Про роль медіа в умовах війни, історії людей, які живуть на "нулі", руйнування, що лишають по собі окупанти та війну, яка триває всередині нас – в інтерв’ю із журналістом, директором радіостанції «Богуслав-FM» Віктором Коломійцем, який вже 9 місяців тримає інформаційний фронт в умовах повномасштабної війни.

"Не сприймати війну, як буденність. Ні в якому разі не треба опускати руки, не треба тікати і не треба зупинятися. І всіма можливими способами допомагати. Кожен на своєму фронті".

Про роль медіа в умовах війни, історії людей, які живуть на "нулі", руйнування, що лишають по собі окупанти та війну, яка триває всередині нас – в інтерв’ю із журналістом, директором радіостанції «Богуслав-FM» Віктором Коломійцем, який вже 9 місяців тримає інформаційний фронт в умовах повномасштабної війни.

– Давайте розпочнемо з ролі ЗМІ в умовах повномасштабної війни. 

- Перше, що я хочу сказати щодо медіа: сказати що вони важливі, - це не сказати нічого. Вони мегаважливі. Але, на відміну від росії, яка з допомогою так званих "медіа", формує свою пропаганду – то Україна і іноземні медіа ставлять на меті інформування всього світу. От недарма журналістів називають "четвертою владою". Адже з допомогою медіа і формується загальне бачення, навіть в урядів інших країн щодо допомоги Україні. Тому що, до прикладу, коли ми знаходимося "на нулі" і там хлопці кажуть про свої потреби, іноземні медіа ретранслюють це в себе вдома. А ЗМІ у нормальних країнах дуже моніторяться урядом і на такі речі реагують.

– Можна сказати, що журналісти – це така «зв’язкова ланка»?

- Однозначно, 100%. Тому що, одна справа, коли тобі чітко кажуть, що потрібно, яка і скільки зброї – тобто те, що надходить від Міністерства Оборони України. А інша справа, коли журналіст сам все бачить безпосередньо "на нулі" і він точно це знає від бійців. Часом бійці говорять те, що неприйнято говорити, або ж соромно – умовно, що не вистачає військової форми зимової. Тобто, ми говоримо що ніби в нас все ок, але ж розуміємо, що є з цим проблеми. І тоді урядові організації, неурядові, різні волонтерські ініціативи за кордном, зокрема, реагують на ці всі речі і відправляють саме туди, звідки був зроблений репортаж. Тому, медіа дуже важливі.

– Чому саме цей напрямок діяльності, саме ця "ніша"?

- Я – військовозобов’язаний, я не служив, в мене звання рядовий, але спеціалізація моя - "перекладач військової преси". Я працюю в медіа вже багато років і володію іноземними мовами. Тому, в мене неодноразово виникало бажання і я подавав документи на роботу прес-офіцером. Я зараз це вперше говорю. Адже, я вважаю, що сидіти вдома і нічого не робити взагалі у війну – це неправильно. До цього я займався волонтерською допомогою і гуманітарною. А потім мені треба було не просто сидіти вдома, а якимось чином долучатися до боротьби з рашистами. І я долучився так, як я міг – допомагаючи інозменим журналістам працювати і робити матеріал. А паралельно з цим я подав документи на один із напрямків для того, щоб стати прес-офіцером. Там зараз досі формується ця посада, адже бюрократія в МО нікуди не поділася, вона залишається. І через це дуже багато мороки саме з цим. Але коли я спілкувався з прес-офіцеркою, з якою працював, вона мені розповіла, що що вони часто роблять більш механічну роботу – логістичну, інформаційну. Вони не можуть донести до іноземного журналіста всю картинку, описати її і правильно перекласти, щоб журналіст зрозумів, що насправді відбувається. Через те, журналісти, які їздять і розповідають не тільки, грубо кажучи, переклад, а й те, що відбувається довкола, і те, що цьому передувало, і те, до чого це може призвести, і те, з чим це повязано – це важливо. Тому, зараз от така дилема – з однієї сторони хочеться і бути там, з іншої – ти вагаєшся, де ти важливіший, потрібніший.

– В чому саме полягає Ваша робота, якщо детальніше?

- Я працюю з різними журналістами: з різних медіа, з різних країн. І вони працюють у форматі ротації: приїжджають, місяць відпрацювали і поїхали, через три місця - знову повернулися. І тому вони розуміють ситуацію не дуже глибоко. Те, що поверхнево видають ЗМІ – те вони і знають. Тому я фактично для будь-якого журналіста, формую "порядок денний" нинішньої ситуації. Тобто, повністю розписую його роботу на найближчий час. До прикладу, я знаю, що розпочався контрнаступ на Херсонщині і от-от має бути звільнено Херсон, знаю, які населені пункти вже звільнені, куди можна поїхати, що можна дізнатися, як можна зробити матеріал, шукаю героїв для його сюжету, людей, які можуть розказати цікаві речі, відводжу на хороші локації, для того, що вони могли зробити сильні фотографії, аби максимально зацікавити людей і показати ту ситуацію, в якій жило місто чи населений пункт, чи конктрена сім’я. Тобто, я повністю забезпечую його від початку і до самого кінця – логістика, переклад, організація візиту в рамках закону, акредитації. Тобто, я все це проходжу разом з ними. В цьому полягає моя робота.

– На яких напрямках вже працювали?

- Напрямки були найрізноманітніші. Звичайно ж, як і для будь-якого журналіста, важливо побувати там, де найгарячіше. Адже це і вдалі кадри, вдалі розповіді, історії, цікаві аспекти. Тому, ми були дуже багато де на Харківщині: це Ізюм, Купянськ, багато населених пунктів на кордоні із рф, це села, які знаходяться безпосередньо на Харківщині, які були окуповані або які повністю зруйновані. Другий напрямок – це більше південь. Ми були і на Херсонщині у звільнених населених пунктах. Кривий Ріг, Дніпро – здавалося умовне мирне місто. І також Київський напрямок, ми були і у Чернігівській області у звільнених населених пунктах, ми були і в Ірпені, Бучі. Фактично, прикордоння, яке було окуповане – то всюди були.

– Військові репортери говорять про те, що нині дуже важко отримати необхідні доступи і дозволи журналістам і українським, і іноземним. І, часто йдеться про те, що це значно ускладнює роботу медіа. Яка Ваша думка стосовно цього?

- Це насправді так. Але, треба розуміти, що ми живемо в умовах війни, найстрашнішої війни з часів Другої Світової. І держава Україна, її тут можна зрозуміти, переймається певними моментами безпеки – як і українських журналістів, так і іноземних. Тому, дуже часто такі речі вони обгрунтовані, аргументовані і правильні, напевно. Часом буває й справді така незрозуміла бюрократія, адже вона нікуди не поділася, і вона далі є в МО. Наприклад, свою акредитацію для того, аби я міг працювати в зоні бойових дій, я чекав більше двох місяців. І я на свій страх і ризик їздив без акредитації – представлявся просто, як водій і все. Але коли безпосередньо потрапляєш на "нуль", то вона там точно необхідна. Були випадки, коли журналісти різних іноземних медіа потрапляли на деокуповану територію без акредитації. Окрім того, що ти маєш акредитацію, ти маєш отримати додаткову, на певний напрямок і тд. Тому вони вирішили це обійти і поїхали самостійно. Перший момент – це незаконно, другий – це небезпечно. До прикладу, мені розповідав один із моїх іспанських колег про те, що вони поїхали з якимось провідником полями-лісами і потрапили під обстріл. Вони вискочили з машини, її обстріляли, вони ховалися за цією машино. Благо, вони не постраждали. Моя ж мета – показати об’єктивну картинку того, що відбувається, а не погоня за сенсаціями. Але те, що бюрократія є – це справді, але повторюся – вона обгрунтована.

– Кожна така поїздка – це історії війни, це люди і їхні життя, які докорінно війна змінила. Які історії запам’яталися найбільше?

- Будь-яка поїздка дуже важка емоційно. Тому що, коли ти виїжджаєш з умовно мирного міста, на кшталт Богуслав, де, слава Богу, не було прильотів, де немає зруйнованих будинків, де люди живуть умовно звичайним життям. І ти потрапляєш в таку ж Україну, але яка повністю зруйнована, яка насичена людським горем, смертю, яка насичена безпосередньою війною, де постійно гримить, стріляють – то тобі просто дуже важко. Так, з часом в тебе формується стійкий імунітет, але все одно – це дуже важко. Я пам’ятаю, ми були у Харкові, саме до звільнення області, це був серпень, ми там були близько тижня і щоночі гриміли так сильно, що тебе просто викидало з ліжка. Тобто, на той момент, повітряна тривога оголошувалася вже після обстрілів. Тому що, прикордоння не встигало реагувати – спочатку вибухи, а потім тривога. Через це, вже після вибухів спускаєшся і біжиш поміж двох стін чи в сховище. А люди в таких умовах там живуть. Тому це надзвичайно важко. Щодо історій – то є дуже страшні. Я памятаю свій перший візит саме в Харків, Салтівка – 16-поверхівка, повністю один підїзд зруйнований, от знизу до гори повністю завали. І це був травень орієнтовно. Ми спілкуємося із місцевим жителем, а він каже, що цей будинок був зруйнований в кінці лютого і там досі люди, досі тіла. І на той момент їх неможливо було звідти забрати. І лише в червні чи в липні почали розбирати завали і витягувати тіла. Це жах.

Також я дуже добре памятаю історію в Ізюмі. Він був окупованим, але його перед цим дуже сильно бомбили рашисти для того, щоб захопити. Історія одного чоловіка – в його підвалі в приватному будинку жило близько 80 людей. І от він розповідає про те, що найменшому жителеві цього підвала було 2 місяці, найстаршій жінці – 90 років. І вони збирали дощову воду, щоб дитину помити, якимось дивом знаходли воду, щоб зробити суміш для дитини. І в один день бабусі цій виповнилося 90 років і вони довго думали, як її привітати. І в когось із жителів навколишніх будинків знайшли апельсин. І вони цій бабусі подарували апельсин. Вона раділа як дитина. От для нас апельсин – це таке, а для іспанців, які робили сюжет – це те, що взагалі "валяється під ногами". А та бабуся плакала просто, коли їй подарували апельсин. В цьому ж Ізюмі історія дівчини, яка була в цьому ж підвалі. Вона жила у пятиповерховому будинку, і сусідка зверху була прикована до інвалідного візка, тобто, вона була не ходила взагалі. І коли розпочалося бомбардування – цей будинок був розбомблений і він горів три чи чотири дні. Зрозуміло, що ця жінка і загинула там. І коли дівчина нас туди повела і ми на власні очі побачили цей інвалідний візок – це не описати словами. Тобто, ця жінка заживо згоріла в тому будинку, а інвалідний візок просто залишився стояти посеред кімнати.

Велика Олександрівка, Херсонщина. Розповідь одного молодого чоловіка. На момент окупації його дружина от-от мала народити. Він служив у поліції і рашисти прийшли до нього і сказали: "Ти йдеш до нас служити, а якщо не підеш, то твоя дружина буде народжувати як собака – на вулиці". А це квітень, це ще холодно. Казали, що для неї не буде жодної медичної допомоги, що буде те й буде. І взагалі, її доля незрозуміла з цією маленькою дитиною. Виникає питання – як ви, [кончені мразі], можете грати на таких речах? Це ж точно йдеться про слабких людей. Бо ви ж не стали, умовно кажучи, обличчям до обличчя з чоловіком і якось там змагаєтесь, ви воююте з вагітною безпомічною жінкою і з її ненародженою дитиною! Як взагалі можна цим маніпулювати? Чоловік, між іншим, не пішов служити, на очі він то погодився, але не пішов, жінка його народжувала вдома, на День Перемоги над нацизмом у Другій Світовій, між іншим.

Лиман, Донецька область. Ми були там під час ексгумації тіл, коли вже було звільнено місто. Одна справа, коли ексгумовують тіла дорослих людей, ти наче розумієш – війна, загиблі люди. Але коли ексгумовують тіла дітей – в мене немає слів, як це описати.

Бувають такі речі, коли просто морально дуже виснажений, тобто тебе виснажує якийсь довгий процес і в якийсь момент ти зриваєшся. От я до прикладу розкажу історію. Ми робили інтерв’ю з Азовцем. 25-річний боєць Азову, Давид, він тримав оборону Азовсталі, один із командирів. Далі він потрапив у полон до росіян. І потім йому вдолося повернутися в Україну. Відразу скажу, що нам заборонили говорити про умови утримання там, взагалі про полон, адже ще досі азовці на той момент були у полоні і щоб не зірвати якісь домовленості вони про це не розповідали. Єдине, що він сказав, що його тримали в одиночці, адже вважали його особливо небезпечним. Він розповідає свою історію. "Чому Азов?", - запитує його журналіст? А він розповідає, що у 2014 році Маріуполь було захоплено рашистами, а він тоді ходив у школу. І саме Азов звільняв Маріуполь і він каже, що дуже надихнувся саме цим полком, і вирішив, що коли досягне повноліття – піде туди служити. І він пішов. Також розповідав, як вони виживали, безпосередньо, на самій Азовсталі, коли велися бойові дії. До прикладу, в них було 8 кг гречки на 200 людей, вони пили воду з труб, не бачили денного світла, їх постійно бомбили, люди помирали безпосередньо там. Потім він розповідає про власне бачення війни, про те, що він пережив, розповідав про те, що військові чини, не з Азову, багато повтікали – це теж правда. Наприкінці ми його запитуємо, чи є якісь умови для його повернення на службу чи взагалі заборонено повертатися? А він каже, що не знаю, чи є такі умови, що йому байдуже! І він точно повернеться і далі буде служити. Це той момент, коли я надриваюся, для себе навіть не очікуючи. Ти бачиш молодого хлопця, який пережив такі речі, що нам всім і не снилося, дуже багато складних і важких речей і, попри все це, говорить: "мені однаково, я повернуся і все одно буду воювати". Тут в мене відбувається надрив, я зупиняюся, в мене ком в горлі, зриваюся просто. І оце речі, які переживати найважче. Адже, дуже важко переналаштуватися на робочий лад потім. І це історія однієї людини, а скільки таких подібних історій молодих людей, фактично всередині яких війна. Їхнє життя – це війна. Свої найкращі роки вони віддають війні, вони свідомо йдуть далі. А є і хороші, оптимістичні історії. Коли ми були перший раз у Харкові – ми зустріли біля одного із зруйнованих будинків літнього чоловіка. Йому 65 років. Він був добре напідпитку, хоча тоді був ранок. Він завів нас в свою квартиру. Він стоматолог, все життя цим займається. Приватну практику мав у своїй квартирі – там в нього був стоматологічний кабінет і він там працював. В лютому місяці розгромили будинок, в квартирі повилітали вікна, аппарат розбитий і не придатний до використання. А особливість цього стоматолога була в тому, що він був… без зубів. Каже, що немає за що їх зробити, вже не працює. І, я так розумію, що людина почала "йти на дно" – почав випивати і все. Кожен з нас дав йому по 100, 200 грн – він дуже дякував і у відповідь щось пропонував: банани, до прикладу. І ми поїхали. Повернулися ми в Харків з цими самими журналістами в жовтні. І вирішили знайти цього стоматолога. Ми знайшли будинок той, і почали розпитувати сусідів про нього. Виявляється, він переїхав у інший район, знайшов роботу і зараз працює. Ми дуже здивувалися. Нам дали його координати і ми поїхали до нього. Виявилося, що він абсолютно випадково зустрів свою давню знайому, колегу. І вона, бачачи, що він "йде на дно", вирішила йому допомогти. Вона взяла його у свій стоматологічний кабінет, дала йому можливість працювати, вилікувала його зуби, знайшла йому квартиру, яку він зараз орендує. І коли ми його зустріли – це був зовсім інший чоловік: тверезий, із зубами, на роботі, у халаті, він чистий, в нього все дуже добре. Ми зробили з ним дуже хороше оптимістичне інтерв’ю і навіть тоді, в кабінеті він захотів нам щось подарувати – каже: в мене є упаковка масок для обличчя, візьміть! От про що це говорить? Війна зламала далеко не всіх і як люди в таких умовах все ж таки допомагають один одному не впасти. А якщо навіть і впав – то вони тебе підіймають.

– Зараз дуже важко щось планувати, та все ж – чи були думки про те, що найперше зробите після Перемоги?

- Я скажу дуже банальну річ: я дуже хочу поїхати в Крим. До війни і в дитинстві я у Криму був практично щороку. Об’їздивши дуже багато країн Європи і не тільки Європи: такого поєднання природи, як в Криму, де є красиві гори, море, клімат, степи, природа, рослинність – я не бачив більше ніде. Буває навіть таке, що мені Крим сниться. Я там і працював деякий час – у літніх таборах. І я би дуже хотів поїхати в Крим в Алупку, наприклад. Або в Місхор.

– Щоб Ви побажали українцям?

Я би побажав не сприймати війну як буденність. Багато людей звикли, що війна і дехто опускає руки, дехто виїжджає за кордон, дехто взагалі нічого не робить. Треба зрозуміти, що війна, і в історії вона буде названа саме Вітчизняна – вона йде за незалежність. А у Вітчизняній війні дуже важлива участь всіх людей. Чим завгодно, як завгодно. Хтось донатить, хтось волонтерить, хтось їздить на фронт, хтось служить, хтось працює в органах місцевого самоврядування і продовжує забезпечувати життя на місцях, хтось на підприємствах і сплачує податки, бізнес так само працює – всі мають об’єднатися і працювати на Перемогу. Кожен на своєму місці. Найлегше втекти. І звідти давати поради, є таких дуже багато. Я ні в якому разі не засуджую жінок і дітей, які виїхали. Але я засуджую чоловіків. Для мене дуже дико, коли туди їдуть чоловіки. Особливо ті, які можуть бути корисними тут. Зрештою, у нас є обов’язок захищати країну. Тож, ні в якому разі не треба опускати руки, тікати, зупинятися. Треба всіма можливими способами допомагати. Кожен на своєму фронті!

Інтерв’ю підготувала: Анастасія Ращенко, координаторка ВІ «Активна Громада» у м. Богуслав

Фото: Facebook Віктора Коломійця