Про те, як волонтерство та надії на дива допомагають переживати цей важкий етап – дізнайтесь з інтерв’ю.

«Оксано, куди ти йдеш? Війна почалась». Такі слова киянка почула від свого чоловіка 24 лютого. Через бойові дії парі довелось покинути домівку. Аби не залишатися з новинами наодинці, вони почали займатися волонтерством. Про те, як волонтерство та надії на дива допомагають переживати цей важкий етап – дізнайтесь з інтерв’ю.

- Розкажіть трохи про себе: чим займаєтесь, звідки Ви родом?

- Через бойові дії виїхала з Києва до Чернівців. Все своє життя провела в Києві, тому переїзд дався мені трохи складно.

Я російськомовна людина, але мені завжди подобалось, як люди говорять українською. Сама ж розмовляла російською або на суржику. Але війна стала для мене таким поштовхом розмовляти та думати українською. Тому зараз відвідую онлайн курси української мови. А російська – це інструмент спілкування з російськомовними.

Я люблю парфумерію і зібрала свою невеличку колекцію, на сьогодні в мене вже 70 різних брендових ароматів.

 - Як ви дізналися про те, що в нашій країні почалась повномасштабна війна?

- Дізналася від чоловіка. 24 лютого вранці збиралась на роботу, чула якийсь шум на вулиці, проте не звернула уваги. Приблизно о 6:45 хотіла вже виходити з дому, а чоловік зупинив і запитав: «Оксано, куди ти йдеш? Війна почалась». Звичайно, в мене був ступор. Я все одно пішла до метро та про всяк випадок вирішила перевірити наш робочий чат, де написали, що на роботу виходити не потрібно. Я повернулась додому, по відчуттю було щось таке страшне, незрозуміле, бо ми до цього не готувались. Коли про це дізналась, то зовсім не вірилось, що це правда.

Хоча напередодні дивилися програми, з яких було зрозуміло, що росія почне напад. Але я відмовлялася в це вірити. Та й зараз в мене нема повного розуміння, якийсь дисонанс в голові.

Ми повірили, що це війна, коли почали чути вибухи.

Ми живемо на Оболоні в Києві та саме там було чутно сильні вибухи з Гостомелю, Ірпеня, Бучі. Це було приблизно 20-30 км від нас. Були такі вибухи, що шибки тряслись, відчувалась вібрація. Страшно від того, що незрозуміло, коли саме починається тривога, а коли вона закінчується. Це вже зараз ми знаємо як це, а тоді ми були налякані та не знали, як себе поводити. Провели декілька ночей в бомбосховищі та вирішили їхати, хоч і було страшно покидати домівку.

 - Як ви себе почуваєте на новому місці? Як зараз складається ваше життя?

- Спочатку було дуже важко, два тижні я була в якомусь ступорі. Я знала, що потрібно волонтерити, щось робити, бо залишатися з новинами сам на сам було дуже складно.

Мені хотілось бути чимось корисною. І насамперед це не через те, що я там така хороша людина, а в першу чергу це є заспокоєнням для мене, для моєї совісті. У волонтерському центрі «Олімпія», де мій чоловік допомагав розвантажувати фури, я побачила оголошення. На кухню були потрібні волонтери. Там я зрозуміла, що корисна на всі 100%. Трохи важко, але таке задоволення від того, що ти робиш щось корисне. Розумієш, що це дуже допоможе тим же переселенцям, військовій адміністрації. Кожен день ми готуємо обіди на 500 людей.

- Чи плануєте повертатись в Київ?

- Так, плануємо. Для мене своєрідний маркер для повернення – 9 травня. Якщо до 9 травня все буде добре, то будемо повертатись.

- Як ви себе підтримуєте у цей непростий час? Можливо Вас хтось підтримує?

- Мене сильно підтримує мій чоловік. Після новин про Бучу в мене була істерика, чоловік довго мене заспокоював.

По-перше, я звертаюсь до Бога, я вже давно віруюча, але особливо зараз я відчуваю підтримку Бога. І розумію, що наші молитви потрібні не тільки нам, а й нашим захисникам. Я бачу як Бог поруч творить дива по нашим молитвам. Наприклад, як вороги самі себе підбивають. Читаєш про це новини і дійсно розумієш, що це чудо для нас.

По-друге, волонтерство на кухні. Коли я там, то я відволікаюсь від цих шокуючих новин.

По-третє, моє хобі. Коли почалась війна, я не могла думати ні про що, але потім зрозуміла, що моя колекція парфумів також мене підбадьорює. Це для мене своєрідна аромотерапія.

- Чого бажаєте найбільше зараз?

- Найбільше хочеться повернутися додому, бути у своєму домі та спокійно ходити на роботу. Я розумію, що вже не буде так, як раніше, що буде все по іншому. Але ми змінилися і все буде набагато краще.

Я відчула, що я українка, стала писати пости українською. Хочу повернутися додому, відкрити свою крамничку з парфумерією, продовжити займатися своєю улюбленою справою.

- Що побажаєте українцям та Україні?

- Я хочу зробити комплімент українцям, бо в церкві, в яку я ходила, була така традиція. Українці дуже сміливі, чесні, досить інтелігентні, обізнані та працьовиті. Мені подобається, що саме зараз ми згуртувалися так, як ніколи. Українці дуже волелюбні, мені краще померти ніж бути в окупації, в рабстві. Мої європейські друзі захоплюються нами, це мене підтримує, і я так пишаюся нами всіма, що ми патріоти. Я маю друзів росіян і вони хочуть бути українцями, вони вивчають нашу мову. Мне це вражає, бо це значить, що вони бачать які ми та хочуть бути схожими на нас. Хочу побажати, щоб у нас була відновлена квітуча земля, щоб будинки були ще кращі ніж були, а дороги кращі ніж в Європі. Перемога в нас буде обов’язково, хоч це й буде важко, але я знаю, що ми вистоїмо і будемо переможцями.