою!

Це переусвідомлення свого життя – для чого я живу, що я можу зробити для цього світу і яка насправді моя місія. Моя місія – допомагати.

- Що найперше хочете зробити після Перемоги?

- Що найперше? Відіспатися. Поїхати на море в Крим, відпочити там і виспатися.

Мрію сидіти на морі, дивитися в далину, слухати морські хвилі й ні про що не думати.

А потім приїхати додому і творити красу.

Інтерв’ю підготувала: Анастасія Ращенко, координаторка ВІ «Активна Громада» у м. Богуслав