"Повернення в Україну - це наша мрія. Сподіваюся, що це відбудеться скоро".

Для Ірини Обухової війна розпочалась ще у 2014-му. Тоді вона жила і працювала у Донецьку. Згодом вона переїхала з донькою у звільнений Краматорськ, пізніше - в Черкаси. У 2020 році сімейні обставини вимусили повернутися в Краматорськ. Але з початком повномасштабного вторгнення жінка знову була змушена тікати від війни.

- Як ви дізналися про те, що в нашій країні почалась війна? 

- Для моєї сім'ї війна почалася ще у 2014-му році. Я жила та працювала в Донецьку. Мої батьки й донька жили в Краматорську. Спочатку були блокпости з місцевими прихильниками росії. Потім з'явилися російські військові, потім техніка, потім гради... Ми виїхали з Донецька в червні. Я - у відрядження на Хортицю, донька з сім'єю моєї сестри до Одеси. Потім всі переїхали до батьків у звільнений Краматорськ. Більше в Донецьк ми не поверталися. Далі переїхали до Черкас (у 2015 році моя донька і сестра потрапили під обстріл Краматорська, тоді загинуло 24 людини). У 2020 році сімейні обставини вимусили повернутися в Краматорськ, а 24 лютого 2022 року ми прокинулися від вибухів...

- Як наважились переїхати в іншу область? 

- Рішення про переїзд було прийнято того ж дня. На що здатні росіяни - ми вже знали. Були зібрані тривожні валізи. Але виявилося, що путіну цього разу потрібна була не лише Донецька і Луганська області... Я була впевнена, що ми вистоїмо, Україна вистоїть і переможе. Тому вирішили залишатися. Обладнали з сусідами (мати й 12-річна донька) своє "бомбосховище" в під'їзді. Встановили чергування, повісили український прапор... Дівчата навчилися плести гачком, в'язати браслети з паракорду, слідкували за сусідськими рибками. Я слідкувала за подіями під Ізюмом...

- Хто чи що спонукав все ж виїхати?

- Мій добрий друг Тимофій Лівенцов, який, на жаль, загинув в червні під Ізюмом... Він писав мені кожного дня... Він просив мене поїхати. Але у нас було відчуття відносної безпеки... Навіть, коли прилетіло в сусідній двір. Було світло, вода, Інтернет, сигнали тривоги на трьох додатках і прапор в бомбосховищі... А потім був Маріуполь. Моя найкраща подруга не виходила на зв'язок понад два тижні... Подзвонила вночі, розповіла, що їм дозволили виїхати через фільтраційний табор з Маріуполя до Донецька. І попросила допомогти знайти брата і його сім'ю (вони двійнята). У мене був список з 15 маріупольців, яким хотіла допомогти. Я дзвонила кожного дня на "гарячу лінію" в Запоріжжя. Лише одній сім'ї вдалося виїхати. Брат подруги загинув... Вони з сином копали могилу для сусідки... Далі була їх черга... Вона теж загинула... Як взагалі таке може бути у світі?! Тоді я прийшла до сусідів і сказала, що ми їдемо... Запропонувала поїхати з нами. План був сісти в перший потяг. Він був до Ужгорода. Доброго, гостиного, такого рідного... Але я розуміла, що тимчасового. Я взяла моїх переляканих дівчат (маму і доньку), три наплічники й прапор з бомбосховища. Тобто, найдорожче...

- Чи бачили ви російські злочини? 

- У 2014 на моїх очах під'їхала "Газель". З неї вийшло 15 чоловіків у формі й з автоматами. Вони забрали нашого боса, власника бізнесу... Він, слава Богу, живий. Подробиці розповідати не буду, але це була не просто бесіда за чашкою кави.

- Як ви себе почуваєте в нових умовах? 

- Зараз ми в Ірландії. Кажуть, що тут живуть найщасливіші люди на Землі. Так і є. Ірландія - чудова. Ірландці чуйні й привітні. Донька швидко адаптувалася. Навчається в школі. Завела подруг. Я вже працюю і вчу англійську. Бабусі - найскладніше, вона відчуває себе як глухоніма, бо не може спілкуватися. Але ми тримаємо стрій!

- Чи є щось спільне в Ірландії та України, а що відмінного?  

- Ірландці вміють сміятися над собою, цим вони схожі на українців. Ірландці добре нас розуміють, тому що мали схожий досвід (поряд з собою імперію британську). Ірландська мова, як і українська, потребує захисту. На відміну від нас, вони більше посміхаються і майже не готують вдома. Різдвяні свята тривають п'ять тижнів. І взагалі вони проводять вечори в барах. В селі, де ми мешкаємо, їх п'ять на 1 тисячу населення.

- Що побажаєте українцям та Україні?

- Тримати стрій!!!

- Що зробите після Перемоги в першу чергу?

- Дозволю собі плакати. Повезу своїх дівчат в наш український Крим. Повернення в Україну - це наша мрія. Сподіваюся, що це відбудеться скоро.

Авторка: Ганна Мелеганич, координаторка ВІ "Активна Громада" у місті Ужгород