Історія волонтерки з Ужгорода Юлії Дуб:

"Я - громадська активістка до кісткового мозку. І хоч на певний час я перевела усю свою активність на материнство і розвиток власної справи, але навіть у цих сферах мені вдавалося проявляти активну громадську позицію. Кризові ситуації – це моя стихія, я досить хаотична та емоційна людина, тому чіткі графіки й плани мене виснажують, а встигнути у три місця одночасно - це, будь ласка".

ВІ "Активна Громада" поспілкувалася з волонтеркою з міста Ужгород Юлією Дуб. Про цінності, злети та падіння, про те, що надихає дівчину, читайте в інтерв'ю.

- Розкажіть, як і чому Ви прийшли до волонтерства?

- Якщо коротко, то я - громадська активістка до кісткового мозку. І хоч на певний час я перевела усю свою активність на материнство і розвиток власної справи, але навіть у цих сферах мені вдавалося проявляти активну громадську позицію. Кризові ситуації – це моя стихія, я досить хаотична та емоційна людина, тому чіткі графіки й плани мене виснажують, а встигнути у три місця одночасно - це, будь ласка. І тут варто зазначити, що, в основному, це завдяки людям, які поруч і яким я дуже довіряю. Взагалі я дуже залежна від «моїх» людей – це люди, які на одній хвилі, які знаходяться у найпотрібніші моменти й стають моєю опорою. Зараз я маю таку фантастичну команду – це «Творчі волонтери» і ще десятки, а може і сотні людей, взаємодії з якими наповнюють, надихають і підтримують.

- З якими викликами, проблемами Ви стикаєтесь у волонтерстві?

- Моє волонтерство, мабуть, досить егоїстичне, бо це моя терапія і це те, що мене радує, що не дає розвалитися від новин і тримає у позитивному ключі. У волонтерстві я знайшла віддушину, подруг і багато нових можливостей. Тому про проблеми говорити складно, бо це більше про здобутки. З основних проблем – це брак часу і брак рук. Наша команда спершу дуже зросла, потім поступово зменшилася і зупинилася на одній кількості. І ці люди витягують на собі геть усе: благодійні ярмарки, заняття з дітьми у творчому штабіку та різноманітні активності й проєкти, яких у нас стає тільки більше. Тому з’являється фізична втома і величезне бажання приймати у наш чудовий колектив нових заряджених людей. Усе інше: пошуки приміщень під штабік, пошуки ресурсів, якісь невдачі чи втрачені можливості – усе це шлях і досвід.

- Що Вас мотивує?

- Найбільше мене мотивують наші ЗСУ, у складні моменти завжди собі нагадую, що я в безпеці, в теплі, у зручному одязі, ходжу на зустрічі у кафе за чашечкою кави, тому мені нема на що скаржитися і потрібно робити те, що на себе взяла, навіть якщо у якісь моменти уже не хочеться. Також ті люди, які поруч. Не знаю, як описати відчуття, коли у нашому чаті щось пропоную і бачу, як моментально усі вмикаються – це щось неймовірне. Пам’ятаю, як на перших зборах-знайомстві з новими волонтерами казала, що «тут ніхто нікому не наказує, нема чітких завдань і не потрібно чекати, що хтось буде тягнути за ручку, все тримається на власній ініціативі, тому якщо можеш і хочеш – бери і роби». Зараз це звучить якось так дивно, бо усі саме так і працюють, просто усім хочеться бути залученими й у волонтерство, й у неформальні зустрічі, яких у нас теж багато. Ну й останнє, що теж дуже надихає, то це - результати нашої роботи. Це і діти, які розкриваються у нас на очах, і відгуки батьків, і довіра від суспільства, і зібрані кошти на різноманітні потреби ЗСУ.

- Яка історія, за час волонтерства, тебе найбільше вразила?

- Та мене щоразу вражає, як люди об’єднуються, як зараз швидко знаходиться усе, що потрібно, варто написати щось у ФБ і вже за кілька хвилин можна закривати питання. Це так класно, я щоразу радію такому, як дитина, це дуже допомагає. Одна з моїх улюблених історій – це те, як ми з різними волонтерськими організаціями об’єдналися та зібрали на авто для ЗСУ, яке назвали «Єлизавета ІІ», а потім ще й разом з дітьми розмалювати його у нестандартний «піксель» долоньками. Періодично чую історії про службу нашої «Єлизавети» і радію, що вона стала справжнім талісманом для військових.

- Хто такий волонтер у Вашому розумінні? Та яка місія волонтера?

- Волонтер – це людина, яка приходить на допомогу, бере на себе відповідальність й просто робить необхідне, не очікуючи за це якихось винагород. Місія волонтерів у цій війні – власним прикладом показувати, що доля країни у руках простих людей, які гуртуються, взаємодіють і є ефективними там, де державні структури не можуть так швидко і в повному обсязі реагувати. Волонтери займають позиції на усіх рівнях і можуть допомагати точково. Це як складати великий пазл: кожен має шматочок, чи декілька, але в перспективі все одно вийде цільна картина – Перемога здобута нами усіма.

- Як підтримувати волонтерський рух після Перемоги?

- Після Перемоги для волонтерів нічого не зміниться ще, як мінімум, кілька років, бо будуть ті самі проблеми:  ВПО, зруйновані будинки, інфраструктура, скалічені люди, відбудова цілих міст і сіл, відновлення екології, повернення полонених, пошук зниклих, документування злочинів, психосоціальна підтримка населення, боротьба на інформаційному фронті, захист інтересів України на міжнародному рівні й дуже багато інших проблем, які нам доведеться і далі вирішувати гуртом. Тому потрібно налаштовуватися на тривалу роботу і постійно залучати нових людей.

Інтерв'ю провела: Ганна Мелеганич, координаторка ВІ "Активна Громада" у місті Ужгород