“Чоловік повернувся і сказав, що через годину повністю зібраний має бути у воєнкоматі. Він зібрався за 20 хвилин, ми обійнялися, я зробила на пам’ять фото нас трьох і він побіг, сказавши: “Я не знаю, чи правильно я роблю, що вас лишаю, але я мушу йти. Бережи нашого сина”. Він вже стояв на сходах коли говорив ці слова, я бачила його стан. Я намагалася збирати речі, щось носити в машину, я ходила по квартирі, як в якійсь прострації”.

“Я хочу, щоб ми - українці, нарешті почали ставити на перше місце себе та свої бажання. Це не про нахабність. Це - про ЛЮБОВ ДО СЕБЕ. Поважайте себе!”

“З приходом війни відбулася переоцінка цінностей, потрібно встигнути набутися разом, втілити маленькі та великі мрії, знайти час та любов для себе, гідно жити своє життя і життя того хлопця, який виборов свободу України ціною свого життя!”.

“Чоловік повернувся і сказав, що через годину повністю зібраний має бути у військкоматі. Він зібрався за 20 хвилин, ми обійнялися, я зробила на пам’ять фото нас трьох і він побіг, сказавши: “Я не знаю, чи правильно я роблю, що вас лишаю, але я мушу йти. Бережи нашого сина”. Він вже стояв на сходах коли говорив ці слова, я бачила його стан. Я намагалася збирати речі, щось носити в машину, я ходила по квартирі, як в якійсь прострації”.

“Я дуже люблю свого чоловіка. Я хочу, щоб він прийшов і побачив, що ми щасливі, що він вчинив правильно, що хлопці загинули не даремно, що я виконала його настанову - зберегла сина його здоров’я, його психіку. Дитина готова повертатися і розбудовувати країну. Я хочу, щоб він був спокійний і гордий за нас. І це рішення їхати закордон - було непросте. Як це мій брат і мій чоловік в Україні, а я ні? Моє серце має бути ближче до них. Але ми мали виїхати заразди дітей”, - розповідає Юлія Журик, фінансист-бухгалтер ВГО Інститут "Республіка", ВІ "Активна Громада".

Більш детально читайте в інтерв’ю з Юлею.

- Як почалась твоя історія зустрічі війни в Україні?

- О 5:15 я прокинулась від вибухової хвилі. Схопилася з ліжка, вибігла на балкон, побачила на фоні чорного неба рожеве зарево. Це був Бориспільський аеропорт. Я тоді була на навчанні в Козині під Києвом, район Обухова. В той день мав початися шостий день навчання з восьми.

Через те, що були попередні повідомлення, що може бути війна, а чоловік у мене військовозобов’язаний, перед моїм від’їздом на навчання ми мали домовленість, що в разі чого - я відразу їду додому і забираю сина, бо чоловік біжить у військкомат. Речі, які я брала з собою на навчання, завжди стояли напіврозпаковані. Про всяк випадок. Я дуже швидко зібралася. Я попереджала викладачів, що в разі чого - буду змушена відразу поїхати, тому вони відразу прийшли до мене, попрощатися. Дякую їм за це, бо тоді підтримка була дуже необхідна. Ми почали викликати таксі, але півтори години безрезультатно. І от, нарешті, відгукнувся один молодесенький хлопчина. І от тренерша проводить мене до машини каже: “Ти знаєш, я хотіла тобі сказати: бережи себе, але, дивлячись на водія, я кажу тобі: бережи і його”. Тому що приїхав молодесенький хлопчина, молодесенький, але дуже сміливий. Тому що взяв замовлення з Козина до Києва. Це була 7-ма година ранку. Ми їхали й по трасі на всіх заправках вже були величезні черги. З Києва були черги на виїзд, в Київ можна було їхати спокійно, може з невеличкими пробками по самому Києву. Ми їхали орієнтовно півтори години, досить довго. Він трошки розказував про себе по дорозі, що живе вдвох з мамою, старається заробляти на життя різними варіантами.  Таксування - в тому числі. Він сказав, що ще не снідав і не хоче. От зараз заробить і потім десь перекусить по дорозі. Я запропонувала йому зайти до нас на сніданок, кажу: “Зайди до нас, випий чаю, чоловік яєчню готує”. Бо розуміла, що він може не скоро поїсти наступний раз. Він дуже відмовлявся словами, що йому було не зручно. Я пояснила, що це важливо для мене, що мені хочеться відчувати себе потрібною і це спрацювало, він погодився. Він поснідав, ми дали йому ще трохи грошей, тому що оплата за поїздку була з картки, і він поїхав. Я телефонувала йому ще раз ближче до вечора, запитати чи в нього все добре. Побажала успіхів, сказала, щоб беріг себе. 

Ми з чоловіком говорили, ходили по хаті й намагалися якось дозбирувати речі, взяти ще щось необхідне, бо важливі речі вже були складені давно.

Я їхала машиною і мала можливість забрати ще щось додатково. Ми пів години проходили по хаті, нічого не зложили. Говорили про все, що можна. Це був шоковий стан. Він говорить: “Добре, я побіг у військкомат”. Це була 9-та година. Чоловік повернувся і сказав, що через годину повністю зібраний має бути у воєнкоматі. Він зібрався за 20 хв, ми обійнялися, я зробила на пам’ять фото нас трьох і він побіг. Сказав: “Я не знаю, чи правильно я роблю, що вас лишаю, але я мушу йти. Бережи нашого сина”.

Він вже стояв на сходах коли говорив ці слова, я бачила його стан. Я намагалася збирати речі, щось носити в машину, я ходила по квартирі, як в якійсь прострації”. 

Я думала, що ми продовжимо навчання. Я почала шукати варіанти, як я зможу вчитися, бо з дитиною навчання продовжити не вдасться, потрібна нянька. Я подзвонила до своєї знайомої і запитала, чи може вона допомогти. Чому до неї, тому що я її знаю і тому, що вона теж частково проходила це навчання. І я розуміла, що люди, які там знаходяться, будуть раді її бачити. Інна погодилася. Я не думала, що це так затягнеться. Я думала, що ми кілька днів пересидимо за Києвом і всі спокійно повернемось додому.

- Ти виїхала з Києва? Прийняла рішення виїжджати в безпечніше місце? Розкажи про переїзд.

- Ми з чоловіком проговорили, що треба їхати до батьків в село, але ні в якому разі Житомирською, Варшавською трасою не їхати. Або ж інший варіант - їхати під Київ в готель.

Чоловік каже: “Їдьте в готель, переночуйте там, а далі, зранку - картина буде видніша. На крайній випадок - поїдеш через Вінницю, Хмельницький”. Він мені п’ять разів повторив: “Не їдь вночі і не їдь Житомирською трасою”. Як бачиш НЕ працює.

Ми приїхали в готель, по дорозі забрала Інну, половини групи вже не було, навчання вже не продовжувалось. Тренери мене намагалися заспокоїти, ще нічого не відомо, що це може просто налякали й все, не треба робити передчасних висновків. Була підтримка, розмови один з одним. Наче все було добре, дитина задоволена, бігає, грається. Ми домовились з Святославом, що сьогодні ночуємо тут, а ввечері він говорить: “Мама, я хочу сідати в машину і їхати до бабусі”. І в мене починає холонути серце. В малих дітей, зазвичай, інтуїція працює. І Святослав підтверджував це вже кілька разів в житті. І переконати його залишитись я не змогла. Він виліз до мене на ручки й каже, що пішли в машинку. В мене був шок. Телефоную чоловіку, пояснюю ситуацію, він каже, що це ніч, краще не їхати або двома машинами, на крайній випадок. І тут приїжджає чоловік однієї учасниці тренінгу зі Львову, вона каже йому, що давай ти переночуєш, а він ніяк, каже: “Ти сідаєш в машину і їдемо”. І я розумію, що Львів в мою сторону і я кажу, що їду з ними. Вирішили їхати. Ми проговорили, що ми не їдемо Житомирською трасою. Кажу: “Ви спереду, а я - за вами”. Ми повернули в сторону Києва, я їм телефоную, питаю, що чому ми їдемо до Києва, нам треба в іншу сторону, Вони кажуть: “Так треба, так веде навігація”. Ми виїхали о пів на дев'яту вечора, а о 22:00 в Києві комендантська година, нас на блокпостах вже зупиняли, запитували, хто і куди. Ми заїхали в Київ і їдемо в сторону Житомирської траси, я кажу, що так не можна їхати, а вони кажуть, що це правильна дорога. Як виявилося потім, вони ПРОСТО включили навігацію і все. Ми виїхали на Житомирську трасу з Чайок, розвернулися в сторону Києва, і бачимо, що всі три смуги і обочина стоять і цьому кінця і краю немає. Думки заполонили голову, я не хочу туди їхати, і ми проїжджаємо розворот на Житомир, у мене ще була надія, що мої знайомі з машини попереду, знають якусь коротку лісову дорогу, але їх дзвінок розвіяв усе, вони пропустили розворот, і тепер нам щоб повернути на Житомир, потрібно заїхати в Київ і десь там розвернутися, а на годиннику 21:50. У мене був неймовірний вибух злості, я матюкнулася голосно, зупинилась: на задньому сидінні спить дитина, 4 смуги машин, які тупо стоять, 10 хвилин до комендантської години, я вмикаю аварійку і починаю здавати назад, щоб повернутися до того розвороту який ми проїхали і мені приходить в голову геніальна ідея їхати по зустрічній. Я розвернула машину і поїхала на аварійці по крайній лівій смузі. В Київ їхало мало машин. Чую вибухи в Києві, за десять хвилин десята ночі. Може, це був не Київ, може Буча, Ірпінь, аа поглянула на сина, він спав і я почала їхати швидше. Почали долучатися інші машини, бо 4 ряди на Житомир просто стояли. Згодом ми їхали по зустрічній, 80 - 100 км. Я їду, швидко їду і це щось було про свободу і про те, що я не заблокована, настрій покращився, я трохи підбадьорилася, хоча адреналіну вистачало. Зателефонувала друзям, з яким виїжджали, кажу що їду по зустрічній смузі, якщо хочуть, хай виїжджають, бо я реально їду, а не стою. Машин на зустрічній смузі ставало більше, ми почали їхати по двох смугах, а потім три зустрічні смуги з трьох рухалися на виїзд з Києва. Тобто всі 6 смуг їхали в сторону Житомира. Я розуміла, що варто переїжджати на правильну сторону, тому що можуть їхати військові машина, інші машини на Київ і може бути що завгодно: затор, аварія. І я переїхала, це було правильне рішення - за кілька хвилин руху зустрічка стала, була пробка, довга пробка. Люди через певні проміжки часу почали синхронно в різних місцях розкручувати шлагбауми, щоб якось розвернутися. Я не знаю, але люди, які стояли там в заторі, посміхалися один одному, були привітні, не знаю чому, але спостерігався якийсь спокій у людей, які розкручували ці шлагбауми, люди спілкувалися. Я могла це все спостерігати, бо рухалася вся колона автомобілів повільно. Коли я проїхала затор, я знову виїхала на зустрічну смугу. До Рівного доїхала за 6,5 годин. Це я рахую дорогу від Чайок.

- Ти приїхала додому? Розкажи про свої почуття? Які були думки?

- Я приїхала, Святика поклала спати й пішли з мамою і сестрою на кухню розмовляти.

Відчуття було певної безпеки, але по стану - я ніби вдихнула повітря і не видихаю. Отакий був стан з тої миті, коли я прокинулась від вибухової хвилі. Я ніби була як підвішена куля, вдихнула і припіднялась над землею, я не відчувала землі під ногами. Але був стрежень, який давав мені змогу тримати голову холодною. Крутилися слова чоловіка: “Бережи нашого сина”. Це як стержень, але навколо стержня - оця куля. Я не видихала навіть в селі, ми постійно щось робили, сирена вила просто неймовірно, плюс церковні звони. У нас були діти, поприїжджали родичі з Києва і з Рівного. І ще прибігав сусідський хлопчик до нашого льоху. Загалом у нас було 9 дітей. Ми облаштували льох, зробили ігрову зону для дітей, знесли туди іграшки, грали з дітьми, максимально намагалися їх розважити, бігали в льох на перегонки, хто перший отримував смаколик. І їсти туди брали, щоб дітям було цікаво, менші сприймали це, як гру, старші звичайно розуміли. 

- Що тобі дало сили, ресурсу? Що заземлило?

- Заземлило мене? Оцей стержень металевий - це Саша. Коли я народжувала Святослава, Саша був зі мною. Ці довгі потуги, я нию, не маю сил. Кажу що я слабачка. А він каже: “Як це? Ти що? Ти - дружина десантника! Ану зберися!”. І в мене ця його фраза постійно в голові: як це мій чоловік може, а я не можу? Я маю бути на його рівні, щоб не тягнути його вниз, йому теж непросто. Але ці фрази: “Ти - дружина десантника”, Ббережи нашого сина…”. Дають якусь невидиму силу і чіткість. Я дуже люблю свого чоловіка. Я хочу, щоб він прийшов і побачив, що ми щасливі, що він вчинив правильно, що хлопці загинули не даремно, що я виконала його настанову - зберегла сина його здоров’я, його психіку. Дитини готова повертатися і розбудовувати країну. Я хочу, щоб він був спокійний і гордий за нас. І це рішення їхати закордон було непросте. Як це мій брат і мій чоловік в Україні, а я ні - моє серце має бути ближче до них. Але ми мали виїхати заради дітей. Ми ніби й облаштували льох, але там була сирість і діти почали кашляти. І мам каже, що їдьте діти за кордон, зробіть собі екскурсію на два тижні ради дітей. Ми вирішили поїхати, я була у підвішеному стані, ще два тижні у мене був “день бабака”. Ти читаєш ці новини, робиш перекличку, чи всі здорові. Готуєш їжу дитині й лягаєш спати. Тут нам сказали, що потрібно вчити мову і коли ми пішли в школу, в цей момент я трохи відволіклась на навчання і почала приходити в себе. Я звичайно відволікалась на роботу, але це звичні речі. Я, все одно, паралельно думала про війну. А вивчення мови, зовсім нове заняття для мене, з німецькою я не стикалася раніше ніде, відволікло мене. У нас був досить швидкий темп вивчення. Я скоротила кількість переглядів відео і новин. Зробила певний графік для себе і для сина, бо поки ми вчимося - з дітьми няні працюють, дитина має мати з собою їжу, воду, змінний одяг. Я стала планувати день. Заняття новою справою допомогло мені ще більше прийти в себе і приземлитися.

- Чим ти зараз займаєшся зараз? Чи змінився напрямок діяльності?

- Діяльність не змінилася. Частина проєктів закрилася у зв’язку з війною, частина - перепрофілювалася. Тому робота продовжується. Всі стали робити, хто що може і допомагати захисникам хто як може. Люди, які виїхали закордон - їм ніяково. Але вони мають зберегти нашу націю, наше майбутнє. Я почала збирати кошти на тепловізор для чоловіка. Розмістила оголошення і люди почали скидати гроші, за що їм дуже вдячна. На зібрані кошти вдалося придбати два тепловізори. На другий тепловізор докинув наш знайомий. Наш знайомий - він зустрічав в Києві передачки які передавали волонтери з нашого села, вони збирали різні речі: і для людей, і для військових, передавали і продукти і речі і обладнання. Знайомий забирав то все і розвозив у місця призначення, або передавав волонтерам, які відвозили. Ми тепловізори передали в чоловікову бригаду хлопцям, які на передовій. Чоловік на той момент вже був у госпіталі, тому що потрапив під артобстріл і був ранений. Знайомий говорить, що треба приціли, хлопці потребують, давай шукати гроші. І ми знову продовжуємо збір, небагато люди здають і нам вже і незручно з наших збирати. Ми будемо писати пост англійською і будемо збирати кошти тут в Німеччині. Чоловік скоро повертається в частину, думаю про те, що варто, мабуть, знову збирати на тепловізор вже безпосередньо йому.. Питаю брата, що треба, каже, що нічого не треба, все є. Потім дізналась, що у них на всю частину 6 - 8 бронежилетів. Чому, кажу, ти не кажеш, а він: “А що, ви будете гроші тратити?”. Я кажу: “Ти зараз не маєш про гроші думати, ти маєш зберегти своє життя, гроші - це наше завдання, тилове, не твоє”. Добре, що у Саші був бронежилет, він забув його вдома, коли біг у воєнкомат. Як так можна було забути досі не розумію. Йому, звичайно, видали новий, але все одно. Через волонтерів передали ключі від квартири і Сашин бронежилет передали брату, коли той був в ТрО, зараз він в ЗСУ служить. Андрій записався в ТерОборону і 23 лютого на два дні поїхав додому. Йому зранку о 5-й телефонують, кажуть, що давай дуй назад, бо війна. А транспорт вже не їздив, то він забрав в мами ключі й поїхав машиною. Нікому нічого не сказавши.

- Як тобі за кордоном? Як облаштувалася?

- Нас прийняти дуже добре. З розумінням. Місцевий спорт клуб виділив двокімнатну квартиру. Квартира була без меблів. У нас дружні сусіди, вони завезли всі необхідні речі: столи, стільці, дитячі ліжечка, дітям іграшок, закупили продуктів харчування на перший час, інший сусід приніс картку на продукти на 50 євро. Нам допомогли з документами, щоб ми могли зареєструватися, знайшли нам курси німецької. Хочу віддати сина в садочок, не спішила з цим питанням, бо все надіялася що вже завтра додому. Ми виїжджали з Києва на кілька днів, а за кордон - на кілька тижнів. Зараз вже більше двох місяців ми не дома, а дитині потрібна соціалізація, тому віддаю його в садочок.

- Що ти робиш для Перемоги?

- Я волонтерю, до мене звертаються з проханнями, чи можу я знайти чи порадити де шукати ті чи інші речі для наших військових. Моніторю і шукаю в магазинах, що можна тут придбати й передати в Україну військовим. Ходжу на мітинги в підтримку України. Я мрію про майбутнє. Я ловлю себе на думці, як ми фарбуємо під'їзди, як всі згуртовані, як ми ставимо заборчики на квітниках, як ми наводимо порядок у себе на подвір’ї, як виглядають вулиці в Києві, як садимо квіти, дерева. Я постійно про це думаю. Думки матеріальні. 

- Як ти себе підтримуєш?

- Мене син підтримує більше. Він дає сили рухатися далі. І чоловік. Він, коли телефонує, я думаю: “Ну все, я його зараз підтримаю, розмішу”. А виходить - навпаки: він мене починає веселити та підтримувати.

- Чого найбільше хочеш зараз?

- Обійняти чоловіка. Найбільше.  

- Щоб ти побажала Україні й українцям?

Не знаю… Я хочу побажати, щоб ми змогли зробити висновки з цієї ситуації. Все йде своїм чередом. Ця ситуація дуже жахлива і неприємна. І після перемоги я хочу, щоб кожен з нас це пам’ятав і розказував. Я хочу, щоб ми, українці, ставили себе і свої бажання, свої потреби, свою країну - на перше місце. Щоб ми робили так, як ми цього хочемо, так як нам подобається. Забудьте фразу “А що сусіди скажуть?”. І річ тут не про впертість, не про нахабність, річ у тому, що людина має демонструвати свою позицію, ставити себе на перше місце. Себе, свою сім'ю, свою країну. Це твереза любов до себе, бо життя у нас одне. 

- Що відразу зробиш після Перемоги?

Не думала, що я зроблю. Мабуть, ми втілимо одну з наших мрій. Поїдемо сім’єю у Швейцарію, чи Австрію, десь в гори, на скільки вистачить грошей. Туди де будиночок, знаєш, де вікна в підлогу, басейн і неймовірні краєвиди. Саші дуже подобається машина “Форд Мустанг”. Не певна, що я її йому зможу придбати, принаймні зараз, тому поки в гори. З приходом війни відбулася переоцінка цінностей, потрібно встигнути набутися разом, втілити маленькі та великі мрії, знайти час та любов для себе, гідно жити своє життя і життя того хлопця, який виборов свободу України ціною свого життя!

Авторка: Інна Душка, організаторка заходів Інституту “Республіка” та ВІ “Активна Громада”