Відверті розповіді двох мешканок з окупованої території про побут, сприйняття ворогів, страхи та мрії.

Російські загарбники окупували Херсон у перші дні війни. Відтоді одне з найбільших міст півдня України фактично відрізане від решти країни. 

Сьогодні в мешканців області фактично немає можливості виїхати на підконтрольну Україні територію та майже обмежена можливість пересування по області. До того ж усі, хто вирішує покинути Херсонську область, усвідомлюють ризики й те, що наражають себе на небезпеку.

Попри це, Херсон став осередком опору і протестів проти окупаційної влади, які тривали до кінця квітня. Багато з тих, хто брав участь у протестах, потрапили до рук силовиків або зникли. Ті, хто згодом повернувся, розповідали про насильство та погрози, жертвами яких вони стали.

Після 7 місяців перебування в окупації на Херсонщині, місцева мешканка пані Марія наважилась поділитися своєю історією. З питань безпеки, жінка попросила про анонімність, тобто, не називати свого прізвища. 

- Ви перебуваєте на окупованій території з початку війни, тобто, з 24 лютого. Як Ви можете описати кількома словами, що для Вас окупація?

- Я без військових, політичних термінів висловлюю своє людське почуття, сприйняття реальних подій. Окупація - це страшно! Страшно, що серед мирного населення знаходяться озброєні люди, які не завжди й не всі поводять себе адекватно. Ти не можеш передбачити всі ситуації, змінити їх, але ти є свідком події. А дехто - і учасником, чи то жертвою дії окупантів. На окупованій території ти постійно чуєш, бачиш транспортні засоби з “буковками”, які їздять без правил. “Воєнний стан”, - кажуть і тут же завіряють всіх, що це якась спецоперація. Постійно чути гуркіт літаків, гвинтокрилів, Уралів, бухкання-бахкання… Стає ще страшніше, коли ти відчуваєш, що звикаєш до того всього. А всередині - з'являється злість чи то безпорадність. Не кажучи про зникнення елементарних соціальних послуг, необхідних ліків, товарів першочергової необхідності, обмеженість в транспортному сполученні. Страшно, коли ти дізнаєшся про зникнення знайомих і незнайомих тобі людей, коли без попередження проникають в домівки незнайомі люди, часто озброєні. Не тільки порожніють прилавки магазинів, а й пусті дитячі майданчики та порожні вулиці. "Тривожна" валіза переглядається посезонно втретє, гуманітарне піклування під озброєною охороною. І це в рідному місті, де тебе всі майже знають, ти, Боже збав, вийшов без документів… Блокпости, комендантська година, відсутність зв'язку - це все просто набридло. Ніколи не думала, що на старість, та й взагалі, нас може таке чекати...

- Чи була у Вас можливість виїхати з окупованої території та, якщо так, то чому вирішили залишитися?

- Пропозиції надходять кожного дня: від рідних, знайомих і просто знайомих з різних країн та міст. Я скажу вам так: “Життя - найцінніше, але Україна понад усе!”. Я виконую свою місію в рідному місті (яку не можу озвучити, такий вже в нас час). Моя домівка, мої вулиці й люди, що оточують мене, тварини, за якими я доглядаю - це ж все і всі, як члени сім'ї. Як можна їх кинути? Тому я тут і залишаюсь.

- Що б Ви могли порадити тим людям, які зараз в окупації, які находяться в стані страху та розгубленості?

- Ніколи не падайте у відчай! Це перше і головне, мабуть. Не панікуйте. Завжди оцінюйте ситуацію, майте здоровий розум. Контролювати інформацію. Допомагати один одном. Підтримуйте (морально, фізично, матеріально). Та, просто залишайтеся людьми. Бажаю всім миру, здорового глузду та Божої благодаті!

Ще одне інтерв’ю - з пані Оленою з Херсону. Жінка також попросила не називати свого прізвища, аби не наражати на небезпеку себе та своїх рідних. 

- На що схоже життя в окупації? Опишіть побут, будь ласка. 

- Життя в окупації схоже на пригнічений перебіг “від одного місця сховища до іншого” з постійним озиранням по сторонам в пошуках агресора з одночасним намаганням в перервах самого себе запевнити, що все нормально. Думаю, що вже заробила собі певну параною. Всі озираються на всіх та намагаються говорити здебільшого тільки на побутові теми. Більш-менш спокійно можна поговорити про "клятих окупантів" в переписках з близькими та з сім'єю за зачиненими дверима та майже пошепки. Плюс - зараз все ускладнюється сильним дефіцитом всього. Раніше теж майже нічого нормального неможливо було придбати, хоча ціни на всякий "російський непотріб" злетіли до небес. А зараз - навіть продукти купити складно. Ти постійно живеш в режимі очікування ЗСУ, не дозволяючи собі замислитись та об'єктивно оцінювати обстановку та можливі строки війни. Кожен маленький зсув лінії фронту дарує ейфорію, а постійні вибухи навколо - хоч і дуже лякають, але й дають надію та якусь злу радість. Ще одна психологічна травма - ми нікуди не виходимо зі свого району без, ну, дуже вагомої причини. Хоча майже фізично не можемо сидіти із дитиною вдома та раніше облазили все місто та любили подорожувати. Така собі ситуація із пандемією у десятому ступені. Ми тут намагаємось хоч якось підтримувати один одного. Більшою мірою заради дітей, які вже все розуміють, але за рахунок свого віку ще можуть швидко переключатись. Ми влаштовуємо святкування Днів народжень, спортивні змагання тощо. І всі чекаємо...

- Як люди сприймають окупантів? Як боретесь, захищаєтесь від них?

- Люди налякані і намагаються не перетинатися з ними. Головне правило - бачиш російського військового або ж підозрілу людину - обійди десятою дорогою. Я з своєю дитиною провела вже профілактичну бесіду, як поводитись та що відповідати, бо вона їх панічно боїться. І дуже лякається переплутати наших військових та орків. Ми навіть з нею виробили спеціальний код. Коли я скажу спеціальне слово, вона буде розуміти, що то наші і може вже побігти обійматись. Головні правила захисту: не привертати увагу, демонструвати спокій та нейтральність, не дивитись в очі, намагатись не пересікатись, а також - обов'язково чистити всі переписки та історії пошуку в телефонах.

- Як вам вдається займатися громадською активністю зараз?

- Я особисто ніколи не займалась громадською активністю раніше. Сім'я, робота, друзі. Зараз трохи включилась, бо інакше просто не можна. Мої друзі займались привезенням та роздачею гуманітарної допомоги в Херсон. Я роздавала гуманітарку нужденним (з-поміж хворих, пенсіонерів, сімей з дітьми) в своєму районі. Зараз залишилось тільки трохи запасів, які потроху роздаються, бо канали завозу гуманітарної допомоги перекриті орками. А зараз - ще складніше все, бо ситуація загострюється, вивозять людей та взагалі все, що погано прибито, постійно зникає Інтернет та зв'язок тощо.

- Що зараз вам найважче робити?

- Найважче - не впадати в апатію та підтримувати надію та настрій для своєї дитини. Бо кожен день схожий на другий. Ти трохи звикаєш до вибухів (хоча повністю звикнути до них неможливо), намагаєшся пояснити все дитині так, щоб вона зрозуміла і щоб не скоїти ще більшу психологічну травму (абсолютно нам всім буде потрібна армія психологів після цієї війни), спілкуєшся з сусідами та рідними на одні й ті самі теми. Все навколо ніби має сірий колір. І ти просто хочеш, щоб ти сам не став теж сірим, тобі не стало все одно на все.

 

- Чи змінилися ваші цінності, пріоритети?

- Більшість наших в місті (окрім явних колаборантів, яких здалеку видно) все розуміють та дуже чекають ЗСУ, не вірять жодному наклепу орків. Ми своїми очима бачимо російські ракети, які падають на місто та російські літаки, які їх випускають, а потім чуємо російські новини з російських пабліків, які звинувачують ЗСУ. Це настільки гидко й не вкладається в голові, що хочеться крикнути: “Кому ви це лайно на вуха вішаєте?!”. Ще більше здивування викликають ті, хто в це реально вірить. Я раніше ніколи особливо не замислювалась про патріотизм. А зараз від всього українського тепліє на душі. І я ніколи не думала, що моя шестирічна дитина така патріотка. Українські пісні про війну в неї улюблені, вона любить співати вдома гімн, а колись навіть влаштувала істерику зі словами: "Я не хочу в Росію! Ми будемо тільки в Україні!!!". Хлопці із ЗСУ для неї - дуже круті герої. І вдома навіть влаштовуються цілі плани їх зустрічі в Херсоні: що і як вона скаже, як обійме. Прямо зараз в пріоритеті - сидіти “тише миші” та дочекатись наших. Бо ми віримо в наших хлопців!

- Чи була можливість виїхати з окупованої території й, якщо так, то чому ви прийняли для себе рішення залишитися?

- Можливість виїхати була. Ми навіть зробили спробу виїхати з дитиною, але в той раз все вийшло дуже... критично, скажімо так. Ми були під обстрілом російських військових, бачили смерть і самі чудом залишились живі. Мала тепер категорично не хоче навіть намагатись, аж до істерики. Вона мені так і сказала: "Мам, я буду дуже за тобою сумувати, якщо ти поїдеш, але сама залишаюсь". Тому я вирішила, що ми дочекаємось Перемоги тут.