Володимир працював шеф-кухарем у столичних ресторанах, а тепер готує соціальні обіди для переселенців в Чернівцях.  Про те, як важливо продовжувати свою справу і вести країну до перемоги маленькими кроками – читайте в інтерв’ю.

- Звідки Ви родом, чим займалися до війни?

- Останні роки я жив в Києві. Більшу частину життя працював в ресторанній сфері, працював шеф-кухарем. До війни я обіймав посаду шеф-кухаря у двох ресторанах східної кухні та в пабі на Харківському масиві.

- Як Ви дізналися про те, що в країні почалась війна?

- Мабуть, так, як і більшість українців. Серед ночі подзвонила мати дружини й сказала, що в країні почалась війна. Спросоння в це все не вірилось. Почали вмикати телебачення, гортати соціальні мережі, шукати інформацію в інтернеті. Ми знайшли підтвердження, що були вибухи в Борисполі. Через 3-4 години ми виїжджали до батьків дружини в село. Бачили, як горіла військова частина під Броварами. Саме тоді нам стало ніяково. Ми впевнились, що це все почалося, хоча до кінця не хотілось в це вірити.

- Що Ви відчули в цей момент?

- Це важко описати словами. Паніка, страх, переживання за нашу родину та рідних. Страх того, що буде далі. У перший день війни ми виїхали та десь тиждень прожили в Київській області у батьків дружини. Далі ми все ж таки вирішили, щоб дружина з дитиною виїхали за кордон в Румунію. А я таким чином потрапив до Чернівців. Знайшов тут справу, якою можу допомагати.

- Як Ви пережили переїзд? Чи було це для Вас складним та хто Вам допомагав?

- Було складно, але протягом дня я облаштувався там. Швидко знайшлись волонтери, які допомогли мені. А я їм допоміг згодом, тобто мене запросили організувати роботу кухні, яка готує соціальні обіди. Було все доволі злагоджено та оперативно. Коли ми виїжджали, то навіть не уявляли на скільки днів їдемо та як все буде плинути далі. Не було елементарних базових речей, а волонтери все надали. З інших міст також багато хто приїжджав.

- Як зараз складається Ваше життя?

- Зараз я працюю на соціальній кухні, але планую через 2 тижні повертатися до Києва на основне місце роботи. Але це якщо все буде тихо та більш менш налагоджуватись. Дуже сподіваюсь, що родина також повернеться і ми будемо налагоджувати життя.

- Як Ви себе підтримуєте у цей непростий час?

- Найголовніше те, що я намагаюсь продовжувати займатись тим, чим можу допомогти, чим вмію. Не дуже зациклююсь на ситуації в країні, а шукаю позитивні моменти. Багато працюю, у вільний час відвідую якісь гарні місця в Чернівцях. Інколи ходжу до церкви та ставлю свічки за рідних, аби все налагодилось, щоб усі були живі та здорові. Максимально чим можу допомогти — допомагаю. Відволікаюсь добрими справами, усі ці можливості намагаюсь використовувати. Намагаюсь багато новин не читати, лише переглянути найосновніше, бо стає моторошно та сумно. У мене багато знайомих переселенців з Харкова та Києва. Зараз ми так згуртувалися, тримаємо зв'язок, допомагаємо один одному чим зможемо.

- Чого Вам зараз хотілось би найбільше?

- Найбільше, мабуть, як і всім у нашій країні, щоб цей жах скоріше закінчився. Щоб припинилися смерті невинних людей: дітей, жінок, старих. Щоб ми вже почали відновлювати країну, налагоджувати все.

- А чого Вам зараз найбільше не вистачає?

- Моєї родини. Жінки та маленької донечки, якій зараз 6 років. Дуже сподіваюся, що ми скоро побачимося та почнемо відновлювати наше соціальне та сімейне життя. Життя, як громадян України.

- Які Вашу улюблені місця в Києві?

- У цей період квітня-травня ми дуже полюбляли з родиною відвідувати озеро Тельбін в районі Березняки. А ще ми дуже полюбляли відвідувати ботанічний сад. У цей період гарно квітнуть магнолії та тюльпани, зараз лише згадую цей аромат. Сподіваюся, що наступного року ми туди потрапимо.

Фото озера Тельбін, зроблене Володимиром в Києві

Сподіваюся, що зовсім скоро всі ми зможемо відвідувати наші улюблені місця по всім містам у мирній країні.

- Що Ви першим зробите після Перемоги?

- Мабуть, засукаю рукава та максимально долучусь до тієї справи, яку робив до війни. І сподіваюсь, що це буде допомагати усім: моїй сім'ї та усій країні. Буду робити все, що я зможу.

- Що Ви побажаєте українцям та Україні?

- Побажаю терпіння, наснаги та не втрачати надію. Вірити в те, що ми обов'язково скоро переможемо і почнемо відновлювати щасливе життя.

Розмову вела Єлизавета Оглобля