"Мрію про Перемогу, про повернення додому, у мій улюблений Харків. Мрію побачити батьків, обійнятися з ними", - інтерв’ю з ВПО з Харкова Євгенією Александрук.

Під час широкомасштабного російського вторгнення Харків став одним із перших міст, яке прокинулося від вибухів зранку 24 лютого 2022 року й щодня продовжує зазнавати бомбардувань від окупантів. Харків — серед міст, яке найбільше постраждало від російської навали. Тисячі людей змушені були покинути своє рідне вісто, рятуючись від щоденних обстрілів та бомбардувань. Серед них - і наша героїня. 

ВІ "Активна Громада" поспілкувалася з ВПО з міста Харків Євгенією Александрук, яка розповіла про те, як в її життя прийшло повномасштабне вторгнення, про свій шлях евакуації з Харкова та адаптації до життя в іншому місті, а також про свої плани та мрії. 

- 24 лютого – перший день повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Яким цей день був для Вас?

- Моя сім’я складається з 4 людей: двоє синів, чоловік і я. 24 лютого, десь о 5 годині, відключили мобільний зв’язок і ми не розуміли, що трапилося. Звичайно, ми здогадувалися. Потім в пабліках ми побачили інформацію, що бомблять усю Україну. Було дуже страшно. Спочатку був ступор: ми не знали, що робити. Але діти спали і ми зрозуміли, що треба до чогось готуватися. Побігли до магазину, закупили продуктів і почали обдзвонювати рідних. У мене батьки й старша сестра живуть у селі під Маріуполем. А старший брат - він у Кам’янці-Подільському. У всіх було усе гаразд, навіть у батьків у селі все було тихо. Ніяких руйнацій немає.

Фото (Українська Гельсінська спілка з прав людини): люди ховаються від російських бомбардувань в харківському метро

- Яким для Вас був шлях евакуації?

- Ми облаштували у підвалі нашої 5-ти поверхівки укриття. Просиділи там 2 дні й зрозуміли, що потрібно вибиратися. Чоловік купив квитки до Кам’янця-Подільського, але, як виявилося, можна було не купляти. Ми ними не скористалися. Вирішили виїжджати 26-го лютого. У мого сина якраз був день народження. Йому у цей день виповнилося 7 років. Ми вирішили, що у дитини, попри все, повинно бути свято. Через те, що, наш поїзд відправлявся близько 12-ї години вечора, ми пішли до магазину, купили торт. Десь у районі 4-ї години викликали таксі. Їхали порожнім містом. Зупинилися біля станції метро, тому що туди спускалися наші друзі, у них доньки-двійняшки. Вийшла їх мати, наша подруга, ми обнялися, попрощалися, почали ридати. Приїхали на вокзал. Тисячі людей на вокзалі. Там зустрілися з нашими друзями, які їхали у Кривий Ріг. Ми з 5-ї до 12-ї години чекали поїзда. Ми їхали на Хмельницький, а брат нас зустрічав. Поїзди, які відходили у західному напрямку, були усі переповнені. Я боялася, щоб нас у вагоні не «розкидало» один від одного. Але наш поїзд був наполовину порожній. У нас було купе. Ми доїхали нормально. Поки ми були у залі очікувань, постійно чули обстріли. Потім чоловік каже: «Я вас посадив спиною до вікон, тому що вікна великі-панорамні. Це для того, щоб у випадку «прильоту» осколки не попали в обличчя.

Фото (LB.ua): наслідки обстрілів Харкова російськими військовими

- У Харкові у Вас залишилися родичі, друзі? Чи підтримуєте ви з ними зв’язки?

- Залишилися друзі й родичі. Підтримую з ними зв’язки, звичайно. І дуже хочу з усіма побачитися.

- Як Вас прийняв Кам'янець-Подільський?

- Ми приїхали до брата в родину. Але таке враження, що Кам’янець - одна велика родина. Дуже тепло зустріли. Усі були раді, готові допомогти. Щирі, хороші люди. Йдуть на контакт.

- Чим плануєте зайнятися надалі?

- Діти обидва навчаються в ліцеї #14. Я поки що приходжу до тями. Зберігаю спокій у своїй сім’ї: спокійна мама - спокійна родина, спокійні діти. Чоловік працює. Я починаючий психолог. Хотіла б допомагати таким переселенцям, як я віднайти ресурси для подальшого життя.

- Що б ви хотіли побажати нашим захисникам, волонтерам?

- Сил, наснаги, здоров’я міцного, щоб були ресурси боронити нашу землю від загарбників. Бо, як показав час - ми є дуже сильна і могутня нація. Сил і терпіння. І я дуже вдячна захисникам, волонтерам і усім українцям.

- Про що особисто Ви мрієте після Перемоги України?

- Для себе бажаю спокою і ресурсного стану. Хочеться розуміти, для чого я живу. Мрію про Перемогу, про повернення додому, у мій улюблений Харків. Мрію побачити батьків, обійнятися з ними. Ми до 2012-го року жили у Маріуполі, я там навчалася. Тому хочу підтримати усіх тих, хто потребує допомоги, а знаходячись тут знайти сили, щоб допомогти іншим.

Автор: Славко Полятинчук, координатор ВІ "Активна Громада" міста Кам'янець-Подільський