"Наші мужні захисники роблять усе для нашої ПЕРЕМОГИ, а душа України – це її пісня, її мова… Ми зрозуміли, що потрібно діяти, потрібно співати. Співати для тих, хто нас обороняє і тих, хто допомагає. Тільки завдяки спільній і системній роботі ми досягнемо успіху. Кожен з нас має розуміти, що у захисників має бути надійний тил", - інтерв'ю з Мариною Ткачук, журналісткою, волонтеркою з Житомирщини. 

Марина Ткачук – студентка, активістка, творча особистість, займається вокалом. До 24-го лютого 2022 року була тележурналісткою, а з початком повномасштабного вторгнення ворога - стала ведучою новин. Родом дівчина з селища Озерного, Житомирської області. Наразі працює в Центрі культури і творчості Новогуйвинської громади. Марина усіляко намагається підтримувати українське військо: самостійно збирала кошти на потреби захисників, співає на благодійних концертах та, безпосередньо, для військових. Більше – в нашому інтерв’ю.

- Яким було Ваше 24-те лютого?

- Я живу у військовому містечку, тому усі жахи цього повномасштабного вторгнення почула і побачила одною із перших. Тоді ще не відчувалося страху, бо ж раніше таких звуків ніколи не чула, і мозок відмовлявся вірити в усе те, що відбувалося. Однак, коли я прокинулася від вибухів, одразу зрозуміла, що діється. На той момент я працювала журналісткою, нам розповідали, як потрібно діяти у такій ситуації. В останній спокійний день нашого життя, 23-го лютого, мені вдалося зробити декілька інформаційних сюжетів (про домедичну допомогу, про укриття і «тривожну» валізку), тому я розуміла, як потрібно діяти саме зараз. Щоправда, свою валізку я зібрати не встигла і вибігла з дому лишень з документами. Та я точно знала, що маю їхати на роботу. Я мала опанувати себе та інформувати людей.

- Що змінилося у Вашій роботі?

- Вже приблизно о шостій ранку я була на роботі. Тоді ми з колегами ще не розуміли, що робитимемо далі і як налаштувати комунікацію з глядачами. Щоправда, за дві години ми вже дали перший випуск новин, а особисто я вийшла у прямий ефір з першого брифінгу начальника обласної військової адміністрації. Але моя діяльність змінилась, можна сказати, перевернулася з ніг на голову. До 24-го я була звичайним журналістом, а стала ведучою новин. Багато колег тоді поїхали, але люди чекали від нас інформації. Відтоді впродовж пів року я не вставала з робочого місця: спочатку треба було обробити інформацію, а за тим вийти у прямий ефір.

Хоча й було дуже страшного, але ми працювали без вихідних і нормального відпочинку. Я не могла повернутися додому, тому колеги запрошували до себе і усіляко підтримували.

Ми працювали у режимі нон-стоп. Та от тільки декілька моментів я ніколи не забуду. Одного разу вибух стався у місті, але на той момент ще не було оголошено про небезпеку. Тоді відверто охопив страх, але ж мене дивилися люди, і я мусила тримати себе в руках. Та найстрашнішим для мене став інший випадок, коли ворожий літак пролетів просто над головою і випустив ракету, яка впала зовсім близько. Звичайно, дуже болючою темою стало поховання наших ГЕРОЇВ. Ми домовилися з колегами їздити по черзі. Це невимовно боляче, адже Україна втрачає найкращих своїх синів… Але з кожним днем упевненість, що ми маємо робити усе для підтримки українського війська і нашої найбажанішої перемоги росла.

Я старалася працювати на совість, і це приносило свої плоди. Люди дякували і чекали щоразу на новий випуск. Був момент, який розчулив до сліз. Це сталося, коли мама загиблого ще у 2014-му році захисника сказала: «Наша дівчинка, ми тебе дивимося і нам на душі стає легше».

Тоді ж я отримала свою першу професійну нагороду від Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Це було дуже неочікувано, адже я просто робила те, що вмію і те, що потрібно тут і зараз.

- Як загалом змінилося Ваше життя від початку повномасштабного вторгнення росії?

- Певно я почала цінувати те, що раніше здавалося буденним. Почала цінувати дружбу, рідних та й взагалі спілкування з людьми. Зрозуміла, хто є хто у моєму житті, адже, як виявилося, ті кого ти любиш можуть просто в одну секунду зрадити, покинути… Та це не стало приводом для розчарувань. Війна показала кожному, хто на що здатен. Також я зрозуміла, що війна об’єднала людей, коли відкрила перший збір на допомогу захисникам.

- Якими були Ваші кроки у волонтерстві?

Мій біль за Україну живе в серці ще з 2014-го року. Тоді я тричі влаштовувала благодійні концерти на підтримку славетної 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, бо просто не могла всидіти на місці, коли захисники боролися за нашу свободу.

А ось з початком повномасштабної російської навали я вирішила: треба підтримувати українських оборонців чимдуж. Тоді ж запитала у своїх знайомих, що наразі потрібно. Деякі речі вдалося дістати у волонтерів, благодійників, а ось дещо вартувало дорого, тому і вирішала сама відкрити збір.

Хлопці попросили квадрокоптер, адже сучасна війна потребує сучасних методів боротьби. Тоді колеги ще сміялися, бо ж за 10 хвилин на картку надійшло 25 тисяч гривень від людей. Я плакала від того, який же наш народ неймовірний.

Загалом вдалося зібрати понад 70 тисяч гривень. Квадрокоптер мені привезли з Польщі, тому вартість була меншою, ніж очікувалось. На решту купила хлопцям п’ять зарядних пристроїв для рацій, а на невеличкий залишок, здається гривень 200, – паяльник.

- Ви казали, що організовували концерти. Розкажіть про цей напрямок Вашої діяльності?

- Окрім журналістики, я займаюсь музикою. Через певні обставини прийняла рішення звільнитися з телеканалу і зараз присвячую своє життя мистецтву. Разом з колегами ми не зупинилися допомагати. Працівники культури в одну мить стали «бджілками», адже робота в тилу завжди знаходиться. Треба плести сітки, маскувальні костюми, робити окопні свічки, готувати їсти для військових…

Ми неодноразово робили концерти для захисників, а також і благодійні, де збирали кошти на потреби військових. Одного разу вирішили підбадьорити поранених воїнів у госпіталі. Тоді ж усі згуртувалися і напекли хлопцям домашніх пирогів і багато різних смаколиків.

- Як Ви вважаєте, мистецтво впливає на життя людей? Які основні меседжі Ви намагаєтесь донести до суспільства через свою творчість?

- На початку повномасштабного вторгнення взагалі було ні до творчості. Наша увага перемикнулася в інше русло. Зовсім не співалося… Однак, коли люди вже зібралися з думками, опанували емоції, стало більш зрозумілим, що зараз можуть робити працівники культури.

Наші мужні захисники роблять усе для нашої ПЕРЕМОГИ, а душа України – це її пісня, її мова… Ми зрозуміли, що потрібно діяти, потрібно співати. Співати для тих, хто нас обороняє і тих, хто допомагає.

Ми почали їздити у різні куточки і збирати кошти для українського війська. Люди дякували, що мали змогу трішки розвантажитися і послухати гарну українську музику. А нам було приємно, що в єднанні можемо робити гарні справи. Відтак, окрім закупівлі певних речей найпершої потреби для захисників, нам вдалося купити тепловізор для воїнів на Бахмутському напрямку. Тепер наші «котики», як ми ніжно називаємо хлопців на роботі, можуть бачити і вдень, і вночі.

Ми з колегами вирішили піднімати й моральних дух. Відтак, народився кавер на пісню «Враже». Ми зняли навіть кліп і презентували його 14 жовтня у День захисників і захисниць України. Тоді ж я отримала найкрасивіші квіти, бо ж вони були від наших найкращих воїнів. Заради таких реакцій і хочеться робити все більше і більше.

- Що Ви можете сказати з огляду на майже рік повномасштабної війни? Щоб хотілося донести людям?

- Насправді я точно знаю, що нам в жодному разі не можна здаватися. Я точно знаю, що тільки у єдності наша сила.

Тільки завдяки спільній і системній роботі ми досягнемо успіху. Кожен з нас має розуміти, що у захисників має бути надійний тил. Ми усі маємо допомагати й ця допомога може бути не тільки матеріальною. Можна прийти й декілька годин поплести маскувальну сітку, можна приготувати їсти, можна навіть підтримати добрим словом. І таких речей робити можна безліч. Просто важливо не здаватися і не опускати руки.

Авторка: Катерина Вестимова, координаторка ВІ "Активна Громада" у місті Житомир