"Вирішив ще й завести собі папку «Хроніки війни», куди зберігаю фото і відео, які допоможуть пригадати, як все це було. Як перечікували тривоги в сховищі і коридорах, темні вулиці, відео нічної повітряної тривоги, зібрані наплічники і т.д. Перше фото в тій папці – ранковий стовп диму над аеродромом. З досвіду знаю, що пам’ять далеко не завжди так гарно працює, як фото чи відео".

"Я майже щодня висвітлював роботу цілої купи волонтерських організацій, центрів допомоги, якихось штабів і т.д.".

"Після війни напрямки волонтерства дещо зміняться – це буде відновлення країни і реабілітація наших військових".

Ігор Шерепот – фотограф з Івано-Франківська. Після повномасштабного військового вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року, як і багато українців, розпочав активно волонтерити і знайшов нове застосування своїй роботі та хобі. Більше про діяльність Ігоря у період війни - в інтерв'ю ВІ «Активна Громада».

  

- Як змінилося Ваше життя після 24 лютого? Чи пам’ятаєте той день в деталях? Чи вірили, що буде повномасштабна війна?

- 24-те для мене, як і для багатьох франківчан, почалося зі звуків нашої авіації в небі і перших ракетних прильотів в район аеродрому. Ніщо так не мобілізує до дії, як звук вибухів і стовп диму, який бачиш на власні очі. Я тоді думав: "обстріляли наш вокзал". І чомусь одразу була думка, що невідомо, звідки зараз почнуть вторгатися в місто бронетехніка і ворожий десант. У страху, як то кажуть, очі великі (ред. - посміхається) Хоча, насправді, у нас з дружиною, як такого, сильного страху й не було. Скоріше - це був сигнал до того, до чого морально давно готувались. Почали швидко збиратись: банкомат, продуктовий магазин, автомат з водою і т.д. Не думаю, що якось наші дії особливо вирізнялись, щоб про них варто було розповідати. Щось було продумано і зібрано заздалегідь, щось - ні. Думаю на 100% до такого підготуватись неможливо в принципі.

День той, звісно, пам’ятаю добре. Але, оскільки я фотограф, то вирішив ще й завести собі папку «Хроніки війни», куди зберігаю фото і відео, які допоможуть пригадати, як все це було. Як перечікували тривоги в сховищі і коридорах, темні вулиці, відео нічної повітряної тривоги, зібрані наплічники і т.д. Перше фото в тій папці – ранковий стовп диму над аеродромом. З досвіду знаю, що пам’ять далеко не завжди так гарно працює, як фото чи відео.

Що повномасштабне вторгнення буде – сумнівався. Надто багато про це тоді всіма говорилось і надто абсурдним здавалося, щоб бути правдою. Але зараз це не має жодного значення. Неважливо у що ти віриш, якщо ти до цього ніяк не готуєшся.

- Чи змінилися Ваші цінності, цілі, пріоритети? Що для Вас є зараз важливим?

- Стосовно зміни пріоритетів чи цілей – об’єктивно сказати складно. Не дуже хочеться розкидатись гучними словами.

Змінилось ставлення до людей. І до русні теж. Хоча, до них не аж так, щоб дуже сильно. Бо трохи цікавився їхньою історією, тому сутність їхня не стала великим сюрпризом, а, скоріше, підтвердилася. Єдине, що вони можуть комусь «експортувати» - це тероризм у тій, чи іншій формі.

А от нами, українцями, був дуже приємно вражений. Як хтось сказав: "українці ніколи не втрачають шанс втратити шанс, але вже як біда, то на все готові".

24-го, коли зібравши «тривожні валізи» поїхав здати кров, то черга з бажаючих там починалася прямо з вхідних дверей і вела коридорами на другий поверх. Ми ще носили якісь крісла з кабінетів, щоб не всі стояли. А коли виходив, то вона вже й по вулиці тягнулася. А повертаючись назад - зустрів знайомого під рідною 25-ою школою, де тоді був штаб ТРО і можна було записатись добровольцем. Він сказав, що записався. Я вирішив - теж. То черга бажаючих була така, що чекати потрібно було близько 3 годин. Хоча ніхто повністю в тій черзі і не розумів, куди це тебе записують. І, коли вже черга майже дійшла до мене, то військові сказали, що штаб переїздить і більше сьогодні не записують. Тоді один чоловік (явно за 60 віком), був переді мною в черзі, почав сваритися, що він спеціально з області сюди приїхав, що має бойовий досвід і що його мають теж записати. Ледве його тоді заспокоїли.

- Якби дитина запитала Вас, хто такі волонтери, як би Ви пояснили?

 - Я б сказав, що це такі хороші люди, що допомагають іншим за просто так.

- Волонтерська діяльність є Вам близькою. Більше того, Ви обрали дуже не типовий напрямок для волонтерства: фотографію. Розкажіть, як виникла така ідея і що стало поштовхом взагалі займатись волонтерством? Звідки черпали ресурс?

- Я б не назвав себе аж таким волонтером. Скоріше я той, хто висвітлює роботу волонтерів. Ідея з’явилась, коли в перші дні вторгнення знайома Наталя з дівчатами взялись робити військовим протеїнові батончики в їдальні школи. З організацією тоді було не дуже і все управління робилось в «ручному режимі». Хтось комусь дзвонив, люди несли свої ножі, сковорідки. Продукти просто коробками заносили і не знали, куди складати. І почало не вистачати рук. А так, як на кухні з мене толку не сильно багато, то я вирішив зняти фото і відео для соцмереж, як дівчата все те роблять, щоб більше людей долучалося.

Бо одне діло, коли тобі хтось скаже: «там треба батончики робити» - у тебе мільйон запитань виникне, а відео - це завжди наочніше. Ну й понеслося. Почали той допис репостити, люди захотіли долучатись, чим могли і я зрозумів, що так можу бути корисним.

І після того, я майже щодня висвітлював роботу цілої купи волонтерських організацій, центрів допомоги, якихось штабів і т.д. Маса людей від ранку до вечора волонтерила і майже ніхто про них нічого не знав. А, оскільки комерційних замовлень на зйомки тоді, ясне діло не було, то можна було віддатись цій справі повністю.

До війни інколи волонтерив фотографом на проєктах, куди мене запрошувала знайома Мар’яна, котра в міськраді працює. То з початком війни наша «співпраця» сильно пожвавилася. В лютому чи березні вона навіть зробила мені посвідчення журналіста і домовилась, аби мене пропускали в «Просвіту», Білий Дім, «Пласт» і інші заклади де кипіла волонтерка (але куди не всіх пускали) і я старався показати, що у нас в місті є ким пишатися і кому допомогати.

Найбільшою проблемою для мене, як фотографа було нерозуміння самих волонтерів, навіщо я це знімаю. Ну, й безпека, само собою. Навіть прибиральниці інколи вимагали якогось посвідчення, чи мені можна тут знімати. І потім, все одно, дзвонили «начальству» перепитувати, хто мене сюди впустив. Ви й не уявляєте, наскільки важко переконати жінку, яка, наприклад, плете маскувальну сітку, щоб вона дозволила це сфотографувати. І це при тому, що вона постійно дивиться новини з фото і відео таких самих волонтерок по всій країні.

Також з Мар’яною і її волонтерами проводили досить успішні фотоакції по збору коштів на тепловізори нашим хлопцям. Різні інтерв’ю з людьми знімали. Якось вирішив зняти відео з лекції по першій домедичній допомозі, у нас в Медуніверситеті, щоб його більше людей побачило. То воно кілька тисяч переглядів на YouTube за пару днів набрало. І це було приємно, відчувати, що ти щось робиш.

Але повторюся, я не надто вважаю себе волонтером. Бо бачив, як люди пахали з ранку до вечора, щось кудись відвантажуючи. Чи в себе в будинку організовують ціле виробництво борщів на фронт – ото волонтери. А в мене то більше, як хоббі.

- Під час перебоїв з електроенергією івано-франківці дізнались про Ваше цікаве хобі: електроніку і почали звертатися до Вас, як до експерта з альтернативних джерел енергії. Розкажіть про цей напрямок.

- Так, це справді моє хобі протягом крайніх 4-рьох років. Я цікавлюся всім, що пов'язано з електрикою. Але не побутовою, на 220 вольт, а акумуляторами, зарядками, сонячними панелями тощо. Багато з таких речей я встановив у себе у квартирі. Тому, коли через ракетні удари по енергетичній інфраструктурі почали вимикати світло, ми цього не помічали, аж до моменту відкривання дверцят холодильника (ред. – смієтья). Коли у всьому будинку чи мікрорайоні темно, а в тебе у вікні світиться світло, це викликало неабияку цікавість людей. Почалася неймовірна кількість дзвінків знайомих, знайомих знайомих і незнайомих людей, які почали просити порад щодо встановлення таких гаджетів, акумуляторів у себе вдома чи в своїх організаціях. Багато місцевих журналістів робили зі мною репортажі і поширювали на телебаченні. Скажу відверто, що мені цікавість до мого захоплення подобалась. Однак це перетворилося у десятки дзвінків і повідомлень щодня. Мені доводилося по 2-3 години часу щовечора витрачати на відписування та консультування цих людей. Бувало, що писали і наші військові, яких треба було проконсультувати щодо запуску акумуляторів.

Проте зимою для військових стала корисною моя інша знахідка, яка вже понад 2 роки рятує мене від переохолодження. Справа в тім, що я по місту пересуваюся на велосипеді. Але зимою це робити складно, бо дуже холодно в ноги. Жодні шкарпетки не допомагають. Я вирішив спробувати електроустілки, які працюють від павербенку. Все дуже просто: кладеш зарядку у кишеню, провід від устілок до павербенку ховається у штанину. При русі це не заважає і в ноги тепло. Я так катався 2 зими. Колеги ставилися доволі скептично до цього гаджету. Проте з початком війни, коли багато військових на передовій страждали від переохолодження, ми з дружиною почали замовляти великі партії цих устілок саме для них, оскільки були впевнені у гарному результаті. Шукали виходи на прямі поставки, займалися документами і по-собівартості віддавали чи на пряму військовим, чи іншим людям, які замовляли для військових. Згодом ми вирішили доставляти жилетки з таким самим принципом дії, щоб зменшити кількість запалень легень та інших простудних захворювань. Це було більш ризиковано, бо ціна товару була вища. Важче було розмитнювати товар. Проте справа була того варта і я радий, що ми змогли допомогти таким чином.

- Як Ви думаєте, яким буде волонтерський рух після перемоги України та її партнерів над росією?

- Він точно буде! Може не таким масовим, як зараз, бо багато людей вигорає, але буде. Ми це можемо простежити по волонтерах, які займаються цією діяльністю ще із початку АТО і не припиняють досі. Думаю, що війна з росією триватиме довго. Може буде не така інтенсивна, як зараз, але військові конфлікти будуть. Тому потрібна буде волонтерська підтримка і надалі. Також напрямки волонтерства дещо зміняться – це буде відновлення країни і реабілітація наших військових.

- Які у Вас є “червоні лінії”, через які Ви ніколи не переступите у своєму житті?

- Складне питання... Я вважаю, що людина не може знати наперед, які в неї червоні лінії. Коли хтось каже: «Я ніколи не…», то це означає що він (вона) просто не були в такій ситуації. Трагічна історія нашої країни показала, що під час Голодомору люди їли своїх дітей. Я впевнений, якщо б їх до цього запитали, чи вони б пішли на такий вчинок, то ВСІ б сказали категорично НІ! Якщо б мене зараз запитали, чи я готовий на вбивство, то скажу «ні», але, якщо це – москаль то…

- Уявіть, що Ви через 10 років робите фото для фотоальбому типовій українській сім’ї. Що і хто були б на фото?

- І знову важке питання (ред. - посміхається). Складно сказати, хто буде на фото. Але мені хочеться вірити, що це – щаслива здорова повна українська сім'я: тато, мама, троє дітей. Думаю, у батьків будуть втомлені але щасливі очі. Втомлені – від пройденого шляху, щасливі від Перемоги і впевненого майбутнього для себе та дітей.

 

Авторка: Ірина Серняк, регіональна координаторка ВІ "Активна Громада" у місті Івано-Франківськ