"Від дядька перших півтора місяця не було зовсім ніяких новин. Я навіть не знала, чи він живий, бо після того, як ми виїхали, через декілька днів, зі слів моєї подруги, до нас додому прийшли. Навіть не прийшли, а вибили ворота російські солдати. Вони перевернули весь будинок, зазираючи у кожну щілину та закути, шукали якісь докази, документи, не знаю, що. Зв’язали мого дядька, побили його та випитували про місцеперебування мого чоловіка та про нас. У дворі стояла машина чоловіка, ключів не було, але вони просто на просто забрали машину, пробивши всі колеса, поставили телефон дядька на прослуховування, тому так я дізнавалася та дізнаюся про нього новини - від знайомих, які теж боялися заходити додому до мене".

"Я пишаюся, що в мене є такий чоловік, який боронить Україну. А я буду виховувати дітей та допомагати в майбутньому в розбудові нашої країни", - розповідає Вікторія з Херсонщини. 

Вікторія родом з Херсонщини - з міста Скадовськ. Має двох діток та чоловіка, який захищає Україну в лавах ЗСУ. Від самого початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Херсонщина зазнає обстрілів з боку ворогів. Скадовськ досі знаходиться під окупацією загарбників. Жінка була змушена покинути рідне місто, аби вивезти дітей на безпечнішу територію. Шлях евакуації був надзвичайно складним: "Це так страшно: їхати й бачити, що в кілометрі від тебе горить автівка і ти молишся, щоб не попали у твою машину…", - згадує Вікторія. Наразі вона живе з дітьми в Рівному. Своєю історією Вікторія поділилася з ВІ "Активна Громада". З міркувань безпеки, жінка попросила про анонімність. 

- Якими були Ваші відчуття та думки, коли розпочалася війна? Як Ви це прийняли?

- Перш за все, я була приголомшена. Мене опанував страх, як і всіх інших, за життя своїх дітей: у мене їх двоє. Та, звісно, за своє життя. Ці страшні події - це все вибило з голови. Ми з чоловіком мали на той час готуватися до весілля. Але я вже не знала, що мені робити та куди їхати. Я була впевнена, що до мене додому прийдуть обов’язково, бо чоловік в ЗСУ.

Батьків в мене немає вже давно. Поруч живе мій дядько, який наполягав, що мені виїжджати, але на той час (це було літо) мені якось не хотілося їхати з домівки. Хоча і були проблеми з продуктами, а в мене друга дитина - маленька, тому постійно треба були молочні суміші.

Остаточне рішення про те, що треба їхати вже прямо сьогодні я прийняла після того, як я поговорила зі знайомими, подругами,  в яких теж чоловіки військові. Вони розповіли, що до них вже приходили додому, все поперевертали та, навіть, деяких жінок забирали у полон... Мені стало дуже страшно! Я зібрала речі, дітей, взяла, що змогла, бо не знала, чи повернуся...

 

- Розкажіть, будь ласка, про Ваш шлях евакуації? 

- Перша спроба у нас була виїхати до обласного центру, тобто, до Херсона. Але тут же ще постало питання: як виїжджати? На той час ніякої евакуації не було, чоловік допомагав знайти якого перевізника. На це пішло близько 7 діб. Перший раз ми виїхали зі Скадовська, але на Херсонському блокпості нас не пропустили. Там ми залишилися з ночівлею в машині до наступного дня. Нарешті ми в’їхали до Херсону та прийняли рішення поки залишитися там у знайомих. Ми пробули в Херсоні 2-3 тижні, але постійні обстріли мене спонукали їхати далі в межах України, бо за кордон їхати я не хотіла, я боялася. Знову пошуки перевізника... Це було дуже складно, бо вже почали обманювати та хотіти дуже багато грошей за поїздку. Все ж - знайшли. Їхали ми до Дніпропетровська, там незнайомі люди допомогли орендувати квартиру, але знову в дорозі були обстріли, нескінченні черги, перевірки валіз, діти плачуть, я - на нервах… Це так страшно: їхати й бачити, що в кілометрі від тебе горить автівка і ти молишся, щоб не попали у твою машину…

В Дніпро ми приїхали більше, ніж через добу. Звісно, дуже змучені, одна дитина захворіла, я не мала змоги перші дні кудись їхати далі. Але чоловік наполягав, що треба їхати на Захід України. Йому вдалося приїхати та забрати нас. Поряд з чоловіком мені, звісно, стало спокійніше, хоч я і знала, що він з нами не залишиться. Знову в дорозі, цього разу - в Рівенську область. Там нас чекали знайомі чоловіка - багатодітна родина. Добиралися ми практично 2 доби. Коротше, об’їхали ми пів України.  

Я, звісно, з двома дітьми в зовсім не знайомому місті, чоловік відразу поїхав обороняти Україну. Мені було важко це все сприйняти. Зрештою ми знайшли для себе окреме житло. Як я вважала, можна видихнути та почати жити заново… Але не тут та було. Людські чинники, совість та повагу ніхто не відміняв. Не дивлячись на ситуацію, що я пережила, звідти я приїхати - моїх власників житла не цікавило нічого, окрім грошей та їх будинку. Я вимушена була знаходити чергове житло. Звісно, ціни дуже високі, навіть на самий звичайний будинок чи квартиру. Та пошуки не пройшли даремно, я знайшла житло в Рівному, в якому живу по сьогодні, з чемними господарями, яким я дуже вдячна. 

 

Фото Ірини Булгак від 9 березня 2022 року: У Скадовськ (Херсонщина) зайшли російські війська

- У Вас є зв’язок з рідними та з чоловіком? 

- Так, ми підтримуємо зв'язок. Чоловік виходить на зв’язок, коли йому зручно, а ось від дядька перших півтора місяця не було зовсім ніяких новин. Я навіть не знала, чи він живий, бо після того, як ми виїхали, через декілька днів, зі слів моєї подруги, до нас додому прийшли. Навіть не прийшли, а вибили ворота російські солдати. Вони перевернули весь будинок, зазираючи у кожну щілину та закути, шукали якісь докази, документи, не знаю, що. Зв’язали мого дядька, побили його та випитували про місцеперебування мого чоловіка та про нас. У дворі стояла машина чоловіка, ключів не було, але вони просто на просто забрали машину, пробивши всі колеса, поставили телефон дядька на прослуховування, тому так я дізнавалася та дізнаюся про нього новини - від знайомих, які теж боялися заходити додому до мене.

- Як складається зараз Ваше життя у Рівному ? 

- Звісно, кожна людина, як і я, змушена пристосовуюся до будь-якого міста, знаходжу силу волі. Тут непогано, я отримую фінансову допомогу, яку оформила, як ВПО. Старшу доньку влаштували до першого класу, безкоштовно та буквально за один день. Діти теж потихеньку звикають. Люди різні, але більшість - привітні, допомагають, якщо щось потрібно. 

- Оглядаючись на пройдений тяжкий шлях евакуації, чи змінили б Ви якісь рішення?

- Я б ніякого рішення не змінила, в будь-якому випадку, я б поїхала. Але я по сьогодні хочу залишатися в Україні, хоч так і далеко від домівки, тому що це безпека для моїх дітей. Я пишаюся, що в мене є такий чоловік, який боронить Україну. А я буду виховувати дітей та допомагати в майбутньому в розбудові нашої країни.  

- Що б Ви хотіли побажати українцям?

- Всім оточуючим я бажаю тільки миру, злагоди, терпіння, добропорядності та людяності. Бажаю не забувати все-таки, що таке бути людьми в різних ситуаціях в житті. 

Авторка: Тетяна Пономаренко, регіональна координаторка ВІ "Активна Громада"