Данило з Єнакієве, що на Донеччині. Після переїзду до Харкова він зрідка вертався додому, адже без сліз не міг дивитись на те, що з його рідним містом робить окупаційна “влада”. Бойові дії змусили Данила покинути свій дім вдруге. Про те, як хлопець ледве не потрапив під обстріл, ситуацію на тимчасово окупованій Донеччині та віру в найкраще майбутнє — читайте в інтерв'ю.

- Розкажіть трохи про себе: звідки Ви родом, чим займалися до війни?

- Я родом з міста Єнакієве Донецької області. Там я закінчив школу, а у 2013 році вступив до Академії культури в Харкові. Після закінчення вишу залишився, бо мені сподобалось місто.

Усе моє життя пов’язане з дегустацією та продажем вин, а також поглибленням знань з цієї теми. Працював як сомельє та кавіст в магазині алкоголю.

- Як Ви дізналися про те, що в країні почалась війна?

- Як і всі, напевно. 24 лютого прокинувся о 5 ранку від того, що почув вибухи.

За декілька днів до цього було звернення путіна з приводу визнання так званих “лднр”. Через ймовірність початку війни була напруга в державі. Я не вірив та гадав, що все буде добре. Але о 5 ранку почув вибухи на власні вуха. З телеграм-каналів дізнався, що це не лише в Харкові, а й в інших містах України. Був здивований, не розумів як так можливо атакувати одразу по багатьох містах.

“Але о 5 ранку почув вибухи на власні вуха”

Цей день був один із найнапруженіших та довгих, бо всі були в паніці. Приблизно через пів години після вибухів помітив на вулиці неймовірні затори, люди як скажені метушились і намагались кудись виїхати.

Я не розумів, що мені робити, бо я сам приїжджий. Мені не було куди їхати далі, тому залишився в Харкові. Ми з друзями об'єдналися та трималися разом, щоб не було так страшно. Знесли їжу та всі необхідні речі в одну квартиру.

Якось я ходив перебіжками з однієї квартири до іншої, бо потрібна була їжа і деякі речі. Дійшов до станції метро “Майдан Конституції”, спустився до підземного переходу з думкою пару хвилин відпочити, бо ніс важкі сумки. Поки я відпочивав, почали забігати поліцейські та військові з автоматами. Кричали, щоб ми всі спустились до метро, в бомбосховище. Через те, що зараз щось прилетить. У метро я перечекав приблизно пів години. У мене був якийсь шок, я не розумів, де я. Почав усвідомлювати, що я не вдома, а в бомбосховищі. Хоч там і було безпечніше, але на свій страх та ризик вирішив йти додому, де мене чекали. На виході з метро “Майдан Конституції” стояла купа військових та поліцейських. Вони не радили йти, але й залишатись я не хотів.

Виходжу і бачу: все в уламках та в склі. Швидка допомога, ДСНС та поліція вже розгрібали завали. Як виявилось, в ту будівлю влучила ракета.

- Коли ви вирішили виїжджати? Що чи хто спонукав на цей крок?

- З кожним днем ситуація в місті ставала все гірше й гірше. Вибухи лунали все частіше та ближче, навіть в центрі міста. Напруга зростала, а Харків почав вмирати все більше. Дівчина мого друга, яка живе в місті Олександрія, запросила нас та мовила: ”Лише б ви приїхали”.

“Харків почав вмирати все більше”

Ми почали дізнаватися шляхи відступу від Харкова, розглядали різні варіанти: як платні, так і безплатні. Надавали увагу більше платним варіантам, бо безплатним не дуже довіряли. Знайшли водія і навіть заплатили гроші за бронь, але в підсумку нас кинули. Водій назначив поїздку, але просто не приїхав. Гроші нам також ніхто не повернув. Ось так ми й потрапили на шахраїв. Другий варіант у нас був як план “Б”, це були волонтери, які вивозили до Дніпра. 5 березня нас забрали зі станції метро “Холодна гора” до Дніпра, а звідти родичі дівчини друга забрали нас і привезли до Олександрії.

- Чи залишився у Вас хтось в Донецькій області?

- Звичайно, так. Там залишилось багато рідних. Мої батьки радянського ґатунку, тому вирішили поїхати до Криму. А в Єнакієве залишились бабусі, дідусь, тітка, дядько, двоюрідні брати, багато дальніх родичів, багато друзів. Зв’язок є, але не з усіма. Раніше можна було додзвонитись, бо працювали українські оператори. А зараз зв’язатись можна тільки за допомогою інтернету. Але бабусі й дідусь не зовсім ладять з цими приладами. Навіть з телефонами, а що казати вже про комп’ютери... Вони й досі користуються кнопковими телефонами.

- Як ви пережили переїзд? Чи було це легко?

- Переїзд був трішки напруженим, бо боявся, що щось раптово трапиться. Йшли бойові дії, не було зелених коридорів як зараз. Мої батьки навіть казали мені, щоб я не покидав місто, бо вони переймалися й хотіли, щоб я залишився там. Але добре, що в нас були знайомі в Олександрії, які готові були прихистити. Дім один, а сім’я дуже велика: батьки, бабусі, діти, коти. А тут ще й ми з другом. Тому я вирішив їхати далі. Мій батько сказав, що ми маємо родичів у Кропивницькому. Хотів знайти роботу та й залишитись там.

- Як ви себе почуваєте на новому місці? Як зараз складається ваше життя?

- Перший час відчував себе як у гостях, бо це нові для мене люди. Я цих родичів до цього ніколи не бачив. Зараз почуваю себе добре, бо познайомились ближче. Вони надзвичайно добрі та ставляться до мене як до свого рідного сина.

Нещодавно в нашому місті почув вибух. Стало знову лячно, я почав трохи нервувати. Стараюсь перемикатися.

- Чи знайшли нове місце роботи в Кропивницькому?

- Так, знайшов. Працюю в ресторані офіціантом. Професії, за якою я раніше працював, тут немає, це тут не має попит.

- Чи плануєте Ви повертатися до Харкова після Перемоги? Які у Вас асоціації з мирним містом?

- Звичайно, що планую. Харків — місто студентів, це завжди якийсь рух, метушня в метро. Чистота вулиць та парки Кернеса. Харків для мене вже встиг стати рідним, бо прожив там вже 8 років. Але новини не дуже райдужні, щоб поки повертатись.

Фото, зроблене Данилом в Харкові

- Чого Вам не вистачає зараз найбільше?

- Не вистачає того спокійного життя, котре було до війни. Не вистачає поруч друзів та рідних, які були зі мною. Не вистачає того ритму життя, зараз все пішло шкереберть.

- Як ви себе підтримуєте у цей непростий час?

- По-перше, я трішки оптиміст.

По-друге, я вже пережив подібну поїздку у 2014 році, коли виїжджав з Донецької області, тому для мене адаптуватися в іншому місті не така й вже складна задача. Можу знайти зв'язок в іншому місті.

По-третє, віра в те, що це все скоро закінчиться та я зможу повернутися до спокійного мирного життя, яке буде ще кращим. Також гадаю, що багато людей переосмислили своє життя за цей час.

- Чого бажаєте найбільше зараз?

- Звісно ж, щоб це все закінчилось. Бажаю, щоб окуповані території повернулися до України. Щоб я зміг приїздити додому частіше, бо після 2014 року я там був всього лиш 4-5 разів. Там такий ритм, що просто важко знаходитись. Коли я вперше туди повернувся після одного року в Харкові, то я просто заплакав. Як кажуть, що для чоловіків не притаманно плакати, але я був дуже засмучений, коли побачив, що відбувається в моєму рідному місті.

- Що побажаєте українцям та Україні?

- Хочу побажати терпіння, більше віри та витримки. Намагатися сильно не нервувати, продовжувати займатись своєю справою. Будь-яка праця зараз буде корисною для країни загалом. Ми всі робимо щось корисне, навіть якщо ти не військовий і не волонтер. Бажаю мирного неба, щоб усі близькі були живі, щоб це все скоріш закінчилось.

Розмову вела Єлизавета Оглобля