"Розсудливість, здатність дивитись на декілька кроків вперед – те, що потрібно нам. Зберегти людське обличчя. Приймати слабкості один одного, сильні сторони, прагнення знаходити у собі сили допомагати тим, кому значно важче, ніж тобі, проявляти милосердя, жертвувати заради них. Напевно це те, що нам всім необхідно".

Іван Генбач– лікар-уролог. У студентські роки навчався і мешкав у Донецьку. З початком війни на Донбасі - переїхав до Краматорську. Зараз мешкає у Києві.

"Війна знищує зв’язки, сім’ї... І це проявилось у житті багатьох людей як у Донецьку, так і України. Ми, як гноми з Хоббіту - поїхали по світу", - каже Іван. 

- Поділиться Вашими спогадами про життя у Донецьку?

- У Донецьку я мешкав ще студентом. Вчився у медичному університеті (Донецькому національному медичному університеті, - прим. автора). Життя медика – це суцільне навчання. Було гарно. З поставленим педагогічним процесом, зі школами. У цьому університеті я зрозумів, ким хочу бути, до якого медичного ремесла я хочу прагнути. Я набув базовий досвід та знання у першій половині освіти. Жилося гарно. Поки не прийшла війна...

- Яким початок війни був для Вас особисто? 

- Війна почалася гібридно, таємно, підло з боку наших супротивників, з великою брехнею більшої кількості людей. Правда, тоді я не розумів багато подібних речей. Почалася для мене особисто з того, що товариш прийшов і сказав: «Іван, ми тепер живемо в ДНР». Це звучало смішно, нереалістично. Найрозумніша наша частина не хотіла у це вірити, думала, що це казка, жарт, сон, який швидко закінчиться. На жаль, це було не так. Це продовжувалось. Почалися проблеми з виїздом із міста - на підконтрольну територію. Почалися питання по статусу нашого випускного диплома. І для багатьох студентів стала зрозуміла війна тоді, коли наші університетські папери перестали щось вартувати. З'явились люди, які починали страждати від дій терористичної республіки. Тоді в цілому більшість почала розуміти, що розвиток медицини повинен бути зі світом. А не жити в одній закритій тюрмі - державі, яка вважала своїми супротивниками усіх на світі. Не всіх влаштувало бажання жити у цьому вигаданому світі. 

І от я вирішив переїхати. Зробив це дуже прагматично. Намалював два стовпчики: за те, щоб поїхати, і за, щоб залишитись. І математично виявилось, що краще поїхати (з Донецька). Хоча кидати було що. Було багато напрацювань, багато людей довелося кинути. І стіна непорозумінь виросла між мною та цими людьми. Війна знищує зв’язки, сім’ї... І це проявилось у житті багатьох людей як у Донецьку, так і України. Ми, як гноми з Хоббіту - поїхали по світу. Університет також переїхав у місто Краматорськ. Як і частина викладацького складу. Був запущений адекватний навчальний процес. Ми змогли довчитись і випуститися. Стати на ноги й отримати досвід в інших містах. 

- Як склалося Ваше життя у Краматорську?

- Складалося нелегко, тому що у медицину важко попасти людині «новій». Тобто, тому, хто не належить до династії лікарів. Основні труднощі були зі світом медичним постуніверситетським. У тій частині карти Донецької області, яку ми почали вивчати, хотілося у ній жити, хотілось розвивати. Це і напрямки, які потрібно було розвивати, які з якихось причин відставали: інноваційної медицини, малоінвазійної. Їх просто не було або вони були погано розвинуті. Було куди прямувати й це підштовхувало вперед. Допомагали й грантові конкурси. Наприклад, я був двічі стипендіатом фонду Віктора Пінчука. І трошки підробітки: написання наукових статей, робота в аптеці. Після навчання з великими труднощами зміг залишитись в інтернатурі у Краматорську у місцевій міській лікарні, де я зміг знайти команду, з якими ми досі працюємо в іншому місці. 

- Чому переїхали з Краматорська до Києва?

- Була загроза ракетних обстрілів. Ми активно працювали у місті Дружковка. Дуже переживали за наших пацієнтів, які могли потрапити під обстріли. У лікарні залишилось наше обладнання. До того ж - були перебої з постачанням необхідних ліків, розхідників, бензином, транспортом. Було прийнято рішення переїзду в інше місто.

- Як зараз складається Ваше життя у Києві?

- Важко відділити власні проблеми та потреби від проблем і потреб суспільства. У моїй лікарні, де я працюю, велика кількість солдат, поранених. Які потребують нашої профільної допомоги. Це й стосується і родичів цих військових і звичайних пацієнтів, які нікуди не поділись. І велика кількість переселенців у місті, які втратили зв’язок з лікарями. Шукають допомогу. І ми тільки починаємо розгортати свою діяльність, як лікарі. І нагадаю, що в країні ще не завершилась медична реформа. Вона далека від ідеалу. У країні дуже складні процеси відбувається: і в оцінці праці, і у постачанні, і у медичній службі, як такої, і постдипломної освіти. 

- Як Ви бачите своє майбутнє?

- Майбутнє - туманно, як казав магістр Йода. Точно я не переїду закордон. Я хочу, що українці жили до 150 років і були здорові та щасливі.

- Що для Вас означає бути українцем?

- Бути українцем - це бути вільним, понад усе. І бути ініціатор та двигуном усього того, що є краще у світі, щоб робити світ кращим, красивішим. Свобода супроводжує усе це.  Виганяти ворогів та їсти борщ і сало. І донатити на ЗСУ.

- Що хотіли б побажати захисникам України?

- Бути сильними, бути наполегливими. Побажати витримки, зберігати розсудливість. Спочатку думати, а потім робити. Проявляти терплячість там, все кипить всередині. Думати, а потім робити сильні вчинки. У нас сильний запал, може часто зривати кришу. Розсудливість, здатність дивитись на декілька кроків вперед – те, що потрібно нам. Зберегти людське обличчя. Приймати слабкості один одного, сильні сторони, прагнення знаходити у собі сили допомагати тим, кому значно важче, ніж тобі, проявляти милосердя, жертвувати заради них. Напевно це те, що нам всім необхідно.

Автор інтерв’ю: Максим Красіков, координатор ВІ “Актива Громада” у місті Дніпро