Про те, як переживати важкі стани та перемогти у цій війні

“Я прийняла, що війна є. Я перестала боротися, думати – якби було, якби її не було. Якщо перші 5 днів чекати, що ось закінчиться, нічого не закінчиться. Я зрозуміла, що треба перестати чекати і прийняти, що війна є”, – каже Світлана Малежик. Про те, як переживати важкі стани та перемогти у цій війні розповідає коуч, бізнес-тренерка, авторка методики із залучення клієнтів та збільшення фінансового доходу.

Розкажіть про себе? Хто Ви? Чим Ви займалися до війни? Чим захоплювались?

Я коуч зі збільшення доходу і покращення якості життя. Маю власний бізнес. У мене програма за три місяці побудувати фінансовий план, збільшити дохід і залучати клієнтів.

Мій дім в Києві і серце теж. Займалася йогою та фітнесом.

У мене двоє дітей. Донька у Варшаві, а малий 12 років з нами, жив в Україні. Я заміжня, 29 років сімейного життя. Ми жили гарним життям. Саме зараз розуміємо, яке у нас було класне життя до 24 лютого. І наскільки сильна держава, в якій ми жили і живемо.

В перший день війни ми опинились у Гостомелі і застрягли там на 19 днів.

Як Ви потрапили до Гостомелю?

В Гостомелі у нас живуть друзі. За тиждень говорили, що може бути напад, але я не вірила, що це станеться. Чоловік змусив зібрати сумку про всяк випадок. Ми домовились: якщо раптом будуть бомбардувати, то він їде до них відразу з роботи, а я забираю малого по дорозі зі школи і також вирушаю туди. Це був пункт зустрічі. Там ми мали б зрозуміти, їхати далі чи залишатися. Найголовніше – виїхати з лівого берега.

Вранці 24 лютого ми прокинулись і зрозуміли, що війна. Ми швидко зібралися і виїхали. Їхали годин п’ять, всі машини на Львів вже стоять в заторі. Тому дорогою ми заїхали в Гостомель до друзів. Побули там годинку і застали авіаналіт. Пам’ятаю, в мене тоді мало б бути онлайн-заняття о 12 годині. За 15 хв до початку включила зум, а чоловік забігає і кричить: “Швидко в підвал”. Я кажу: “Який підвал? В мене заняття”.

Налетіло чимало російських гелікоптерів. Тоді ми думали, що за кілька днів усе скінчиться. Але вони літали і якось усю ніч атакували аеропорт і “Мрію”. Ми жили у підвалі. Виходили на перший поверх готували їсти, включали генератор. Милися в холодній воді, щоб хоч трішки освіжитись. Ми просто не змогли виїхати.

Яким було ваше життя в Гостомелі?

Ми пробули там 19 днів. Не знали, як виїхати. Та і евакуація в нас кілька разів зривалась. Десь зо два тижні почали вже говорити про евакуаційні коридори. З Ірпеня, наприклад, люди виїжджали самостійно, і їх розстрілювали російські війська.

Коли був перший день коридору, ми зібрали 8 людей для евакуації. Аби дістатись коридору, ми мали б доїхати до іншого кінця Гостомеля. Тоді ми простояли 6 годин в заторах. Бачили російські танк і БТР. Танк підірвався на своїй же міні…. Виїжджати було небезпечно, тому нас не випустили.

Одного разу ми не виїхали, бо цілий день росіяни стріляли з артилерії. А одного дня росіяни ходили групами по домівках, виносили речі. Нам казали вийти у двір. Російські військові зайшли з автомати. Нам не чіпали, лише запитали, чи є в нас їжа. Потім приїхав БТР і військовий наставив на нас кулемет. Було лячно.

В селі було все більше російських БТРів, танків. Ми були під повною окупацією. Почали надходити новини про Бучу і ми зрозуміли, що треба виїжджати. До початку коридору, де очікував Червоний Хрест, ми мали проїхати 2-3 кілометри. До нас приєднувались інші машини. На блокпосту наші телефони розбили. Але на той момент це була найменша втрата. Тоді головне було виїхати.

Ввечері ми дізналися, що по нашому коридору, по автівках і автобусу стріляли росіяни. Тоді загинула жінка.

Що вам давало ресурс і можливість вижити?

Я прийняла, що війна є. Я перестала боротися, думати – якби було, якби її не було. Якщо перші 5 днів чекати, що ось закінчиться, нічого не закінчиться. Я зрозуміла, що треба перестати чекати і прийняти, що війна є.

Важливо підтримувати зв'язок з минулим життям. Я почала жити як і жила. Зранку – йога, потім фітнес частково робила. Почала вчити англійську. Прочитала 3 книги і мотивувала малого. Планувала день.

Допомагала ціль. Зараз я розумію, наскільки важливо мати цілі. Цілі мотивують, дають силу жити далі. Я хотіла поїхати до доньки у Варшаву і відправити сина в школу, аби він перемикнувся.

Важлива й підтримка. В нас чудові друзі і товариші. Це потужна підтримка. Сусіди нам казали: “Беріть, усе, що потрібно”.

Допомогала робота з емоціями. Коли на третій день ми не могли виїхати, у мене була хвилин 40 істерика. Я дуже плакала і злилась, у мене був сильний страх смерті. Потім зупинилась і подумала: “Якщо є злість, то є страх”. Я сіла і пропрацювала страх і злість. За 3 дні до виїзду я прокинулась з впевненістю, що ми виїдемо. Я знала, що від мене багато залежало, тому я брала себе в руки.

Вчили дітей, що і як робити, якщо раптом з нами щось трапиться. І контактні телефони писали, куди звертатися.

Чи можете Ви поділитися своїми методиками, може вони будуть корисними для людей?

Звичайно. Злість і страх – це речі з якими важливо працювати. Треба зрозуміти, шо за великим гнівом стоїть страх. Коли я накричала на чоловіка і побачила себе в гніві, я зрозуміла, що є страх, який я не визнавала. Було важливо визнати, що в мене є страх і гнів. Прийняти ці емоції.

Друге – проживання. Я закривала очі і уявляла, як я злюсь. Як ця злість йде по моєму тілу, як вона виявляється в моєму тілі. Проговорювала, чому я злюсь. Те саме зі страхом: я почала виписувати, що я боюсь, закривала очі і проживала.

Корисною є методика “Козака-характерника”, якою поділилась психологиня Ольга Дуда. Перший крок – стати на землю і відчути свої ноги на ній. Відчути звязок із землею, навіть проговорити його. Другий крок – встати рівно і позаду себе відчути подушку безпеки. Третій крок – глибоко дихати. Я уявляю, як я дихаю всією головою, потім – всім тілом. Якщо ви спробуєте, то відчуваєте, ніби ми центруємося. Вдих-видих: ми в центрі. У такому стані потрібно намагатися себе підтримати. Зупинялася і саме з цього стану я приймала рішення: їхати чи не їхати, бігти в підвал чи не бігти у підвал. Ця практика проста, але дуже дієва.

Я б ще рекомендувала трошки планувати день. Як сьогодні пройде мій день: я поїм, поп'ю чай, потім – спорт, розмова з дитиною – от такі речі. На ніч я записувала. що було за день хорошого, чим ми займалися, що було комфортно, аби лягати спати в гарному настрої. Але звичайно були моменти, коли було страшно

Найголовніше – це прийняти ситуацію і слідкувати за своїм станом. Від нас залежить, що буде далі. Прийняти ситуацію важливо. Тим, хто в небезпеці, саме головне думати про власну безпеку. Спочатку – про комфорт свого тіла. І з такого стану приймати рішення. Психіка цікава, на 12 день я звикла, що завжди стріляють.

Після того, як ви вибрались? Які були подальші плани?

Ми поїхали до друзів в Білу Церкву. Там була гаряча вода, ліжко, нас нагодували. Донька дуже просила, щоб ми приїхали до неї у Варшаву. Вона дуже переймалась, адже ми не могли говорити телефоном довше 5 хвилин. З Білої Церкви вирушили до Хмельницького, потім – закордон. Чоловік посадив на автівку і ми з малим вирушили до Варшави.

В Польщі віддала сина в школу. Він знайшов там друзів. Те, як люди тут нас зустрічають, допомагають – окрема тема. Неможливо передати захоплення. Ми живемо в чудових людей. На Великдень вони навіть передали нам смаколики і все підписали української.

Чим зараз займаєтесь в Польщі?

Перший тиждень я нічого не робила і відпочивала. Ще до 24 лютого я розпочала свій тримісячний курс. Утім, не встигла довести останній місяць. В Польщі потроху почала повертатись до роботи. Один-два рази зустрічатись зі своїми клієнтками онлайн. Я відчувала, що можу допомогти дівчатам, підтримати їх. Завдяки цьому у мене виросла енергія.

Мої люди діляться на три категорії. Перша – під окупацією. Там людям потрібно допомогти з безпекою. Друга – це ті, хто на підконтрольній території. Третя – люди, які виїхали закордон. Оскільки я була в усіх цих категоріях, я розумію, кому що потрібно.

Я зрозуміла, які питання зараз цікавлять людей. Часто в них виникають питання, що робити з грошима. Важливо, аби гроші крутилися. Якщо ми платимо – гроші вертаються. Коли в Києві відкрилася перша кав'ярня від початку вторгнення, я зраділа, бо хтось заплатить маленькі гроші і все закрутиться.

Щосереди о 12:00 роблю безкоштовний етер. Ми обираємо тему і обговорюємо. Минула тема була: “Як зараз почати працювати?”. Наступний етер буде про те, як бути з грошима. У такий спосіб я допомагаю людям.

Також я проводжу власну гру “Короткий шлях до грошей”. Зараз ми просимо тренерів проводити ігри безкоштовно або за донат. Є люди, які готові платити повну вартість. Частину грошей з таких занять я перерахувала на допомогу вагітній в Харків. Якщо ви отримуєте гроші, перераховуйте певний відсоток людям, які цього потребують.

Ще помічаю, що в Україні зараз актуальне мовне питання. Я не підтримую сварки на цьому ґрунті. Сили зараз потрібно витрачати на мир. Важливо говорити про це, але не битися. Адже свободи не буде, коли ми до чогось примушуємо. Мову важливо вивчати, але цього не зробиш за один день. Запропонуйте російськомовним безкоштовні курси українською, а не лайте їх. Це буде більша допомога.

Сьогодні кожен може подивитися на свою роботу і зрозуміти, чим може бути корисним для людей. Я можу взяти гвинтівку в руки. Я зрозуміла, що я можу підтримувати людей. Я не психолог, але можу висвітлювати свої теми.

Якщо ви можете волонтерити – робіть це. Але потрібно також і власне життя повертати. Я не думаю, що наші військові хотіли, аби ми плакали.

Що ви зробите після перемоги?

Звичайно поїду до Києва. Наприкінці травня збираюсь сама провідати чоловіка. Сподіваюсь, влітку ми зможемо повернутися назавжди.

Зараз трохи змінилася тактика. Можна знайти точку або якесь відчуття, яке має тримати далі, навіть коли ви не знаєте, де жити. Не всі це можуть зробити зараз, і не треба заставляти. Якщо цієї точки немає, то немає. Я уявляю себе в Києві. От я бачу, я розумію, я відчуваю. Це моє вміння, моя звичка. Я бачу. Варто побачити місяць чи два. Наприклад, де я хочу жити, що Україна перемогла і як це має бути. Ми є в Україні, маленькі речі варто бачити.

Чимало людей зараз стурбовані. Допоки вони не володіють своїм станом, вони нічого не можуть робити. Потрібно робити перші кроки і маленька стабільність буде проявлятися.

Якщо ви, наприклад, переймаєтесь за гроші, то сядьте і подумайте, як прожити травень.

Що потрібно? Яка їжа, одежа, чи є бензин, щоб кудись поїхати? Запишіть це. Другий крок – пропишіть, що вже є, який одяг та їжа. Це дає спокій, що місяць ви можете прожити. Коли зробили на місяць, можна на два. Потім напишіть, що потрібне. Ви заспокоїте себе і зрозумієте, що дійсно вам потрібне. Після цього ви питаєте себе: як мені це задовольнити? Де мені знайти гроші на цю їжу, одежу? Починайте про це думати. Багато чого прийде просто так і знайдеться можливість, щоб ви заробили на це. На все, що мені треба гроші прийшли, завдяки іграм, тренінгам.

Що ви побажаєте Україні і українцям?

По-перше, вірити, що ми точно переможемо. Ми захищаємо свою країну, це велика різниця. Ми переможемо, країна розквітне. По-друге, я б побажала не дивитися, що роблять або не роблять зараз інші люди. Ставте собі запитання, що Ви можете зробити для свого життя, для своєї країни. Якби кожен ставив би таке запитання, ми б ще більше об'єдналися.

Зараз дуже важливо підтримати нашого президента, зараз він веде нас до Перемоги, і зараз треба забути, що було колись. Вірити в ЗСУ, це просто молодці, я навіть не знала, що у нас такі ЗСУ. Підтримати їх, вірити в них. Потім будемо розбиратись.

Бажаю побачити, яку підтримку ми зараз отримуємо від інших країн. Інколи з'являються думки, що нам чогось не надали. Але ж ми не професіонали, ми не знаємо, як закривати небо чи ще щось. Ми маємо робити те, що ми можемо. І довіряти Збройним силам їх роботі. Допомагати і не сіяти ворожнечі.

Відеозапис інтерв'ю