«Русскій мір» спочатку поширювався через культуру, а потім вже на танках сюди їхали. Готували людей, що росіяни дуже схожі на нас. До прикладу, ми зараз займаємося перейменуванням вулиць і люди, які прожили все життя на Маяковського, знають хто це. Натомість, не знають хто такий Підмогильний і навіть не хочуть знати. 

«Мене дуже «підіймало», коли я отримувала дзвінок з фронту і чула, що все гаразд. І я думала, що якщо наші бійці тримаються у тих жахливих умовах, то що ми тут розкисли, в нас взагалі все чудово», - громадська активістка, волонтерка Богуславського волонтерського штабу Марина Гогуля.

Про роль культури у війні, про те, як змінився волонтерський рух, порівняно з 2014 роком та як популяризувати українську культуру, історію, мову і традиції – далі у матеріалі.

- Розкажіть про себе нашим читачам?

- Мене звати Марина Гогуля, мені 36 років, я живу у Богуславі, працюю в Києві в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка Національної академії наук України та у Національному музеї Революції Гідності. Я є співзасновницею освітньої ініціативи «Медвин. Повстання», волонтеркою Богуславського волонтерського штабу. За освітою філолог, літературознавець.

- Події жовтня, продовження ракетного терору рф часом повертають нас у 24 лютого… Розкажіть про своє 24 лютого: Ви готувалися до повномаштабного вторгнення?

- Я готувалася. 23 лютого я поприбирала у підвалі у нашому будинку, занесла трохи речей туди. Але також в мене була і захисна реакція: я не вірила, що росіяни зможуть піти на такий божевільний крок і, все таки, вирішити напасти на Київщину. Мама мене розбудила 24лютого десь о 5-й чи 6-й годині і з словами: «Таки полізли». Я ще якось пожартувала тоді. Потім ми пішли до магазину, купили продукти, які ми ще не докупили. Тоді на вулицях було ще спокійно, але вже біля нашого військового комісаріату були черги, автобуси. Було зрозуміло, що місцевих чоловіків вже запрошують до військомату і десь вже готують відправляти. 

Ще 22-го, чи 23-го лютого розмовляла зі своїм хлопцем. Він на той час був на Сході, у Попасній у Нацгвардії. Він був на блокпосту і бачив солдатів наших, і ЗСУ, які їхали з самого-самого "передка" розбиті. Він про це мені сказав і з його інтонації я зрозуміла, що такого давно не було.

- Як Ви долучились до волонтерського руху? 

- 25-го лютого ми в Богуславі зустрілись з друзями-волонтерами і обговорювали те, чим ми можемо бути корисні тут у Богуславі. Спочатку ми думали про інформкампанію, про те, що людям треба пропонувати провірені джерела інформації. Адже росіяни запускають свої пропагандистські канали. Потім думали ще над тим, щоб робити «коктейлі молотова». Власне, 26 лютого ми вже збиралися і робили ці коктейлі. Потім нам з моїм другом та колегою Віталієм Ніщименко запропонували долучитись до волонтерського штабу та бути там SMM-ками. Ми відразу зробили логотип, створили сторінки у соціальних мережах. Перше, що ми робили – це збирали інших волонтерів, які хотіли би плести сітки, роздавати одяг, консультувати медично. Також ми розселяли переселенців. Потім думали над тим, чим ми ще можемо бути корисні. Ми були частиною великої команди. В мене був інший досвід у 14-15х роках, коли я була, по суті, одним волонтером: купувала солдатам, до яких ми їздили, речі які їм були потрібні. Цього разу немає відчуття, що це глобальна робота, але це частина такого руху. 

- Як, на Вашу думку, волонтерство на початку війни у 2014 році і волонтерство під час повномаштабного вторгнення рф відрізняється особисто для тебе? І, взагалі, волонтерський рух – він змінився? 

- З того, що я пережила і побачила, то волонтертсво стало більш масовим рухом. Тому що, якщо ти рідний військового – то ти волонтер. Не інакше. Тобто, хто найшвидше подбає про твого брата, чоловіка, батька, як не ти? Коло волонтерства розширилося. І більше людей почало цим займатися. Більше людей почало служити в армії. І зараз наш штаб не так купує речі, як збирає кошти під час благодійних заходів і передає різним волонтерам, які купують потрібні речі. Деколи це швидший шлях, аніж на штаб навішено багато потреб і ми не можемо їх закрити. Мені, звісно, хотілося б, щоб наш штаб був як, приміром, Фонд Сергія Притули, щоб все і купував, і збирав кошти. Але, ми вибрали такий шлях. Це легше робити, адже волонтери, які купують вже необхідні речі, мають певний досвід, мають певне спілкування з військовими, вони знають, що саме треба і де це взяти. А коли з нуля починаєш шукати – ти не знаєш цього. Це довший шлях і більше помилок. Тому так. 

Ще волонтерство відрізняється і тим, що раніше була більша можливість зв'язку з військовими. Раніше, хоч і були активні бойові дії на Сході, але вони не були аж такими маштабними і кривавими. От я завжди тримала зв’язок з тими військовими, яким допомагала. А зараз дуже довгий час може не бути зв’язку з військовими. Зараз бойові дії набагато активніші і теж це все ускладює. Деколи самі речі важко дістати: дорогі, дефіцитні, інше – це ще й важко передати їх військовим. Я пам’ятаю, якось серед ночі дізналася, що в одного волонтера є можливість поїхати туди на Схід і віддати речі, і треба дуже швидко ці речі зібрати і передати, бо завтра такої можливості не буде. Тому і час подорожчав, і можливість туди дістатись, і, власне, купити ці речі.

- А якщо в розрізі саме повномаштабного вторгнення: волонтерство на початку і зараз? Спала активність? Чи залежить від регіону?

- Памятаю, в перші дні повномаштобного вторгнення люди брались за якусь роботу і було таке відчуття, якщо ти підійдеш і запопонуєш допомогу, то людина негативно зреагує, бо це її «місце перезосередження». Тобто, від новин людина відволікається цією роботою. Або, так само, плетіння сіток – раніше люди багато відгукувалися, а зараз ми постійно маємо потребу у робочих руках. Ці сітки теж швидко зношуються – їх треба ще, ще, ще. Тому так, важче людей активізувати. Це правда. І ще, до прикладу, я працюю у державній сфері і ми деякий час були на «простої» і я мала можливість отримувати частину своєї заробітної плати і віддавати на волонтерську роботу. А зараз цей простій закінчився і треба повертатися до роботи. І я радію, що є можливість повернутися до роботи. Наче й позитивно, але для волонтерства наче й негативно. Адже мало часу на нього залишається.

 

- Що Вам допомагає триматися, тримати себе в руках?

- Мене дуже «підіймало», коли я отримувала дзвінок з фронту і чула, що все гаразд. І я думала, що якщо наші бійці тримаються у тих жахливих умовах, то що ми тут розкисли, в нас взагалі все чудово, ми як на курорті. І навпаки, коли не було по 10 днів зв’язку – я не могла про це не думати і я занепадала. І люди поруч казали, чому я така закрита якась… Це впливало. Тому, від успіхів наших бійців – то і залежить моральний стан. І ще від атмосфери в команді. Наприклад, в нас в штабі є люди, які мають дар підтримати і утримати цю атмосферу. Це Олена та Євгеній Пузатки. Вони дуже вміють спілкуватися ввічливо і вдячно. Тому, теж – і від людей, які оточують, багато залежить. 

- Давайте поговоримо про просвітницьку діяльність. Ви продовжуєте її поруч із волонтесрькою діяльністю і роботою. На Вашу думку, нині збільшується попит у людей до знань у сфері історії?

- Якщо говорити про «Медвин. Повстання» (прим. - освітня ініціатива), то мені здається, що у нас завжди було невелике коло людей, які підтримували наші заходи і їм завжди було цікаво. І ці люди, скоріше за все, це учасники Революції Гідності. Тому що, в 14му році наскільки був сильний імпульс до відродження своєї національної памяті, що він ще й досі тримається. Оці всі зусилля – вони родом із 2013-2014 років. Зараз я бачу, що є попит на культурні заходи, які проводить Богуславський волонтерський штаб, тому, я думаю, що попит збільшився. Ми бачимо багато людей і були великі фінансові збори. Тобто, люди готові витрачати гроші на цих заходах. Приміром, коли ми їздили на могили наших військових з Медвинської громади, то я не скажу, що це була масова акція, але рідні загиблих всі були, для них це завжди буде актуально. 

- Яка роль культури під час війни?

- Думаю, що стратегічна роль. Тому що, у всі ці дії, які робить наш народ, потрібно вкладати сенс. Щоб люди бачили зв'язок з тим, що було 100 років тому. А 100 років тому Україна теж боролася за незалежність. І відбувалися дуже схожі речі. 300 років тому теж було таке саме… І одна справа це сказати просто реченням, а інше – це обгорнути в якусь форму культурну. Люди ж часто ідуть в бій з піснями, вони самі шукають, чим себе підбадьорити. Це така людська природа, що вона естетизує те, до чого вона тягнеться. Тому культура зараз має працювати на повну. Зараз нищаться наші культурні пам’ятки – це привід про них пам’ятати. І після цього вони більше цінуються. Та й «рускій мір» спочатку поширювався через культуру, а потім вже на танках сюди їхали. Готували людей, що росіяни дуже схожі на нас. До прикладу, ми зараз займаємося перейменуванням вулиць і люди, які прожили все життя на Маяковського, знають хто це. Натомість, не знають хто такий Підмогильний і навіть не хочуть знати. 

Отаке оросіянення українців почало проводитися особливо активно, коли у 2001 році президентом рф став путін. Памятаю, коли ходила в школу, ми купували касети «Території А», по телевізору були різні хіт-паради, де ми знали українських зірок – Руслану, ТНМК. Потім з 2000-х років засилля різних гуртів російських. І тоді вже готувалася анексія українських територій. І з тим, щоб українці зустріли росіян як своїх, як щось таке близьке, душевне, як носіїв вищої культури. Здавалося тоді, що ми слухаємо роійське, бо українського немає. А воно було, просто його спеціально зіштовхували з ефірів. Так росіяни думали, що вони зайдуть сюди і їх зустрінуть з квітками. Але так не сталося. І все через те, що була Революція Гідності. Більшість країн ЄС її підтримали, але не всі сприйняли. Але це був потужний розворот від росії.

Також, я думаю, що велику роль відіграв безвіз і можливість їздити закордон. До прикладу, перетинаєш кордон із Польщею, а у водія не грає жодної росіської пісні, тільки перетинаєш Україну – російська всюди і ти розумієш, що ти потрапляєш у сферу впливу російської імперії. І так до 24-го лютого. Спочатку не могли звикнути – вмикаєш радіо і ні одної пісні російською. Це теж цивілізаційний переворот. 

- Як ще можна популяризувати зараз українську культуру, мову, традиції? Що, на Вашу думку, треба робити, зокрема, і у Богуславі?

- Перше, що спадає на думку, це те, чим в принципі, і займався наш Богуславський волонтерський штаб – запрошувати якісних артистів сюди. Приміром, як я вже розповідала, коли ми їздили на могили військових, з нами їздив і бандурист Святослав Силенко, який виконував пісні, з якими військові, і століття тому, і зараз йдуть в бій. Культура тут потрібна. Потрібно теж витягати наш український культурний продукт із «шароващини», нам треба свіжі мізки у сфері культури, щоб не були однотипні заходи з року в рік. Ось на заходи у Богуслав, у майбутньому, хочемо запросити Святослава Силенка. Хочемо також запросити і Тараса Компаніченка. Вони вчать любити кобзарські традиції, вони подаюь українську культуру у ориганільному вигляді. І таких заходів треба багато! Водночас, ми з друзями записуємо на відео свідчення про наші історичні події, про Медвинське повстання, про колядку стару, про те, як досліджували історію повстання Медвинського, коли про це в голос не можна було говорити. 

- Серед іншого – Ви ще плануєте видавництво книги?

- Книга «Медвинське повстання» планувалася видаватися років два тому, минулого року. Раніше, у 2014 році Роман Коваль разом з моїм батьком Петром Гогулею видали книжку «Медвинське повстання» 1000 екземплярів. Вона дуже швидко розійшлася. Тому, дуже довго лунав запит перевидати книгу. У 2019 році ми пробували, але це було на хвилі виборів, тому ми з видавцем не знайшли спільної мови. У 2021 році ми мали співпрацю з Інститутом Національної пам’яті і теж хотіли за їхній кошт видати книгу. Є макет створений, але черей війну скоротили фінансування. Тому, це вже зробити буде неможливо. З нашого досвіду, найшвидше щось відбувається, коли це робиться за власний кошт. Скоріше за все, ми зробимо видання книги в обмеженій кількості. 

Крім того, ми завпровадили літературний конкурс імені Івана Дубинця. Вже два роки поспіль відбувався. І в нас назбиралося багато творів про Медвинське повстання, які також вартують того, щоб їх видали. 

- Що ти найперше Ви зробите після Перемоги? 

- Я до повномаштобної війни купила собі квитки у Польщу. На заході Польщі є гори, які мені дуже подобаються. І я на березень купила собі квитки і створила маршрут, де я хочу пройти, де я хочу ночувати. Тому, я після Перемоги дуже хотіла б поїхати у ці гори! 

- Відкладати на потім чи жити зараз?

- Жити зараз. Дивлячись, що саме. Бо покупку машини я, може, і відкладу на потім. А піти в Карпати, якщо є така можливість – то можна і зараз.

- Що для Вас Перемога? 

- Це повна деокупація і деколонізація України. Це повністю звільнення України від окупаціних військ, включно з Кримом і територією Доннечини і Луганщини. Також - це ментальна деколонізація, зникнення російської мови у публічному просторі як чогось масового. Це публічне засудження світом злочинів рф, це військовий трибунал над цими злочинцями, це визнання рф своєї поразки і злочинів, виплата Україні відшкодувань за все лихо завдане. 

 

Інтерв'ю підготувала: Анастасія Ращенко, координаторка ВІ «Активна Громада» у м. Богуслав