Інеса з Докучаєвська, який у 2014-му році тимчасово окупували росіяни. Утім, вона виїхала до Новотроїцького, бо ніколи б не змогла жити на окупованій території. Вона каже, що все її життя – це Україна. Аби врятувати свого сина, вона була вимушена виїхати до безпечної Південної Кореї. Там, за тисячами кілометрів, вона сумує за українськими полями, соняшниками, дорогами, запашним волноваським хлібом.

“Хотілося б мені бути в Україні, бути корисною, але я розумію, що в мене є дитина, це моє майбутнє. Це майбутнє України, мені треба його берегти і зробити все, щоб моя дитина більше не почула цих страшних звуків. Він поводиться добре, в нього немає психологічної травми, але він щодня говорить про війну, він дуже чітко розпізнає жовто-блакитні кольори, де б він не побачив. Він дуже ідентифікує себе, каже, що він українець. І він знає, що таке війна”,   – каже Інеса.

Я народилася в Докучаєвську, який у 2014 році окупували росіяни. Ще тоді, коли до нашого дому вперше прийшла війна, всі мої родичі роз'їхалися хто куди. Там залишалась лише моя бабуся. Я ж поїхала до Новотроїцького, а працювала у Волновасі. Спочатку в благодійному фонді “Я – Волноваха” — надавала юридичну допомогу тим людям Волноваського району, які знаходяться на лінії фронту. Потім три роки пропрацювала помічницею народного депутата України Дмитра Лубінця. За цей час ми зробили дуже багато для Волновахи. Місто і Волноваський район розквітли.

Згодом я вирішила змінити професію. Проходила різні курси: SMM, іміджмейкера, інстаграм-маркетолога. З 2020 року до початку повномасштабної війни працювала на підприємстві Волноваський хлібозавод менеджером зі зв’язків з громадськістю.Це було потужне, розвинене і сучасне підприємство.

Як і всі, мабуть. Переважна кількість українців прокинулись 24 лютого від вибухів.

У Новотроїцьку я жила вздовж лінії фронту. Там періодично пострілювали, тож я до тих звуків звикла, як би страшно то не було. Я знаю, як прилітають “гради”, тож це не сплутаю це ні з чим. А ось у Волновасі такого раніше не чули. Тому місцеві дуже злякалися. О 5 ранку мені написала колега з Волновахи. Я прокинулася від того, що смски надходять одна з одною. Колега пише: “Інесо, в нас стріляють. Тут різні спалахи. Я збираю валізи, сідай в авто, бери Давида і їдь з нами в Запоріжжя”. А я їй відповіла: “Катю, почекай, хто знає, що ще там буде? А там ще й стріляють. Лячно з дитиною їхати трасою, там бомблять”.

Я одразу почала новини читати. Тоді дізналась, що путін вигадав якусь спецоперацію. Від блогерів, друзів, знайомих з інших міст я дізналася, що це не тільки в нас. Це не тільки Волноваха, Новотроїцьке, це вся Україна. Спочатку я не вірила, що це може бути повномасштабна війна. Коли по всій країні зранку прокинулися люди від бомбардувань. Напевно, я й досі це не усвідомлюю. Частина мене щиро бажає перемоги і слідкує за новинами, розуміє, що відбувається. А інша частина — досі не хоче сприймати цю реальність. Як таке може бути у 2022 році, в нормальному, цивілізованому світі? Як у 2014 році я не розуміла, що відбувається для чого це все, так і зараз. Але маємо, те що маємо.

Ми не виїхали одразу. Хотіла залишитись вдома і подивитися, як воно буде. Думала: якщо стане гаряче, будемо вириватися. 25 лютого я поїхала до Волновахи, аби зняти готівку. Там вже було гаряче. Я ще заїхала на підприємство і забрала трудову книжку. Не знаю, чим я тоді керувалась та нащо мені потрібно була ця трудова книжка, але я її забрала. Звідти додому в Новотроїцьке я повернулась о 12-й годині. Буквально за півтори-дві години Волноваху почали вже накривати російські війська. Ми ще були вдома, сиділи в коридорі. Тоді мені здавалось, що так безпечніше. Я зараз вже розумію, що це ненормально, ніякий коридор від ракет не врятує. Тоді ще не дуже вірилось в те, що буде настільки гаряче, настільки жорстоко і по будинках. і інфраструктурі.

Ми були у коридорі три дні. Новотроїцьке обстріляли «градами» зі сторони Докучаєвська. Влучили в газову трубу та тепломережу. В нас вже не було води, частково світла, інколи – зв'язку. Мої родичі дуже переймалися за мене і запросили нас до себе закордон.

В наших знайомих в місті є напівпідвальне кафе і вони запропонували нам побути там, бо там хоч трішки безпечніше. Тоді ще було світло. Ми мали нормальні умови, у діточок навіть була підлога з підігрівом. Нас було 50 людей під п’ятиповерхівкою. Ми майже не виходили на вулицю через постійні обстріли.

Тож ми провели в Новотроїцькому тиждень. Волновахи на той час вже не було.

1 березня Новотроїцьке знову обстріляли. Ближче до ночі нам відключили світло. Я вже тоді сиділа і думала: а що далі? Тобто дорослі окей – якось протримаються. А що робити дітям? Як мені дитині пояснити, що ми не можемо поїсти приготувати?

Потім відключили мобільний інтернет. Тоді мені зателефонував хрещений мого сина Давида з Дніпра. Він військовий і жорстко мені сказав: “Чого ти чекаєш? Зараз світло відключили, завтра не буде ще чогось, газу немає, опалення немає, чого ти чекаєш? Коли ви будете на багатті їжу готувати? Завтра ж виїжджайте в Дніпро”. Я така людина, що сама б не зателефонувала. Та ц дуже лячно було виїжджати в нікуди. Їхати просто навмання, тим паче з дітьми. Але ми все ж надумали виїжджати в Дніпро.

Вночі були потужні обстріли. Було таке враження, що вранці я вийду на вулицю і просто не буде нічого. Я вже тоді злякалася за життя дитини. І 2 березня ми побігли за машиною, в нас не дуже було багато палива, ми не знали, чи ми доїдемо взагалі. Сусід, що виїхав, залишив нам ключі. У нього в гаражі була машина. Він сказав: «Робіть що хочете, якщо треба буде – беріть». Ми злили собі паливо.

Ми були готові до виїзду. Бабуся наша одягала Давида в тому кафе, а я була на вулиці біля машини. Тоді через декілька домівок від нас літак скинув ракету. Такого я ще ніколи не чула. Звісно, дитина дуже злякалася. Від вибуху посипалися вікна. Ми забігли до приміщення. Чоловіки говорили: «Або зараз, або можливо й ніколи».

Мав бути зелений коридор з 9 до 11. Але ми знаємо, що Донецькій області – Волноваха, Новотроїцьке, Маріуполь, ніяких зелених коридорів ніхто не може гарантувати. Стріляють. Сирен не було взагалі, ми дізнавались про те, що впала ракета, коли вона вже впала.

2 березня ми виїхали на Ольгинку – це був наступний населений пункт. Там були вуличні бої. Стріляли з автоматів, щось літало, свистіло над головою. Звісно, в нас істерика, діти плачуть, молимось, хрестимося.

Я зав‘язала на вікно білий рушничок. Їхали позаду нашого друга, який був жителем Ольгинки та добре знав це село. Він звернув з головної дороги, де стріляли через село. Так ми виїхали. Дякувати Богу з нами нічого не сталось.

Дорогою нам Благодатне, Володимирівку було тихо. В Дніпрі на нас чекав хрещений Давида. Його колега згодився надати нам свою квартиру безоплатно. На стільки, на скільки треба залишитися. Ми жили там певний час.

Я хотіла виїхати до Кореї, оскільки я етнічна кореянка. В одній групі я з’ясувала, що візу можна отримати в Польщі, Словаччині чи Румунії. Тому я взяла квитки до Варшави. Тоді лише одним автобус на день їздив, і черги були колосальні. він був аж на 10 березня, така черга була, тому що один автобус їздив в день. Чоловік вивіз нас автостанцію, ми попрощалися, поплакали і поїхали в нікуди...

Спочатку ми приїхали до Польщі. Через блогерів та всілякі телеграм-канали знайшла контакти волонтерської організації “Український дім”, зателефонувала туди, сказала, що нікуди йти, чи можна десь залишитися? Згодом мені зателефонувала жінка і каже: “Інесо, добрий день, мене звати Магдалена, я волонтер “Українського дому”, я вчитель російської мови в польському університеті. Хотіла б вам запропонувати залишитися у мене на тиждень, ви не проти?” Авжеж, я зраділа і погодилась. Магдалена живе з чоловіком в дуже казковому будиночку, з цікавою історією.

Не знаю, як цим людям дякувати. Я розумію, коли є родичі чи друзі, які готові прийняти. Але це взагалі незнайомі люди, які нас взяли до себе на три тижні, адже зустріч в корейському посольстві призначили на 28 березня. Коли я це зрозуміла, кажу їм: “ Магдалена, Лукаш, може я якось пошукаю собі житло, мені родичі скинуть гроші”. Вона каже: “Ні, ти що, на цю тему ми розмовляємо останній раз, ви нам з Давидом як сім'я”.

Ці три тижні я себе не відчувала біженкою, хоча і плакала щодня. Я водила Давида до дитячого клубу. Мами, які приводили дітей, паралельно вчили польську та розмовляли з психологом. І от ми там поплакали, виговорились, отримали підтримку, повчили польську мову, піднялися до діточок і вже всі посміхаються. Від поляків була приємно вражена. Кожен з людей, яких я зустріла в Польщі, настільки був готовий допомагати, настільки щиро співчував. Усі виходили на мітинги на підтримку України. Ми з Давидом також виходили на мітинг, коли був міжнародний марафон. Йому дуже сподобалося, всі з жовто-блакитними прапорами.

Я дякую всім полякам за всіх українців, які потрапили туди. Я переймалась, бо не знала чи дадуть мені візу. Можливо, якісь документи потрібні будуть, нотаріальні згоди і тому подібне. Але поки ти в Польщі, ти відчуваєш себе в безпеці. Хоча не вдома, але в безпеці. Потім ми подали документи, дякувати Богу, все було нормально. Нам також ця родина допомагала з перекладачем і нотаріусом. Вони допомогли мені всім. Ми себе почували ніби в гості приїхали до родичів.

Нам довелось надати коментарі корейським журналістам. Наша родина погодилась впустити їх в будинок, розповісти історію. Вони супроводжували нас до аеропорту. Переліт був нормальний. Дитина почувала себе спокійно. А в аеропорту зустрів дядько і вже інші корейські журналісти, які мали дознімати цей репортаж.

Приїхали до родичів, зустріли всіх з роботи. Прийшли брати і сестри, знайомі які тут є. Тут така багато діаспора українців і етнічних корейців.

Я не знаю, чи я якась притрушена, бо тут спокійно, гарно, але я дуже сумую за домом. Хоча мій дім окупували “днр”. Я ніколи в житті не буду жити на окупованій території, я не дарма звідти втекла у 2014 році.

Я знаю що відбувається в Волновасі, Новотроїцькому. Я дитину туди ніколи не повезу, навіть якщо дуже хотітиметься показати сина дідусеві і бабусі. Але це неможливо наразі. Навіть якщо ці території будуть знову під українськими прапорами, там стався апокаліпсис. Нічого робити, інфраструктура зруйнована. Але я хочу повернутися до Дніпра, до Івано-Франківська, де моя кума і похресник. Я порівнюю себе із собакою, який дуже сумує за господарем, так і я сумую за Україною.

Мені тут гарно, я намагаюся працювати, бо тут дорого жити. Дядько з перших днів знайшов роботу. Поки що ми не отримували ніякої допомоги, бо все дуже повільно рухається, немає спрощеної процедури, волонтерських штабів. Вони є там в Сеулі, у нас в місті немає. Давид вперше пішов до садочка корейського. Я кожного дня дивлюся новини, хочу побачити щось приємне. Дуже хочу повернутися до України.

Тут, якщо ти не знаєш корейської мови, є робота лише на заводі. Але тут інші заводи, майже всі вони пов’язані з автомобільною промисловістю. Кожен виготовляє якісь деталі. Тут як мозаїка і я, якщо простими словами сказати, збираю одну деталь, як такий собі конструктор. Робота не дуже важка. Колектив нормальний, годують, привозять, вивозять, жити можна.

Про Україну майже нічого не говорять. На зв'язок я виходила через знайомих друзів. Вони на окупованій території, але там є зв'язок і інтернет. Я писала їм, скинула фото, передавала привіт, запитували, як вони там. Я змогла зв'язатися через скайп з тіткою і подругою, вони плакали. Батьки 4,5 роки жили з онуком в одній хаті, в одному домі і для них це непросто. Вони казали, коли ми виїжджали, що вони без Давида помруть. Я не знаю, що для них болючіше, чи що там відбувається, чи що немає Давида. Але вони розуміють, що ми зробили правильний вибір, ми в безпеці. А там буде Україна – ми приїдемо, побачимось і все буде добре.

Якщо я буду в цей момент на роботі, я не стримаю своїх емоцій. Всі будуть знати про це. А потім зателефоную всім своїх знайомим, друзях, яких розкидало по всіх куточках України, світу. Куплю собі і Давиду квиток до України одразу.

Якщо я скажу за Україною, то це загальне поняття. Але поясню, за чим саме. За життям, яке було в Україні, за маленькими речами, за насінням, за нашим волноваським хлібом пахучим, за людьми, за сонцем, за повітрям, яке б воно не було. За дорогами, за полями, за соняшником, за всім. Україна – це все моє життя. Я сумую за цим. Розумію, що так ніколи вже не буде, як було. Але все одно колись це закінчиться, ми переможемо. Ми будемо налагоджувати наше життя в Україні, розбудовувати, працювати.

Коли я була в Польщі, і дізналась, що мені потрібно залишатись тут понад тиждень, я сказала, що візьму квитки і їду до Дніпра. Мені відповіли: “Як? Нащо? В тебе дитина, думай головою”.

Я відчувала, що в Україні була б кориснішою. Адже маю величезний досвід роботи і в благодійницькій, волонтерської діяльності. Я не кажу, що треба брати автомат, але якби я мала хоч якісь навички, я б взяла і пішла. Але я могла б бути корисною будь-чим в тому ж Дніпрі. Там багато людей, знайомі з Новотроїцького, Волновахи, які виїхали. В мене є контакти зі старої роботи: волонтери, всеукраїнські організації. Я могла б співпрацювати, координувати.

В Кореї я працюю. Розумію, що мені треба якось підіймати дитину. Мати гроші, аби самій тут існувати. Ті ж самі квитки купити, вони коштують чимало – 1000 доларів. Думаю, ну нехай, завтра кажуть: “мир в Україні”, а в мене повинні бути гроші, щоб я могла купити ці квитки. Хотілося б мені бути в рідній країні, бути корисною, але я розумію, що в мене є дитина, це моє майбутнє. Це майбутнє України, мені треба його берегти і зробити все, щоб моя дитина не почула вибухів і стрільби. Він поводиться добре, в нього немає психологічної травми. Але він щодня говорить про війну. Дуже чітко розпізнає жовто-блакитні кольори, де б він не побачив. Він ідентифікує себе українцем. І він знає, що таке війна. Знає, що в Україні стріляють, каже: “бідні дід, баба, папа, Мотя – наш котик, що залишились дома, де стріляють”. Звісно заради дитини треба потерпіти, а потім я вже приїду і буду корисна вдома.

Перемоги, якнайшвидше й найскоріше. Дуже хотілося б, що б було не так боляче. Я знаю, що війну можна або виграти, або програти. Я хочу, щоб ми виграли. Не можна перемогти народ, в якому козацький бойовий дух, велич тризуба та код нашої вишиванки. Я не знаю, як можна нас перемоги. Можна нас вбивати, катувати, але ми повернемось. Я вірю, що вся Україна ходить під Богом і наша перемога буде незабаром.

Ми потім розбудуємо Україну. Нічого страшного, це все лиш будинки. Я дуже переймаюсь, коли бачу Волноваху, Маріуполь, а потім себе ловлю на думці: “головне, щоб люди вцілили, а будинки відбудуємо”. У світі були вже такі біди. Відбудуємо, буде ще краще. Головне – наші люди.

Бажаю терпіння, незламного духу, віру в перемогу, віри в наших бійців, наших захисників, героїв, які боронять нашу країну. Дівчатам, щоб кожна на своєму фронті, як не ділом, так словом боронять нашу державу. Хочем, щоб вони дочекалися своїх чоловіків, братів, синів. Все буде Україна.