"Працюю в салоні майстром манікюру. Військовим манікюр та педикюр роблю безкоштовно. Нещодавно був поранений військовий, залишився задоволений нашими послугами. Хочеться сказати дякую і словом, і ділом". 

У перший день війни, яка розпочалась для них о 6.30, молода матуся планувала вести доньку до садочка. Та війна внесла свої жахливі корективи й чоловік порадив дружині поїхати до її мами за 40 км від Херсону, оскільки там не було військових об'єктів. Сам чоловік пішов на роботу, де з колегами намагались розібрати залізничну колію, щоб не пропустити ворога та зняли з машин велику кількість палива.

"Було надзвичайно шкода, але іншого виходу не було - ціла калюжа палива...", - згадує Вікторія.

Сьогоднішнє інтерв'ю ми записали з ВПО Вікторією Гумен. Жінка родом з Херсону, змушена була евакуюватись у безпечніше місто разом з донькою Лією, чоловіком та матір'ю. Наразі працює в салоні майстром манікюру. Військовим манікюр та педикюр робить безкоштовно.

- Куди вирушили у цей день, яким був шлях?

- Найстрашнішим по дорозі до матері було проїхати біля військової частини, постійно мучило передчуття удару. У всіх була страшенна паніка. Ми перелякані постійно дивились на небо, ніхто не знав, що робити. Сусіди одразу виїхали до Польщі, я ж не розуміла, що робити, була надія, що усе ненадовго.

"Мы как потеряшки не понимали, что происходит". Вікторія залишилась у мами, хвилювалась за чоловіка.

"Він залишився в Херсоні, їздити туди-сюди не було можливості, росіяни по тій трасі переправляли свою техніку. Ми були в невеличкому містечку, як Жмеринка. У перші дні не розуміли, чи бігти ховатись до підвалу, чи сидіти у квартирі. На той час ми вже бачили, як над головою літають гради й рахували: 8 разів, 15 разів... Ми з дітьми були постійно тепло одягнені, дітей навіть не роздягали. Бігали з сусідами до підвалу, який облаштували власноруч - лежаки, ковдри, їжа, електрику протягнули. Потім начиталась інформації, що в підвалі не дуже безпечно, тим паче він у нас старенький, тому залишались у квартирі. Принесли старі двері, щоб закриватись ними від уламків, вони стояли в коридорі. Проблема в тому, що там не було тривог, ми не знали, коли тривоги, лише бачили зарево". 

-Як вдалося покинути Херсонську область? Як пройшла евакуація?

- Ми виїхали з Херсону 6 квітня. Біля торгового центру збирались колони й люди самі покидали територію. Організаторів не було, хоча ми думали, що це буде централізовано. Але за ким прив'язались, за тим і їхали, бо не знали дороги. Ми їхали не напряму, а через Снігурівку, велику кількість блок постів. Нас перевіряли, постійно. На щастя, на підконтрольну Україні територію вдалося виїхати за день. Ми заблукали, чомусь поїхали у Кропивницький, там знайома знайшла місце для ночівлі у дитячому садку. Зранку думали, куди їхати далі. Варіанти були різні: зідзвонювались із знайомими. Нам сказали, що у Вінницькій області є село - Устьє, там у закинутому будинку проживала сім'я з Київської області, яка виїхала. Умови нормальні, жити можна, приїжджайте. Там ми прожили півтора місяця".

- Що привело вас у Жмеринку?

- По перше, умови все ж таки там були не дуже. По друге, Лію потрібно було вести у перший клас. Вона звикла до іншого ритму життя. Потім чоловік дізнався на роботі, що можна подати запит і перевестись. Найближчим містом була Жмеринка і через деякий час йому вдалося перевестись. Але виникла інша проблема - житло. Винаймати квартиру було вкрай непросто, але вдалося. Живемо тут від початку літа.

- З ким познайомились? Які враження від міста, від людей?

- Перший, з ким тут познайомились був рієлтор Андрій Буряченко - надзвичайно позитивна людина. Завдяки йому і склалось перше враження хороше про людей тут. За свої послуги не взяв ні копійки. Люди тут хороші, поганих не зустрічала. Ми з мамою звернули увагу, що тут усі гарно одягнені (сміється - прим. ред.). Звертали увагу на жінок у гарних сукнях, ніби невеличке містечко, а усі нарядні. Знайшла подругу Любу Жерновську, працюю у неї в салоні. Жаль, що раніше не зустрічались, але доля звела. Ще є подруга Даша, вона теж переселенка з Луганської області. Навіть іноді думаю, як ми колись маємо роз'їжджатись, прощатись...

- Ви знайшли роботу. А як щодо інших членів родини?

- Працюю в салоні майстром манікюру, добре, що усе привезла із собою. Чоловік працює тут на залізниці, дитина пішла до школи. Її гарно прийняли, з'явились друзі. 

- Що б ви хотіли сказати нашим захисникам, волонтерам та усім, хто бореться за свободу нашої країни?

- Звичайно, як усі зараз, я хочу сказати їм величезне дякую, хоча це мало. Ми підтримуємо, перераховуємо кошти на різні збори, зброю. Допомагаємо, чим можемо. Я в салоні військовим манікюр та педикюр роблю безкоштовно. Нещодавно був поранений військовий, залишився задоволений нашими послугами. Хочеться сказати дякую і словом, і ділом.

Інтерв'ю підготувала: Світлана Карнаух, координаторка ВІ "Активна Громада" міста Жмеринка