Інтерв’ю з регіональною координаторкою “Активної Громади” у м. Волноваха

“Це війна не за територію, це війна на знищення”, – каже регіональна координаторка “Активної Громади” у м. Волноваха. Війна змусила її виїхати з рідного Донецька у 2014-му, а повномасштабне вторгнення відібрало в неї новий дім та мрії у Волновасі. Утім, вона продовжує допомогати людям на новому місці та плекає плани на відбудову України.

З інтерв’ю ви дізнаєтесь про те, чому нині важливо говорити про досвід людей, які пережили цю біду у 2014-му, коли росія окупувала частину Донецької і Луганської областей. Також ми говоримо про окуповані міста, зокрема Донецьк, які нині сплять в тенетах окупаційної влади.

Розкажи про себе, чим займалася, що любила до війни?

Я жила у Волноваському районі і була регіональним координатором у місті Волноваха. Тепер майже увесь район окупований. Мені ж довелось переїхати до Умані, тому я координую роботу “Активної Громади” тут.

В мене були різні захоплення. Я люблю читати, подорожувати, вирощувати різноманітні рослини. Дуже люблю городину, люблю щось робити з землею. Купила собі дім. Закінчила облаштовувати і хотіла жити. Повісила собі гамак, поставила дитині батут, натягнула басейн і думала, що все буде супер цього літа.

Я займалася громадською діяльністю та намагалася створити громаду своєї мрії – таке собі маленьке й затишне місце, де б було все для розвитку, роботи та дозвілля. І мені це вдавалося, бо поряд були щирі й небайдужі люди.

Як ти зустріла війну?

Вперше чи вдруге?

Війна 2014-го і війна, яка є зараз, – це трохи різні війни. Звісно, біль від втрати однаково сильна, тому багато людей порівнювали нинішню війну з 2014. Але це помилково.

Ми виїхали з Донецька, коли почалась війна у 2014 році. За рік завітали в рідне місто. Було відчуття, що ми ніби в Діснейленді. Центральна вулиця, бульвар Пушкіна – все було дуже рідне. Ми посміхалися, раділи. Думали, що можемо повернутися, що в Донецьку щось зміниться і ми зможемо там жити. Потім все зійшло нанівець. Розвиток в місті припинився. Ми зрозуміли, що там немає майбутнього.

Іноді ми приїжджали в Донецьк. Тому зараз дуже дивно читати, що місто нібито обстрілювали 8 років. Протягом двох років чимало людей намагалися повернутися додому. Не купували житло, думали, пересидять і повернуться. Ми теж не купували. Потім вирішили, що годі. Як і більшість людей, почали облаштовувати своє життя.

Ми знали, що може буде повномасштабна війна, що все може змінитися. Чекали, але не вірили, що вона набуде таких масштабів. Це війна не за територію, це війна на знищення.

15 лютого у моєї дитини День народження, тому я жартувала: “Головне – до війни встигнути відсвяткувати”. А потім від родичів та знайомих дізналися, що почалася евакуація Донецька. Ми розуміли, що це дуже недобрий знак. Ми живемо дуже близько від лінії розмежування. Волноваха є найвищою точкою в тому районі, тому вона безпосередньо буде важливою для ворожих військ.

Ми склали речі. Поставили сумки біля входу і чекали. Я обдзвонила всіх, кого знала. Хтось казав, що буде сидіти десь в схованках, хтось збирався виїжджати. 23 лютого нам зателефонували і сказали, що щось сьогодні буде – це 100%. І вже 24-го о 4 годині ранку прокинулась від вибухів.

Ми знали, що таке вибухи. Усі 8 років вони були, десь поблизу стріляли. Це були, як ми кажемо, “безпечні” вибухи. Ти просто знаєш, що воно не прилетить у твою домівку.

22 чи 23 лютого вже прилетіло в кар’єр нашого головного підприємства. Там просто чудом вижили люди, які в той день працювали: белазісти, екскаваторники. Техніка була пошкоджена і це вже був перший сигнал. Окрім того, вже тиждень як обстрілювали Миколаївку Ольгинської громади, яка знаходилась в сірій зоні. Там були вщент розгромлені будинки. Ми розуміли, що це вже точно не ок.

24-го лютого вікна дрижали так, що кожного разу мало вилетіти скло. Я розуміла: “Летить сюди”. Тоді я сиділа на кухні, збирала речі, думала, що ще потрібно взяти, але воно не думалось…Добре, що більшість речей я склала ще за кілька днів. Усі у Волновасі здивувались, що почалися “прильоти” по жилих кварталах, будинках.

Я забрала свою маму, кота, речі. Спочатку приїхали у Велику Новосілку, потім в селище Вільне. Там у нас дівчата з ініціативної групи. Не можу сказати, що ми були дуже близькі подруги, але саме вони в ту хвилину простягнули таку необхідну руку допомоги і запросили нас жити в них. В них було затишно, зручно і спокійно, знаєте, як під теплою домашньою ковдрою. Хоча це дуже близько від Волновахи – 35 км, але ти відчуваєш себе в безпеці. Потім почали чути, що вже дуже голосно, десь там лунають вибухи. Ми розуміли, що з Волновахи вже ніхто не може виїхати, що людей потрібно евакуювати. Їх покинули, а місто руйнують вщент російські війська.

Ми ще сподівалися, що повернемось. Думали, все закінчиться. У всіх була надія, що буде якась домовленість, коридори, адже ми все це вже проходили. Ми змирились, що прикордонні селища вже не належатимуть Україні, але домовленість про припинення вогню буде. Вже потім зрозуміли, що не закінчується і не закінчиться. Ми в перші дні телефонували своїм близьким, які були у селищі Новотроїцькому, просили їх виїжджати. Потім в них вже зникли зв’язок, Інтернет, світло, вода, газ і опалення. Почались бомбардування з літаків. Були “прильоти” градів по житлових кварталах. Вони не розуміли масштаб трагедії, не розуміли масштаб руйнування міста Волноваха. Не розуміли, чому мають виїжджати, а потім просто не могли виїхати, бо всі дороги обстрілювалися.

Через тиждень виїхали наші родичі із нашою старенькою бабусею, хоч вона й відмовлялася їхати. Тоді разом з нею поїхали до Дніпра, Черкас, Умані. Ми ще покаталися по Україні, адже було важко знайти житло.

Як зараз Волноваха?

Волноваха ніяк. Не зважаючи на те, що “великі асвабадітєлі” відкрили школу, повісили нову табличку на зруйнованих вулицях, страшно від того, що нічого не змінилося. Після окупації навіть ті будівлі, які не були розбиті вщент, пограбували. У людей не залишилося нічого. Не залишилось й інфраструктурних об'єктів. Фасад школи залишився, але це не значить, що вона ціла.

Страшно від того, що люди повертаються до Волновахи. Мабуть, тому, що немає де жити, немає грошей. Можливо когось тягне. Бувають різні ситуацію, я не буду ніколи казати, що люди, хто залишився або повернувся – зрадники. Ніхто не знає, що робити в такому випадку.

Люди і досі залишаються в підвалі. Готують їжу на кострі. У них немає домівок. Окупанти за ці два місяці практично нічого не прибрали: ні вулиці, ні розтрощені машини, ні зруйновані будинки, ні шматки металу. Коли ти стоїш посеред такої вулиці вже два місяці, стає дуже страшно. Все життя зупинилося і нічого не змінюється.

Коли вирішили виїжджати? Що чи хто спонукав на цей крок?

Напередодні я телефонувала знайомим і складала речі. Радила брати цінні серцю речі, які не зможеш відновити. Звісно, добре взяти фен, праску, мультиварку, якщо є місце в машині. Але дитячі фотографії, старі фотоальбоми ти не відновиш. Праску ще можна купити нову. Я зібрала речі як ото в анекдоті: “Які брати, зимові чи літні? Збирай всі – ти валиш звідси”. Взяла собі, чоловіку і дитині зимові та весняні речі.

Телефонувала знайомим, казала, що треба виїжджати. Ти своїм тілом не зможеш закрити будинок. Від того, що ти там залишишся, нічого не зміниться. Як на мене, то люди, які наполегливо залишаються, не мають права наражати волонтерів на небезпеку потім. Багато волонтерів загинули через те, що вони вивозили людей, які відмовилися виїжджати перші два тижні. Були випадки у Новотроїцькому, коли організація Червоний Хрест і хлопці з церкви, приїжджали, аби вивезти людей, а ті відмовлялись. І так було три рази. Зрозуміло, що за ними більше не їздили, але ж дуже складно було ці три рази їхати під обстрілами.

Я виїхала одразу 24 лютого, як тільки все почалося. Дорога була порожня, бо всі намагалися купити паливо на заправках. Приїхали до Великої Новосілки, аби зупинитись на день в знайомої. Зараз розумію, що у такі моменти ти знаходишся в якомусь вакуумі. Я казала, що мені складно міркувати, що робити. Начебто був план їхати в Запоріжжя, а там вже взагалі не було житла. Було складно знайти, в кого залишитись. Багатьом людям складно було згадати прості речі, які просто на поверхні лежать. Про дівчат з Вільного, подруг з Дружківки я не згадала одразу, бо воно не думалось. Потім ми доїхали до Вільного. Пробули тиждень в спокої. В домашньому спокої. Навіть не вірилося, що там щось відбувається. Відпочивши, я могла допомогти іншим. Я розуміла, що потрібно робити, куди їх можна скоординувати, як їм потрібно виїжджати.

Потім ми виїхали до Дніпра. Було багато техніки, автівки горіли. Вільне вже було в облозі. Я виїхала, побачила все це, зателефонувала дівчині, в якої ми жили, і сказала: “Лєн, вам потрібно виїжджати, тому що Вільне завтра-післязавтра вже буде окуповане”. Наступного дня вона виїхала.

Згодом приїхали в селище на Черкащині. Тоді ми зрозуміли, що в людей дуже різне розуміння, яким має бути будинок. Майже всі переселенці зіткнулися з тим, що їм пропонували будинок, в якому 8-12 років ніхто не жив. Там немає світла, води, газу. Якби ж то був мирний час, люди самі б його облаштували. Але зараз немає зараз зайвих годин, немає зайвих грошей, щоб це все робити. Та й ти взагалі не в ресурсі. Це не той варіант, коли ти маєш бути в безпеці. Такі речі більше пригнічують, ніж підтримують.

Ми знову повернулися до Дніпра. Тиждень там пробули в Дніпрі, почули обстріл. Я знайшла в Умані зйомне житло, мені сподобалося і ми вже поїхали туди жити.

Я зіткнулася з тим, що не всі люди вміють надавати допомогу, волонтерську чи гуманітарну. Наприклад, це запитання “Що вам потрібно?”. Люди ж не в кав’ярню зайшли, і багато хто дуже переймається через те, що змушений щось в когось просити.

Чим зараз займаєшся на новому місці?

Коли я тільки приїхала до Умані, подумала, куди може піти моя дитина. Після переїзду в мене почалось безсоння, тому я думала, що можна подивитися, аби мозок трішки відпочив. Місто дуже гарне, є багато туристичних об'єктів. Дуже привітні люди, всі відкриті та щирі, намагаються допомогти. Були окремі випадки, коли я чула, що іншим переселенцям казали: “Говоріть, будь ласка, українською”. Для мене це не дуже ок, це зараз не на часі. Не можна говорити людині, яка виїхала з Маріуполя і посиділа місяць в повній ізоляції, інформаційному вакуумі, страху під постійними обстрілами, “а перейдіть, будь ласка, на українську мову”. Це не про любов до країни. Зараз ми всіх маємо підтримати максимально. Говоріть будь-якою мовою, головне, щоб ви були живі.

В Умані написала у виконком та міському голові, про те, що потрібно створити для дітей якісь групи, аби вони мали змогу навчатися, щось ще робити. Зателефонувала у відділ освіти, культури, запитала, чи будуть вони працювати. Короче, задовбала всіх. Відкрили садочок, потім ще один. Зараз є волонтерська група, куди ходить мій син. При гуртожитку теж відкрили таку кімнату, ходжу туди, сама проводжу майстер-класи для дітей. З ними ми робили Великодні кошики, маски для обличчя, гаманці дитячі. Дітям та й дорослим подобається. Потім прописала алгоритм дій для переселенців, аби вони знали, де є волонтерські осередки, де яку допомогу можна отримати та на яких умовах. Запропонувала, як краще видавати допомогу, бо іноді не дуже класно, коли є черга і не всі розуміють, чи отримають вони. Я робила все, ніби я в себе дома.

Що ти робиш для перемоги?

Я координувала людей. Надсилала інформацію, як оформити фінансову допомогу, як заповнити ті заяви. Що заповнити, куди піти, які картки відкрити. Це дуже наче просто, але не всі розуміють, що картка для виплат - це картка для виплат і через неї можна отримати допомогу.

Переселенці заїжджають до мене на каву, я їм шукаю житло на добу, щоб вони тут побули, відпочили, потім їдуть далі, якщо бажають. Поселила свою куму і своїх родичів, знайшла їм житло. Допомагаю своїм дівчатам, які виїхали з Маріуполя. Чимало людей, які виїхали, не знають, чим займатися. Вони “не в ресурсі”, як у нас зараз модно говорити”, або ж просто в шоці. Говорю їм, куди що подати, що робити, і люди просто оживають. Надаю гуманітарну допомогу через своє громадське об’єднання, зокрема селищам. Бо є селища, де не має гуманітарної допомоги. Хіба це добре, коли людина приїхала, отримала будинок, в якому 8 років ніхто не жив, а ще й немає ніякої допомоги. В місті допомоги багато, а в селищах немає майже нічого. Ми оформлювали, привозили, робили логістику, заявки, щоб люди хоч щось отримали.

Як змінилася робота до війни і під час війни?

Режим роботи перейшов від майбутніх потреб до базових потреб. Тобто від розвитку до їжі, ковдри та подушки. Раніше ми думали, що таке зробити, щоб було файно і гарно в громаді, акцентували на розвитку дітей, на освітніх програмах, на інфраструктурних об'єктах. Зараз ми орієнтуємось на базові потреби, хоча все ж таки залишаємо якусь частину для того, щоб навчати, працевлаштовувати людей, відбудовувати країну.

Після перемогу чи думала повертатися у Волноваху?

Думала. Мій син останній тиждень почав щодня говорити, що хоче поїхати, що сумує за бабусею, за дідусем. Не знаю, чи повернуся взагалі, щоб жити, але обов’язково буду приїжджати, відбудовувати.

Я була на зустрічі з психологом, яку організовували волонтери від садочка, і побачила що жінки, наприклад, з Чернігова, які вперше зіштовхнулись з цією бідою, не розуміють, що далі робити. Вони кажуть: “Як ми будемо ходити в парку, в полі, якщо все це засипано снарядами?” А я кажу: “Нічого страшного. Все будуть прибирати, через рік можете ходити знову в парк”. Це не всі розуміють, але думаю, що варто про це говорити. Це велика проблема, помилка, яку робили тоді і роблять зараз. Місцева влада не розповідає про досвід тих, хто це пережив. Важливо, щоб вони більше детально розповідали, що можна робити, що потрібно облаштовувати. Люди були б підготовлені.

У тебе залишилися знайомі у Волновасі? Чи тримаєш з ними зв’язок?

Зв'язок та Інтернет вже є. Вони всі мають картки, перейшли на той фенікс “деенерівський”. У Волновасі світло є, але не всюди. Але у Волновасі все зруйновано, там немає роботи, і я не знаю, що вони далі планують робити. Найближчі громади жили завдяки двом кар'єрам та великого виробничого підприємства. Воно затоплене і працювати вже не буде.

Як ти себе підтримуєш в цей нелегкий час?

Ми багато гуляємо, багато ходимо. Пройшли всі природні та історичні пам'ятки. Почали ходити до різноманітних кав'ярень. Просто беремо чай, сидимо, говоримо, – це відчуття мирного життя яке було раніше. Я помічаю, що у кав'ярнях багато людей. Це немісцеві люди і вони ходять туди не від того, що їм нічого робити, а тому що хочуть відчути смак спокійного життя. Гуляю з дитиною, змушую його вчити англійську мову, читати.

Чого б ти хочеш найбільше зараз?

Я піду купувати торт. Я хочу торта. Шоколадного, я люблю шоколад. Я піду куплю торт, з'їмо і вип'ю каву.

Я хочу, щоб в нас закінчилася війна, і більше ніколи не розпочиналася. Щоб всі були живі, здорові. Так, ми відбудуємо все, що зможемо відбудувати. Я не вірю, що ми відбудуємо все-все, ті заводи, які коштують космічних грошей, як маленькі країни. Але я вірю, що ми все ж таки щось відбудуємо. Дуже хочеться, щоб це далі не просувалося, бо це дуже страшно. Розумію, що скільки б нам не давали техніки, люди мають властивість закінчуватися. Вони закінчуються, ми не така велика країна. Мені дуже не хочеться, щоб гинули найкращі, тому що загинуть саме найкращі.

Що побажаєш українцям і Україні?

Миру. Україні миру, а українцям – бути трішки чуйними один до одного. І перестаньте здавати квартири за космічні ціни! Навіть, якщо в людей є ці кошти, вони мають властивість закінчуватися. Та й хай краще ці гроші підуть на щось хороше. Вчора одна дівчина сказала: “Чому, ті, хто залишилися у Волновасі і пішли працювати у школу, зрадники, а ті, які здають в Чернівцях, Львові квартири за 25-30 тисяч не зрадники, а патріоти?” Люди, які не витратили б ці кошти на квартиру, надіслали їх на ЗСУ. Про це варто говорити.

Що будеш робити після перемоги?

Буду дякувати. Ми будемо жарити шашлики, ми будемо святкувати, плакати, поїдемо додому.

Я хочу жити, я поїду відбудовувати інші міста. Хочу поїхати подорожувати Європою, як мандрівник. Не як біженець, переселенець – а як мандрівник.

Закулісне

Я їздила в Донецьк, як малий народився. Їздила часто, мене тягнуло. Якби не робота, я б місяць там пожила. Мені хотілося почати туди їздити раз на півріччя. Потім почався карантин і з 2019 року ми більше там не були. Але тоді вже нічого не змінювалось, він як заморожений став. Хто не був в Донецьку, той не зрозуміє. Донецьк розвивався на рівні Києва. Те, чого досягнув Маріуполь до війни, це було 8 років тому в Донецьку. Але зараз приїздиш туди, а він такий і залишився. Всі ті вивіски, будинки, нічого не відбувається, він ніби спить. Дуже просто зрозуміти, що в місті немає грошей, – це, коли нічого не будується.

Новотроїцьке, де ми багато чого зробили для розвитку: відкрили крутий спортзал, гуртки, парк, фонтан. А за 10 км – Докучаєвськ. Це було місто, де було велике підприємство більше по розмірах, ніж у Новотроїцького. Тільки після 2014 року Докучаєвськ залишився на тій стороні, Новотроїцьке на цій. В Докучаєвську був прекрасний зоопарк, дуже класний. Зараз, там залишилось декілька тварин – замучені, голодні. Воно все покинуте, нікому не потрібне. Колись розвинуте, гарне місто квітів – занедбане і забуте, і через 10 км Новотроїцьке де життя, де розвиток, кожного дня відкривається щось нове. На тимчасово окупованих територіях в людей не було нічого, і це страшно.

Розмову вела Інна Душка