Війна розлучила харків‘янку Яну з рідними. Вона залишилась в Україні, аби нести своє служіння людям. Бували дні, коли Яна працювала 20 годин. Усе, аби не думати про жахливі речі, які відбуваються навколо.

“Я можу тільки дякувати, що залишилась в Україні. Це надає мені внутрішнього розуміння, що ми переможемо. Ми будемо вставати з руїн”, – каже Яна.

Для чого нам потрібні випробування та що допоможе перемогти — дізнайтесь з нашої розмови.

- Як Ви дізналися про те, що в країні почалася війна?

– За 4 дні до початку війни я виїхала у робоче відрядження. У нас мережа готелів, потрібна була допомога адміністратору в Кропивницькому. Я не відчувала, що щось трапиться, бо все йшло як треба.

У ніч з 23 на 24 лютого я мала нічну зміну. Під ранок гості заметушилися. Десь о 4-5 годині почали кидати ключі від номерів та просто тікати. Зазвичай вони прокидаються та снідають о 8 годині, а потім вже їдуть у справах. Я кажу співробітнику служби безпеки: “Напевно, щось сталося, бо такого у нас не бувало”. Ми почали дивитися, що пишуть ЗМІ, і зрозуміли, що трапилось.

Це було жахливо, бо я розуміла, що тікати я не можу. Я знаходилась на роботі, а мої рідні – в Харкові.

Я відчувала непорозуміння та невизначеність. Страх за те, що може щось трапитись зі мною або моїми близькими. Мені в цей час дуже хотілося обійняти сина. Всередині мене була така колотнеча від того, що я не можу нічого зробити.

За цей час багато чого змінилося. Мої рідні зараз виїхали з Харкова, хоча вони знаходились там близько 2 місяців. Коли сестра гуляла з донькою на дворі, над їхнім домом пролетіла ракета. Для неї це був край, тому вони перебралися в Німеччину. А я й досі знаходжусь у Кропивницькому. Тут я залишилася зовсім одна. Сестра мене вмовляла поїхати з ними до Німеччини, але я розуміла, що потрібна в Кропивницькому.

- Як Ви себе почуваєте на новому місці?

- Спочатку я повністю занурювалася в роботу. Я розуміла, що це служіння людям та заспокоювала себе думкою: ”Якщо я опинилась тут, значить так було потрібно”. Якби я впадала у відчай, то нічого не змінилося б. Бувало таке, що я працювала по 20 годин на день. Мені казали, що не можна себе так виснажувати. Я допомагала всюди, де тільки могла. Допомагала в ресторані, гріла маленьким дітям молоко, мила посуд. Це все відволікало мене від думок про те, що відбувається жахливе. Я не хотіла відчувати себе безпомічною.

Коли до нас з'їжджалися люди, то вони думали, що я місцева та казали, що я їх не розумію. Що в Кропивницькому все тихо, а вони приїхали з-під обстрілів. Але я така ж, як і вони, я зараз без родини, мені також важко. Я розумію, що зараз ситуація в країні стосується кожного, але різною мірою.

Зараз з готелю люди пороз'їжджалися. Фізична втома та сум почали перемагати. Утім, втома для мене не має такого важливого значення, як те, що я зараз зовсім одна, без своїх рідних. Йде день за днем, а я так і не можу повернутись до них. Турбує те, що я не знаю того, що буде завтра.

На роботі завжди вимагали розмовляти українською до тих пір, поки гості самі не скажуть, щоб я перейшла на російську. Харків є російськомовним містом, тому мені це давалося складно. А в Кропивницькому при звичайному спілкуванні я вже намагаюся розмовляти українською. Коли мені пропонували поїхати в Німеччину, я розуміла, що хочу бути зі своїми рідними, але також хочу бути у своїй країні. Я хочу чути нашу прекрасну солов'їну мову, бо наша нація є неймовірною, талановитою та унікальною.

Рідні надсилають мені фото Балтійського моря та природи, це надзвичайно гарно, але у мене нічого не тьохкає. Мені важко від того, що я опинилася тут одна в такий час. Але я можу тільки дякувати, що залишилась в Україні. Це надає мені внутрішнього розуміння, що ми переможемо. Ми будемо вставати з руїн. Міста сильно постраждали, Харків у тому числі. Він — наша перша столиця, тільки-но довели до ладу місто, багато чого реставрували, зробили парки. І вся ця краса зруйнована.

У мене серце кров'ю обливалось, коли я дізналась, що корів на фермі “Агромол” розстріляли. У цієї ферми були такі смачні молочні продукти, а мій син завжди казав: “Мам, зайдімо в “Агромол””.

Було нароблено багато жахіть. Я розумію, що це буде важко відбудувати, але ми зможемо. Є надія, що ми все повернемо. У нас все буде смачнішим та красивішим.

У мене колись було бажання поїхати за кордон, я навіть двічі подавала заяву на зелену карту в США. Була думка: ”А що, як ми виграємо і поїдемо жити до Америки?”. Але ми не виграли, а мої подруги казали: “Де народився, там і згодився”. Зараз розумію сенс цього прислів'я. Подорожувати можна будь-куди, але є рідне місце, до якого лежить душа. Маємо ми дійсно дуже багато.

- Плануєте повертатися до Харкова після Перемоги?

- Планую. Але ніхто не знає того, що буде далі, тому не виключаю варіанту, що доведеться залишитись в Кропивницькому. Зараз важко щось планувати, на 100% я ні в чому не впевнена, але я хочу повернутись. Ніде так не буде, як там, де ти народився й звик до всього.

- Які Ваші улюблені місця в мирному Харкові?

- Люблю нашу Привокзальну площу. Я люблю подорожувати, тому без вокзалів ніяк, для мене це так атмосферно. Ми з сином частенько сідали на трамвай і приїжджали годувати птахів на цю площу. Також люблю Оперний театр та фонтан навпроти нього “Дзеркальний струмінь”. Називаю такі місця, бо зазвичай у вільний час ми гуляємо там з сином.

Привокзальна площа в Харкові. Фото Єлизавети Оглоблі

- Як Ви себе підтримуєте у цей час?

- Я підтримую себе молитвою. У мене в житті були різні випробування та була війна вдома. Але завдяки цьому я прийшла до Бога й до молитви. Я маю нестабільно емоційний стан, мене колотить від будь-якої дрібниці. Без молитви я б собі місця не знайшла. Я звертаюсь до Бога та прошу підтримки.

Під час повітряних тривог я нікуди не ховалася, бо думала: ”Як буде, так і буде”. Та й потрібно було залишатись в готелі, організовувати та заспокоювати людей. Випробування будуть в будь-якому випадку, а без підтримки надзвичайно складно. “На кого сподіватися, коли так склались обставини? Коли ти залишилась одна на час війни й не можеш нікуди податися”. Їхати від страху абикуди — варіант не для мене. І коли ти спираєшся на Бога та просиш в нього допомоги, то більш менш заспокоюєшся.

Я відчуваю, як я йду вниз, але намагаюся тягнутися догори. Знаю, що Бог чує, але на це треба час. Випробування нам даються, бо часом ми не цінуємо того, що у нас є. Так було з ”лднр”, ми не зважали на те, що там війна, поки не відчули цього на собі. На роботі я постійно чую розмови, що все нам не так. Але у нас є привід посміхатися. Ми можемо зачепитися за те, що у нас є робота, у нас світить сонце.

Був такий час, коли я була у відчаї та знаходилась в скрутному матеріальному становищі. Мені хотілось щось дати дитині, але я не могла. І одна жінка мені сказала: ”Ян, нема чорної ікри, є чорний хліб. Їж і дякуй за все, що є”. Дійсно так і є. Треба рухатись далі, випробування лише роблять нас сильнішими та дають можливість цінувати кожну мить.

- Чого Вам зараз найбільше не вистачає?

- Обіймів сина. Мій смуток тільки через те, що я не можу обійняти своїх найрідніших людей. Цього дуже хочеться, але я можу тільки спілкуватися з ними телефоном. Я розумію, що я вже не можу так йти сама. Я знаю, що їм також важко, але зараз такі обставини, що нічого не змінити. Залишається лише сподіватись на краще. Як кажуть, що є ціль і треба до неї йти. Якщо не можеш йти — повзи. Не можеш повзти — лежи в напрямку своєї цілі. І зараз я відчуваю, що я повзу. На початку війни я не дозволяла собі сумувати, бо розуміла, що треба цінувати те, що маю. Не можна гнівити Бога.

- Що можете побажати українцям та Україні?

- Укріплювати віру. Віру в себе, в Бога, в один в одного. Віру в нашу Перемогу, бо ми сильніші, ніж здаємося. Не сваритися в цей час та підтримувати один одного. Цінувати кожну мить, бо завтра може не бути. Проявляти любов один до одного. Якщо є можливість, обійміть своїх близьких. Є тільки сьогодні та цінування сьогоднішнього сонця, природи. Це все не просто слова з книг. Треба відноситися один до одного тепліше та з терпінням. Після Перемоги ми будемо квітнути разом з країною. У нас обов'язково буде другий день Перемоги. Нас врятує тільки віра.

Розмову вела Єлизавета Оглобля